От візьми і скажи щось про нього однозначно! Не вийде, як би не старався, як би не хотів. Бо – ось його рве на шматки від несправедливості, нужди і безвиході, а за мить він уже «є втіленням оптимізму», охоче мудрує про письменство, філософію буття, ділиться сюжетом учергове виданого роману...
То він називає сучасних письменників випадковими у літературі «людьми моди», як от Сергія Жадана, що «описує на двадцяти сторінках, як розкурюють косяк», а Юрія Андруховича посилає "до церкви висповідатися", то долучає їх імена до числа талановитих літераторів...
Олесь Ульяненко - таки «невловимий», як помічає його друг, відомий журналіст і письменник Михайло Бриних. «На одні і ті ж запитання він щоразу відповідав по-іншому, суперечив сам собі, легко змінював переконання, бо розумів їх відносність. Він мав у собі щось таке, що вирізняло його з-поміж нас, звичайних людей».
До книжки «Олесь Ульяненко. Без цензури» увійшло понад тридцять інтерв´ю, вона вийшла у світ у видавництві «Махаон-Україна» напередодні роковин смерті письменника. Прочитавши збірку й уже роздумуючи над творчою, непересічною натурою Ульяна (як його любили називати друзі), можна з упевненістю заявити про її прямолінійність, невдоволеність, цинізм, прискіпливість, зарозумілість і недолюбленість. Але водночас усьому цьому знаходиш заперечення! Адже поміж рядків його "прямолінійні" висловлювання віддають помітною потайливістю й недоговореністю, "невдоволеність" розбавлена відчутною радістю від того, що Бог нагородив великим талантом, за "цинізмом" стоять простота, з якою сприймає світ, а ще, з його слів, - «цинізм - це форма захисту: м´якотілих розривають». За "прискіпливістю" приховане вболівання і небайдужість, "зарозумілість" - це лише реакція на неосвіченість, тупість, невихованість, нетактовність. А щодо "недолюбленості"... У нього була своя любов - творчість. А «бути письменником - це як на війні, треба не мати ні дружини, ні дітей». До того ж, як сам сказав, «геній - це протиріччя». Певно, розумів, чому - такий...
Хоч це книжка інтерв´ю, втім кожен бажаючий тут зможе відшукати багато цікаво про життя Олеся Ульяненка, про його «не таке, як у всіх» дитинство, мандрівну юність, небезпечну молодість, відтак створити власну біографію, що її з кожним наступним текстом повідує нам сам письменник. Відтак почерпнути багато несподіваного про його особисте життя, про «заняття боксом» і перебування «у дурці, де на власній шкурі випробував методи тамтешнього лікування», про дружину-єврейку, схожу на собаку коллі, і прогулянки «з останньою подругою до аеропорту, де любили дивитися, як літаки літають», про те, як «працював вантажником», але з «пацанського віку знав, що стане письменником»...
Ця книжка зібрала у собі багато неповторних висловлень Ульяна, його роздумів, переживань і навіть вподобань. Він називає «фігнею» творчість молодого Гребещикова, не до вподоби йому Цой, але відзначає Бутусова з «Наутілусом», Шевчука і Єгора Лєтова. «І якби Олег Скрипка перестав виступати - я би засмутився, задумався, бо то мистецтво, його втрачати образливо», - додає. «Приємними» йому були Лесь Подерев´янський і Оксана Забужко. Шанував Тараса Шевченка, мовляв, «осмислювати Шевченкову творчість, його трагічну долю - то передусім осмислювати український народ». Залюбки читав Тютюнника і Єсеніна... Журналісти-автори старалися передати специфічну мову письменника, (хоча дехто аж занадто «повичісував» статті від Ульянівського сленгу), передати атмосферу спілкування. Деякі відповіді Ульяна скупі й різкі, деякі - розгорнуті й душевні. Але завше - самобутні.
Ось те, що, гадаю, неможливо оминути.
Олесь УЛЬЯНЕНКО...
...про себе: «САТИРИК СЕРЕД КЛОУНІВ»
«У 90-му (мене) виперли з медучилища за язик без кісток...
Облазив пів колишнього СРСР, потім потрапив до миколаївської мореходки, очевидно, під впливом Джека Лондона...
Газети возив у Прибалтику кур´єром.
Телевізор - ото у мене друг сім´ї.
Моє основне правило - не заважати жити.
Натура у мене така ідіотська, що все життя, що би не робив, оточуючим це не подобалося.
