Невидимі для нас сили люблять бавитися нашими долями. От уже бачать: людина важкими зусиллями вибралася з темряви, з урвища – на зелені осонні береги – аж тут якась заздрість їм жабою горло зчавила!.. Це я про Григорія Тютюнника.
Щойно він дочекався опублікування свого важко плеканого роману “Вир”, дочекався зливи схвальних відгуків, висунення на Шевченківську премію, врешті одержав квартиру у Львові – та пожив у ній лишень тиждень…
Що б там не говорили, але я належу до тих, хто на початку творчої юності волів би мати над собою опіку когось щедрого і дужого, такого, кому довіряєш, кому згодився б стати, ну слугою то вже ні, але от начеб козацьким джурою. Я ще недосвідчений і невпевнений, моя самоосвіта лишень формується, друзів ще не нажив. Часами я втрачаю терпець, гарячкую, а Григорію Тютюннику вистачало покласти руку мені на плече. Наче й не дивиться на мене, наче нічого не хоче сказати – просто кладе руку на плече, і в моїй душі щось врівноважується, надійнішає, певнішає. Бо на моєму плечі рука старшого побратима. Він сам возвів мене в такий ранг. Це невдовзі по війні, щойно я приїхав з Камчатки до Львова, щойно зазнайомилися, щойно щось сказали про себе – а Григорій: «Миколо, ми ж земляки! Будемо триматися разом!..» Адже ситуація в літературному середовищі вимагає уваги й обачності.
Григорія Тютюнника, письменника й людину, я й досі вважаю окрасою нашої письменницької організації, самозречливим трудівником, щедрого душею, багатою розумом. Я не збираюся когось принизити – але рівного йому я не знаю дотепер.
Він був високий і статний, от лиш обличчя, пошрамоване давньою хворобою, на перший погляд могло здатися відразним. Проте вже за кільканадцять хвилин спілкування ви не уявляєте собі симпатичнішої людини. Та ні, не те, щоб надто солодкої – Григорій бував різким і нетерпимим для декого, але це вже коли вимагалося засадами його розуміння честі і порядності.
Народився Григорій Тютюнник 23 квітня 1920 року у селі Шилівка Зіньківського району Полтавської області.
Не надто обізнані читачі часто плутають його з молодшим братом – Григором, теж письменником. Григір, народжений 1931 року, був випадково записаний у метрику як Григорій, хоча батьки хотіли назвати його Георгієм. А всьому виною його дід із пристрастю до алкоголю. Йдучи до сільради реєструвати новонародженого, дорогою добряче хильнув за його здоров´я, то й переплуталися схожі імена в захмелілій голові. Так і вийшли два брати-Григорії. Але документ уже виправляти не стали. Тож молодший, аби хоч якось відрізнятися назвав себе Григором.
У 1938 році Григорій вступив до Харківського університету на літературний факультет, де також навчався Олесь Гончар. 1941 року добровольцем пішов на фронт, двічі був тяжко поранений. Як спогад про війну до смерті носив біля серця бойовий осколок. У 1946-у нарешті завершив своє університетське навчання й переїхав на Львівщину.
Тож оце про той тиждень наприкінці серпня 1961 року: ми одержуємо квартири в щойно збудованому письменницькому будинку на вулиці Гончарова (нині Кубійовича), та вхід до будинку – лише з вулиці Немировича-Данченка, яка тепер називається вулицею Тютюнників. Хрущовка – та однак. Для мене це перша квартира в житті, до того більше двадцяти років – бараки та казарми, землянки, кутки в чужих оселях.
Григорієва дружина Олена Федотівна (у них чотирикімнатна квартира) запрошує в гості письменників-сусідів, зокрема й мене: «Ви ще парубки, у вас нічого до столу й не знайдеться, а відзначити треба». З нами ще нові сусіди – Лучуки, Бобинські, Мигалі. Весело, гамірно.
Розходимося – і Григорій, наче попереджуючи: «Оце відсвяткуємо новосілля – і за роботу. У мене заміри – дай Боже сили. І нікого прошу не заходити, поки працюю». Глянув на мене: «Хіба що ти, земляче, – і поправився. – Але краще й ти не турбуй, поки працюємо…»
А ось і неділя, і ми, три дні проживши в нових квартирах, вирішуємо пройтися околицями нашого району, зазнайомитися, освоїтися. Наш будинок поряд із Художнім інститутом, за ним горбиста пустка, тоді лишень зачинали проектувати тренувальний стадіон для “Карпат”, то ми туди й попрямували. Звідти краєм парку Залізні Води, повз Стрийський, попри Цитадель вийшли на Академічну: забаглося холодного пива. Ще когось зустріли, зупинилися, теревенимо. Аж ось гурт дівчат-емансипанок, їх і тоді не бракувало, щось говорять голосно, закурюють. І тут таке: Григорій простягає руку, бере в дівчиська з рота сигарету, розминає у своїй долоні. Те дівчисько шарпнулося, обурилося – проте тільки ротом заплямкало: такий страшливий вигляд був у Григорія.
Через два чи три дні в редакції “Жовтня” вже знали про висунення Тютюнника на високу премію, знали й те, що йому, напевно, дадуть. А оскільки чимало написаного Григорієм друкували саме в журналі, то й зібралися «добре посидіти». Це вже пізніше виправдовувалися, що, мовляв, не надто, що ледь-ледь. А посеред ночі наш щойно заселений будинок протнув жахливий крик Олени Федотівни. Справді біда: в будинку ще ніхто не народився, а вже один помирає…
Носив осколок біля серця,
Де повно ніжності й тепла…
Так, війна, тяжке поранення, окупаційні негаразди, та й потім закиди відповідних органів, адже потрапляв у оточення, полон, зумів утекти. А їм не віриться, що його не завербували, що не зрадив. Наче й не рахувалися подальша служба, участь у визвольному поході…
А ще ж із дитинства – розкуркулення і тридцять третій, страшний для кожного, для Тютюнників також.
І до всього – пильне око наглядачів за літературою в оті повоєнні, власне львівські роки. Щоб зрозуміти, як нависала над митцем партійна цензура, варто полистати збережений у Літературному музеї рукописний екземпляр “Виру”, забракований до друку секретарем спілчанської парторганізації редактором М. Тарнавським: там жодної живої сторінки без перекреслень, без глумливих приписок на кшталт: “Та невже?.. Ха-ха!.. Ну й загнув!.. І як то виходить?..” Тож навіть сьогодні не завадить сказати доброго слова Анатолію Дімарову, який довів роман до друкування у київському видавництві, відкрив початок схвальних відгуків про одну із найкращих книг нашого Золотого Фонду, яка могла б і не побачити світу…
Ну от: та ніч неприкаяна наприкінці серпня, п‘ятдесят років тому. Не зрозуміти нам Господніх рішень – і душа понині наче неприкаяна….
І нікому було покласти руку на плече, нікому сказати: «Та ми ж козаки, Миколо!..»
А планували наступного літа поїхати в рідні краї, погостювати в його зеленій Шилівці, в моїй Лохвиці, походити полтавськими шляхами:
А в нас же ріки і озерця,
А в нас же там така Сула!...
Микола Петренко
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2011/09/28/103156.html
|
