Буквоїд

Сугестії

08.04.09 13:20 / Іван Андрусяк
Маріанна Кіяновська. Стежка вздовж ріки: Новели. – К.: Факт, 2008.
Ще недавно словосполучення «проза Маріанни Кіяновської» могло мені видатися хіба… фантастичним. Ясна річ, прозу поета я собі уявляю – прецедентів-бо було чимало, і часом навіть доволі вдалих; однак прозу настільки абсолютного поета все ж, погодьтесь, уявити годі. Тим паче, коли мова йде ще й про такого емоційно енергетичного, відверто сугестивного поета як Маріанна! У цьому випадку може вийти лише одне з двох: або рідкісне казна-що , або ж надзвичайно класна річ – а класні речі тому й класні, що неуявні… Тим не менше, я з радістю визнаю поразку своєї уяви: проза Кіяновської можлива ! І це зовсім не казна-що, а таки справжня проза – часом тонка, мов павутина; часом липка, мов павутина; часом настирна, мов павутина; часом непомітна, мов павутина; але коли змахуєш ту павутину з лиця, здмухуєш її, прориваєшся крізь неї, коли нарешті перестаєш її помічати (а трапляється це дуже швидко, буквально на другій-третій сторінці, незалежно від того, з якої саме сторінки розкрито книжку) – тоді раптом усвідомлюєш, що ти й справді опинився на стежці вздовж ріки : десь каменистій, десь напівобірваній, он тут розмитій, он там вона взагалі переходить по піску і її не видко, але далі крізь кущі вибігає на луки, петляє поміж купин, поміж мурашок, поміж прілого сухостою – з тим лише, щоби відтак знову дертися над обривом, губитися й знаходитися, не починаючись і не закінчуючись ніде, – бо мі́сця, де починається ріка, ніхто в цьому світі достеменно не знає, воно завжди лише приблизне й уявне, так що цілком може видатися придуманим; а мі́сця, де закінчується ріка, теж упізнати годі, бо стежка вздовж ріки рано чи пізно, та неодмінно переходить у стежку вздовж моря , а ти й не збагнув, коли це сталося… …Ні, шановний читачу, це не довільні «рефлексування на тему назви», а мої цілком реальні фізичні відчуття від прози Маріанни Кіяновської. Адже ця проза напрочуд матеріальна ! Ні не «тверда», не «брилиста»; навпаки – це матерія плину , яку зазвичай відчуваєш шкірою (недарма кажуть: «мурашки під шкірою бігають» – це саме про такі відчуття; не раз уже помічав, що народні образні вислови завжди виявляються найточнішими). Власне кажучи, матеріальна (саме в цьому сенсі) в Кіяновської передовсім мова. І тут недарма я згадав павутину – бо це проза того передосіннього настрою, який у природі зветься бабиним літом (наголошую, що маю тут на увазі лише стан природи); і саме тоді маленькі світлі павучки піддаються загальному настроєві плину й зриваються разом зі своїми тонюсінькими мереживами, які колись були пастками, а тут раптом стали крилами, – й летять кудись у густу запахущу вічність … Приліплена в кутку кімнати темна павутина домашнього павука – жирного, підступного, – зазвичай викликає доволі гидотні відчуття; тоді як дотики «крилець» отого маленького «бабинолітнього літуна» зовсім інші – вони торкаються тобі обличчя на вітрі, мовби нагадують про щось дуже-дуже важливе, що ти, може, колись і знав, та ніколи до кінця не усвідомлював… Саме в такому сенсі матеріальний плин мови в Кіяновської – мов якісь архетипні дотики… І мурашки тут, до речі, теж не випадкові. «Коли я здмухую мурашку зі своєї руки, вона більше ніколи не повертається, – мовить про ці ж відчуття один із героїв книжки. – Вона більше ніколи не повертається – і тоді я думаю, що ця (та чи інша) мурашка для мене – як слово». І ще той же герой каже: «Тут усе позбавлене сенсу, тому я хотів би придумати все інакше». Власне кажучи, проза Маріанни Кіяновської саме це й робить – придумує (продумує) все інакше. На тематичному рівні – передовсім у царині стосунків . Причому стосунків межових – коли життя виходить із берегів і чинить замах на стежку . Підмиває її, розмиває, змиває… Тоді відчуття загострюються, витончуються – і людина стає сама собою . Так от, найважливіше в цій книжці, що робить її подією в сучасному українському письменстві, – це абсолютна гармонія стану героя і мови тексту, що передає цей стан . Ця книжка – сам стиль. У нас напрочуд рідко трапляються настільки стилістично витончені книжки прози. Я тут хіба пригадав би теж павутинно зіткані «Інші дні Анни» Тараса Прохаська, чи зібрані в клубок живих нервів новели «У снігах» Василя Портяка, чи живий фольклорний трем «Казки про калинову сопілку» Оксани Забужко, чи зледеніла жура «Теми для медитації» Леоніда Кононовича – та й, певно, все за останнє десятиліття… Ну, можливо, ще «Воццек» Юрія Іздрика як приклад принципово іншого, хоча теж доволі гармонійного стилю (однак про той текст я сказав би: стиль заради стилю , тоді як тут ідеться про набагато глибші речі). Та до чого я це вів? До того, що мова стає матеріальною, набуває здатності фізично торкнутися читача лише тоді, коли вона ув’язана енергетикою стилю. Саме завдяки цій густій сугестії «Стежка вздовж ріки» Маріанни Кіяновської стала – принаймні для мене – однією з тих дуже небагатьох книжок, які залишаються . Як мінімум надовго.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/04/08/132053.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.