В школі в класі сьомому-восьмомі відрізнявся тим, що в ленінській кімнаті свастику лайном намалював.
Написав я кілька розповідей, приніс у журнал «Київ», не сподобалося... Поперся у «Дніпро», теж не сподобалося... Коротше, дрочили мене довго і нудно...
Я ж вічно пахав, пам´ятаю себе виключно за друкарською машинкою...
Жив у покинутому готелі, разом з крисами був хазяїном чотирьох поверхів».
В буквальному смислі сидів на хлібі та воді.
Від долі не втечеш. Я випадаю з усіх суспільств відразу. А людина, що випадає з суспільства, цим суспільством визнається ненормальною. Потім через якийсь час її возносять.
Я в стилі Ульяненка пишу.
Да, я - раритет... Адже більше ні в кого нема такої премії (Малої Шевченківської).
Я одинокий вовк, у якого ворогів більше ніж товаришів... Краще лапу собі відкушу, ніж на мотузці мене триматимуть.
Я судитимуся (із Комісією з питань захисту суспільної моралі), хоча давно вже всім цим дурням пробачив. На дурня ж ображатися тяжко, і тяжко жити з тим, що ти дурня образив.
Мені кажуть, що я від того бруду «кайфую», а я навпаки від нього очищаю.
Господь Бог - моя освіта.
Я сатирик. Серед клоунів...»
...про творчість: «ЛЮДИНА, ЩО ПИШЕ, - ЗГОРАЄ. АЛЕ ТО БЛАГОСЛОВЕННИЙ ВОГОНЬ»
«Письменник - просто оповідач, його мета - відтворювати пережите тією силою, котра не від людей, але від Бога.
Я беру намальовану картинку і пришпилюю її до стіни: ось вона є, дивіться, і нехай спробують колись сказати, що цього не було.
Мене в моїх текстах немає, матеріал пропускається через мене, але трансформується в художній твір через вищі сили.
Людина, що пише - згорає, але то благословенний вогонь.
Письменник працює головою і серцем.
Книжка - це теж інструмент впливу.
В ідеалі література це магістраль у майбутнє, певною мірою пророцтво...»
...про Бога: «ВІН - У МОЇХ ТВОРАХ ТАК ТОНКО, ЯК ПОВІТРЯ НАВКОЛО НАС»
«Сходить сонце Християнства. Воно зійде.
Шукати за істиною - шлях відверто хибний: людині покладено інше, людське, - шукати за Богом.
Криза християнства ніколи не настане, натомість триває криза людська.
Не страх утримує людей від вбивства, а утробне, фізичне відчуття гріха - це вже є християнство.
Бог присутній у моїх творах, але так тонко, як повітря навколо нас.
Перша книжка, головна - це Біблія, Євангеліє. І не те, що там написано, а дух, який звідти йде».
...про українських літераторів: «ЩО МОЖЕ СТАДО?»
«Чого поети - найбільші киряльщики? Бо написання віршів - це короткочасна, непосильна напруга, це мить, яка знесилює.
Наше суспільство збудоване за подобою прямої кишки: злочинний світ - Верховна Рада.
Що може стадо? Лише руйнувати. (Про всілякі об´єднання літераторів).
Багато нинішніх прозаїків беруть ту ноту, яку не в силі витягнути.
Якщо ситуація ахова, то хто повинен говорити про це? Письменник».
...про життя в Україні: «У ГОЛОВАХ ХVІІ СТОРІЧЧЯ ГУЛЯЄ»
«За п´ять літ виросло ціле покоління патологічних убивць і проституток. Але Бог навіщось тримає це кишло? Хоча б для того, щоб змусити смоли попити, коли настане час.
Ти можеш не знати, як творити добро, та мусиш хоча б навчитися не робити зла.
Наша історія - наше каліцтво.
Коли кажеш правду - це вже епатаж.
Людина не хоче бачити правди, бо правда жорстока, а брехня завжди солодка.
Я зрозумів: що більше любиш свою країну, тим сильніше вона б´є тебе нижче пояса.
В Америці культури, як такої, немає, а любов до цієї культури існує.
Просто у наших громадян у головах ХVІІ сторіччя гуляє.
Якщо твоє всупереч комусь іде, то краще відійди просто. А там уже Бог розбереться, хто був правий.
Весь колгосп перейшов у депутати і носить костюми від Армані.
Найгірша риса українців - кожен учить жити.
Про кожну з націй судили за жінкою: як вона поводиться, такою є і нація..."
Жанна Куява
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2011/09/08/203524.html
|
