Степан Процюк - один із фундаторів літугрупування "Нова дегенерація".
Критики й до сьогодні сперичаються, хто він: "елемент" славнозвісного "франківського феномену", як Ю. Андрухович and Ko, класичний модерніст, чи той, хто окреслює "третій шлях" в сучасній українській літературі. Своїм романом "Інфекція", що спричинив справжній скандал, С. Процюк "порвав" із поезією та переключився на прозу. Справжнім відкриттям для багатьох, став його роман "Тотем". Та С. Процюк на цьому не зупиняється, куди ж він прямує, це ми й намагалися з´ясувати.
В. Ш.: Хотілося б почати із наклеювання ярликів J. Ви «розгортали» свій літературний дебют у добу літугруповань, коли починалося те, що називають постмодернізмом в сучасній українській літературі. Зрештою, Франківськ - батьківщина «станіславського феномену», але про Вашу творчість деякі критики говорять як про окремий «третій шлях», хоча, здається, що в кількості цих шляхів можна заплутатися? Де тут знаходиться Степан Процюк? І взагалі, в цій мережі, де знаходиться сучасна література? ...
С.П.: Починаю тоді із ухилення від ярликів. Що таке постмодернізм? Думаю, що достеменно цього не знає ніхто, навіть найкрутіший критик. Загалом, чимало людей чомусь люблять вдавати із себе розумніших, ніж вони є насправді. Тоді виходить кумедно... Я колись теж так робив, а потім відкинув цю маску. Де знаходиться сучасна література? Не знаю. Може, на Альфа-Центаврі... Де знаходиться Степан Процюк? У пошуках. Щодо мого так званого третього шляху, то, напевне, це твердження близьке до моїх літературних реалій. Мене завжди цікавила лише екзистенційна література і екзистенційне мистецтво. Відтак завжди були байдужі як карнавально-постмодерні, так і постнародницькі відгалуження в літературі як 90-их років, так і пізнішій. Я - індивідуаліст, незважаючи на всілякі угруповання, до яких я належав.
Коли мова йде про окреслення цих стилів, груп, течій - чи має це займати письменника? Ця ідентифікація має змістовний вплив на творчість чи лише є «соціальною» необхідністю приналежності до «чогось» розкрученого, актуального і т.п.? ...
Мені подобається чиєсь твердження про маразм будь-яких класифікацій... Це - як гербарій метеликів. Він потрібен літературознавцям та історикам літератури для зручності і комфорту. Я би не хотів думати над тим, чи має це хвилювати мене або моїх колег. Іноді самому доводиться вдаватися до класифікацій, але я розумів ще із юності, що нема нічого нестабільнішого, ніж нашвидкуруч склепані, в епоху перемін, мистецькі ієрархії та іконостаси, утворені ремісниками і майстрами теж, але впереміш, із багатьма випадковостями і безсистемно. Всякі класифікації змінні.
Ви стали одним із стержнів літературного угрупування «Нової дегенерації». Як відбулося це об´єдання? Своєрідний «клуб за інтересами»? Необхідність об´єднання з метою публічного представлення творчості?
Як це відбулося, Володю? Ви вже мені вибачте, але про це багато свого часу говорилося і писалося в літературних виданнях... Скажу так, із претензією на афористичність - все, що має зустрітися - зустрічається. Випадковостей, напевно, немає. За кожною випадковістю заховане втомлене лице пані Доцільності. Тоді було надто багато реготу - і мусило постати угрупування із строгими, драматичними інтонаціями, як-от «Нова дегенерація». Ще Євген Маланюк зауважив, що українці мають дуже мало вродженого відчуття трагічного. Додам, що трагічні чи принаймні екзистенційні теми характерні для розвинутих, навіть втомлених культур. Напевне, і наша культура вже такою стає, як гадаєте?(посміхається)
Назва групи - своєрідний парафраз чи ремінісценція до назви семенківського об´єднання часів Розстріляного Відродження? Коли Ви познайомилися зі зразками раннього українського модернізму? Чи був він впливовий для Вашого становлення?
...Нехай буде ремінісценція... У цій назві ми тоді несвідомо вмістили і трагізм українського депресивного часу, і наші юнацькі піджартовування із соцреалістичним пафосом означень...На мене завжди впливали, не буду оригінальним, талановиті твори талановитих письменників. А як ставитися до їхніх визначень, вже казав. Загалом письменнику надто багато читати також шкідливо. Бо завжди існує певний ризик потрапити під паралітичний вплив чийогось харизматичного стилю.
