Барбара Космовська. Буба. – Львів: Урбіно, 2010. – 240 с.
З дітьми непросто постійно.
Коли вони в лоні, то лише здається, що цей етап найважчий. Коли вони вже
рухаються назустріч світлу через визначені Богом шляхи, здається, що саме цей
біль найважчий. Потім починаєш звикати: до нічних кольок, до осудливих поглядів
сусідів, які нібито глухнуть від дитячих розваг, до перших поганих оцінок та
роздертих прищів чи синців на лобі... І вже коли начебто загартувався, одягся в
броню, в дім приходять, нахаби, особливості пубертатного періоду і,
виявляється, що ти перед ними зовсім беззахисний.
Критичне, невитримане, а часом і критично невитримане створіння, що не так
давно було кохасиком, усі-пусиком, лялечкою-кралечкою раптом виявляється мало
чи не Чужим серед Своїх. Дитятко перетворюється на кусючого монстрика, якому й
не знаєш чим догодити, що такого зайвого не сказати, як щось незайве пояснити,
чи лагідно гримнути.
Помити посуд? Потім.
Показати щоденник? Та нема там на що дивитися...
Читати книжки? Навіщо?
І т.д.
І як зрозуміти, що там коїться, в тій голові з досить уже дорослими рисами,
але досить іще дитячими мізками? Мабуть, почитати книжку - поради
психологів-соціологів-педагогів, послухати розумних порад...
І от мені на очі (намозоливши попередньо всі мої інформаційні канали)
потрапляє книжчина польки Космовської. Купую її з наміром а) прочитати самій для
загального професійного розвитку (недаремно бо наклади цього роману для України
виглядають фантастичними), б) підсунути своєму дитячі хоч щось наздогад буряків,
аби вона не забула, що таке книжка-не-підручник.
Читаю квапливо, текст якщо не підхльостує, то наддає, око не дратується, -
жодного приводу відкласти й забути. Загальне враження дуже позитивне, якщо не
рахувати роздумів про обмеженість подібної української прози для підлітків. І
вже згодом розумію, що це той «матеріал», який я несвідомо шукала, намагаючись
осягти стани своєї доньки-підлітка, маленький ключик до їхнього світу, чи хоча
б до вікна у їхній світ, аби прояснилося в голові, і позірні непослідовності
поведінки, і начебто немотивоване роздратування, і години зовнішньої апатії -
все знайшло свої пояснення. А ще - дзеркало. Хвилююче й трохи напружливо (а як
корииисно!) раптом побачити себе, родителя, очима «неповнолітнього дорослого».
Тим часом доця сумлінно дочитує «Бубу» й «інформує» мене, що скоро мають
видати продовження. Чи не буду я така ласкава, як побачу, придбати книжку. Буду
ласкава! Обов´язково куплю.
І які враження, - питаю.
Ну і придурки ж у Буби батьки! Мені все-таки пощастило.
Утішна реакція... Та це тільки початок «роботи», надійна щаблинка на місточку,
як то кажуть, повного порозуміння.
А крім батьків, що теж, до речі, розвиваються, у романі польської
письменниці ще є про перше кохання, розчарування, перші «виклики й загрози» дружби,
перший успіх і всяке таке інше, написане жваво й із дуже доречною іронією.
Єдине, що мене неабияк здивувало: що моя дитина та багато її однолітків
проходять від 13 років, головна героїня переживає в 16. Хто його зна, може, у
поляків саме так? Зробимо поправку.
(А поки поґуґлю, яка мережева книгарня вже пропонує придбати «Бубу. Мертвий
сезон»)
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/07/05/071017.html
|