Деякі критики вважають, що перехід автора від поезії до прози - свідчення своєрідної еволюції від емотивного до рефлексивного начала в літературі? Як цей злам відбувся у Вас? Адже зараз Ви пишете переважно прозу та есеїстику?
......Про це я написав цілий роман - «Жертвопринесення». Знаєте, є така чудова строфа Миколи Холодного - «поети вмирають в душі, а потім в лікарні вмирають»... У молодості ми погано усвідомлюємо вичерпність наших душевних та емоційних сил... Спочатку, після того, як я покинув писати вірші, у мене був навіть період поетоненависництва. Бо те, що найдужче любимо, при певних обставинах можемо найбільше зненавидіти. Ненависть - це розчарована і травмована любов.
Якщо дивитися диференційовано на літературу, що більший інтерес у Вас викликає: проза, поезія, драматургія? Що Ви більше читаєте?
...Зараз я читаю все. Звісно, найбільше професійного інтересу, такого, знаєте, трішки «прижмуреного» погляду слідопита, до прози та есеїстики. Маю улюблених письменників, зокрема, Джона Фаулза, Германа Гессе, Ельфріду Єлінек, Джона Кутзее, Мішеля Уельбека. Звісно, що всі вони різні. Гессе в окремих аспектах є майже моїм кумиром, хоча я не схильний до фетишизації. Особливо його «Степовий вовк», «Сідтрартха», «Нарцис і Гольдмунд», «Деміан». Цікаво, що його культову «Гру в бісер» мені було важко сприйняти. А полюбити її я так і не зміг......................................................................................................................
Існує думка, що сучасна українська поезія вийшла зі своєрідного андеґраунду, проте заплатила за це власною масовізацією: виступи під бубон чи гітару на великі аудиторії, ось, наприклад, Остап Сливинський вважає, що зараз вкрай мало українських поетів орієнтуються на індивіда, як традиційно орієнтується поезія? Тепер її реципієнтом є фестивальна маса? Якість поезії 2000-х якось змінилася у порівнянні з 90-ими? ......Володю, «я вам не скажу про всю Одессу». Як ви вже зрозуміли, я небагато читаю поезії. Але, за словами Сенеки, коли ти подобаєшся масам, то із тобою щось негаразд. Зараз взагалі час, коли під ноги володарям великих корпорацій падають навіть цілі країни, вже не кажучи про прагматичне мистецтво, яке хоче трошечки «зрубати бабла». Психоз споживацтва у всезагальній імперії оргій і насолод розквітає чарівною отруйною папороттю...Фестивальні маси, слеми, бажання подобатися всім - це те, від чого я завжди намагався і намагаюся триматися якомога далі.
А як щодо прози?
Мене не надто цікавить так званий карнавальний напрям чи попсова полиця сучасної української прози. То ж знову кажу, що мій погляд буде вузьким. Але і не претендую на гігантоманію... Найбільше мене приваблює проза, і не лише українська, екзистенційного спрямування. Тобто ті твори, де йдеться про ситуацію вибору між двома рівноцінними правдами, тема страждання, болю існування, смерті, пошуку прийнятних для особистості компромісів між соціумом і собою і т. д.
Як зараз розгортається Ваш проект «Інша література»? Молоді автори Вас радують?
Проект «Інша література», добряче трансформувавшись в іншу сторону від первісного задуму, здається, нещодавно припинив своє існування. Принаймні, поки що. Але я до нього вже не мав стосунку останніми роками. Мене не можуть радувати чи засмучувати молоді автори, бо я не їхній вихователь і не вирощувач талантів у пробірці. Швидше маю іноді зацікавлений, іноді холоднуватий погляд, мовляв, побачимо, що з тебе вийде(посміхається).
Для мене немало значать особисті стосунки і особиста прихильність людини до того, чим я займаюся. Можливо, тому, що я раніше чимало натерпівся етичної глухоти, безнадійної байдужості та плебейських кпинів. Останнім часом мені сподобалися нові оповідання Уляни Глібчук та Тетяни Мельник, роман Романа Черковського «Таксист», вірші Василя Карпюка. Переконаний, що це талановиті твори. Також переконаний, що є чимало талановитого, що я не читав, бо неможливо обхопити неохопне...
В одному зі своїх інтерв´ю, Ви відзначили, що серед іншого, Вас «цікавить можливість мови», зокрема, подолання власного стилю. Як у Вас це відбувається? І взагалі як би це могло відбуватися? Вам близька парадоксальна думка, що мова - ворог автора?
...Здається, я там говорив про кайдани власного стилю, тугу за свободою від його неписаних законів.....Письменник - це стиль. Тих, хто не має власного стилю, письменниками не вважаю. Але навіть майстрам слід час від часу боротися супроти, так би мовити, тягарів автостилістики. Мова, як і кохання, як і все на світі, може також бути ворогом. Вона може затопити метафізичний авторський простір своїм некерованим хаосом, може помститися збаналізованими значеннями своїх, трохи зношених. слів...Мову, якою послуговується автор, треба постійно задобрювати, як задобрюють стихії шамани чи мольфари.
Для видавництва «Грані-Т», Ви підготували життєписи відомих людей: психолога й філософа Карла Густава Юнга, письменника Василя Стефаника, письменниці Ніки Турбіної, письменника Архипа Тесленка. На перший погляд, досить різнорідний підбір. Що їх єднає? Чому саме вони?
......А ще Володимира Винниченка. Це не життєписи, а короткі оповідання для дітей із серії «Життя видатних дітей». Що їх єднає? На перший погляд, нічого. Кожен письменник, який написав книжку для цього проекту, вибирав «персонажів» сам.. Про Винниченка і Стефаника я написав романи(це близькі мені психотипом люди і письменники, кожен по-своєму) . Тесленко близький мені своєю прихованою ранимістю і тонкошкірістю. Про Юнга я багато думав і чимало читав його спадщини, адже багато років цікавлюся психоаналізом.. У дитинстві дехто називав мене вундеркіндом... я знав напамять у два роки сорок імен прізвищ і по-батькові письменників...рано почав заїкатися...потім це пройшло... Ніка Турбінва зацікавила мене своєю дитячою славою і відтак трагічною долею.
Про окремих митців, Ви пишете цілі романи - про В. Стефаника «Троянда ритуального болю». Наскільки мені відомо, нещодавно Ви мали подати видавцю рукопис роману про В. Винниченка? Яка ідея всієї цієї серії, так би мовити «методологія» опису?
...Так, я нещодавно подав видавцю рукопис роман «Сім кроків місії». Василь Теремко - не лише видавець чи директор видавництва «Академія». Він є автором підручників про книжкову справу і дуже цікавою особистістю загалом. Це серія «Автографи часу», де раніше виходили два біографічні романи - Врублевської про Кобилянську і Горака про Франка.. Мої колеги пишуть ще кілька біографічних романів. Не називаю прізвищ, бо ці романи ще треба закінчити( посміхається). Я ж цими двома творами зробив експеримент, спробувавши працювати у жанрі психобіографії.. «Методологія» опису, Володю, така, що я пишу передовсім про історію душі. В українській літературі таких романів практично ще не було, за словами критиків, після виходу «Троянди ритуального болю» про Стефаника. Я пишу про письменників, які мені близькі. Василь Теремко спокушав писати ще третій роман, але побачимо, чи віднайду я людину, психіка якої резонувала би із моєю, як, Стефаника і Винниченка, лише у кожного по-своєму... Також у луцькому видавництві «Твердиня» Микола Мартинюк до львівського форуму видасть нову книжку моєї есеїстики «Тіні зявляються на світанку».
Про Володимира Винниченка часто говорять як про кепського політика, ще гіршого філософа та дуже доброго письменника? Яка була Ваша установка відносно цієї особи при написанні твору? І взагалі, кілька слів, що представлятиме найсвіжіший роман С. Процюка?
У мене нема установок., а є логіка написання і логіка розуміння, яка може бути і дещо ірраціональною. Я не складаю довгі плани творів наперед. Думаю, що невдячна справа для письменника - розповідати про щойно завершені романи.
Єдине, що можу сказати вже, це те, що деякі вчинки Винниченка шокували навіть мене, хоч чимало знаю про людину. Два рази, пишучи цей роман, я заходив у повний тупик - і лише дивом вдавалося звідти викарабкатися.... А коли недавно Винниченко мені приснився- такий красивий, розглядає альбом, запропонований мною і дещо відчужено, але схвально киває головою - то я зрозумів, що роман треба закінчувати, бо вже дописався, що герой твору починає снитися.
Ваше захоплення психоаналізом досить сильно відчувається у творах. Як воно прийшло до Вас?
Можна довго про це говорити, Володю. Обмежуся короткою відповіддю. Очевидно, причини ховалися ще в моєму дитинстві... специфіці виховання... ранньому логоневрозу... поглинанні книг... Потім юність... перше кохання... перші залежності... страждання... Все це і багато іншого зумовили мій інтерес до психоаналізу, напевне, із першопоштовхом урівноважувати себе. Це не захоплення, а вивчення, осягнення, яке пройшло шлях від обожнення до розчарування, а зараз вже стало нормальним, без емоційних перекосів.
Те, що Ваші герої так часто перебувають у станах психічної напруги, що виглядає до певної міри гіперболізовано - це спроба щось підкреслити, на що мало звертається увага чи це просто констатація факту - невже все так сумно?
Це дуже цікаве запитання. Його не можна вичерпати в розмові. Лише деякі штрихи. Колись ще Стефанику закидали, що він пише страшно. Моторошними називали картини Ієроніма Босха чи Сальвадора Далі(але по-іншому). Такий список митців із загостреним відчуттям трагічного, екзистенційних пустот чи безсенсовості є чимало. В кожної людини є свій персональний барометр суму і радощів. Кожна гіперболізація сприймається по-різному. Наприклад,є читачі, що із радістю читають мою прозу, є такі, що читають із напругою, є треті, а яких вона тисне і пригнічує, є четверті, яких вона лікує. Те, що одного є їжею, для іншого може бути отрутою.
Одна критик сформулювала приблизно таке відносно типового героя творів сучасного українського автора - пришелепуватий міський житель, який говорить сам із собою, - це я згадав у контексті Вашої заяви, що письменник не може бути поза соціальним контекстом. Причина такого стану «героя» у середовищі, що живить українського письменника - маргіналізована інтелігенція?
Не знаю, де ця критикеса знайшла такого героя, щоб так узагальнювати. Мені нецікава така точка зору. Мені здається, що в сучасній українській прозі герой є надто різним, щоб його можна було підвести до якогось спільного знаменника.
У «Руйнуванні ляльки», Ви не змогли пройти повз феномен Майдану. Чим він є? Чим він буде для нас?
Роман «Руйнування ляльки» викликав певні дискусії. Даруйте певну нескромність, але боюся, що значна частина споживачів сучасної літератури, особливо її попсової складової, просто нездатні зрозуміти мене як автора у цьому романі, як би це не було мені по-людському прикро... Про Майдан, на якому я був, у числі тих мільйонів, я пізніше писав кілька невеличких есе. ...... Зараз не маю бажання зайве рефлексувати навколо однієї із найсвітліших сторінок новітньої національної історії..................................................................................................
Як бути з побутом автора? Ваш Вам більше заважає працювати чи сприяє?
Що би я не сказав про свій побут, це не матиме для мене практичного значення. Тому ліпше стоїчно промовчати, тим паче, що мені вдалося виборсатися із тенет крайньої бідності, у яких я жив, особливо у першій половині 90-их. Я ніколи не прагнув розкоші, бо, як писав Сенека, однаково, із якого кубка пити - золотого чи глиняного. Але письменник не може бути злиденним. Якщо він кожен день думатиме, звідки взяти хліба, щоб прогодувати себе і сімю, він ще зможе написати короткий вірш, але прозові твори великої форми - ніколи. Проза потребує довгих самозанурень, які немислимі при злиденності.
Ви перечитуєте власні твори після їхнього виходу, щось перевідкриваєте в них?
...Тільки іноді дратуюся, що міг би змінити щось одне або друге - але вже пізно, бо книжкові сторінки непорушно, як прокрустове ложе, фіксують авторський задум... Зрештою, є дві сторони крайнощів - із ортодоксальним пієтетом ставитися до кожного, написаного тобою, слова і безконечно змінювати власний текст, аж до невпізнанності первісного задуму. Між цими двома екстремами доводиться часто хитатися, схиляючись до постійної, при можливості, правки.......................................................................................................
А, якщо навколо порад: що письменник має робити, а чого робити не слід?
...О, це би вийшов цитатник Мао в редакції Степана Процюка( посміхається), якщо би я роздавав такі поради! У цьому випадку є надто індивідуальні реакції людей. Важливо лише спершу, за Толстим, не писати, коли можеш не писати. А якщо нездатен не писати, то важливо бути вірним своєму покликанню і, можливо, призначенню.
Розмову вів Володимир Шелухін.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2011/07/27/144104.html
|
