На світанку журналістської кар’єри доля звела мене з одним з найперших авіаторів чапаєвським льотчиком Сергієм Володимировичем Беєром.
Коли він потрапив у полон до
денікінців, то йому було запропоновано: або він пережене літак у задану точку
або його дружину Євгенію буде розстріляно. Піднявши машину в повітря, Беєр
розбив її, зімітувавши вимушену посадку, - і тим розв´язав дилему вибору між
зрадою і любов´ю. Дивом залишився живий, хоч літати після цього вже не зміг.
Подружжя, що дорожило кожною проведеною разом хвилиною, скромно доживало віку в
місті Гадячі на Полтавщині, не претендуючи на поцінування своїх заслуг перед
радянською владою, хоч і мало на те підстави. Під час зустрічі Євгенія
Миколаївна показала мені, як вона сказала, «найдорожчу сімейну реліквію». Нею
виявилися листи жінки, котра ціле своє життя була безнадійно закоханою у її
чоловіка, лишаючись доброю приятелькою.
Прочитавши їх, я була вражена шляхетністю її
почуттів і невичерпним джерелом творчої сили, в яку можна трансформувати особисту невдачу: «Благословляю твоє кохання
до Сергія», - так закінчувався один з
тих листів.
- Ви не боялися цього трикутника?
- спитала я Євгенію Володимирівну, вродливу і в свої «під вісімдесят»
- Навпаки! Ми прожили життя у
великій любові саме тому, що в мене була прекрасна суперниця, з якою я мусила
змагатися особливо коли її не стало.
Ця історія в деталях пригадалася
мені, коли я рядок за рядком перечитувала першу книжку юної ірпінської поетеси
Катерини Матвеєвої «Малювала мрію...» - по суті роман у віршах, де логіка
характеру ліричної героїні творила напружений сюжет. Так читають майстерно
виписані прозові твори, хоч авторка блискуче володіє технікою версифікації
і образи її творів органічні, логічно
обумовлені, що з літературною молоддю, яка нині тяжіє до модерну, трапляється рідко.
Отже, маємо максимально стиснутий
в емоціях роман про любов, яка завжди є тінню особистості, що й робить цю тему
невичерпною, і тут одного треба - уміння піднятися до точки, де особистісне
стає одкровенням для багатьох. Що ж
авторка відкрила читачам?
Насамперед по-своєму
інтерпретувала ту вічну істину, що, адресуючись єдиному, людина освідчується в
любові до цілого світу, в кожному його явищі пізнаючи дорогий образ:
Вечір розтанув, і сонце
сховалося,
Листя на вітрі невпинно тріпоче,
Сни кольорові уже позліталися.
Доброї ночі!
...І я піду бродити по калюжах,
Торкатись мокрої, зеленої трави...
Люблю я Вас. Всім серцем. Дуже.
А Ви?
Знов і знов виникає це тривожне запитання на тлі готовності не брати,
а віддавати, на тлі ототожнення себе із коханим не як з дзеркалом, у якому
відбивається власний образ, не в сенсі «стань таким як я хочу», а в побажанні йому непідробного щастя:
Вам не холодно? Хочете чаю
гарячого?
З чорним хлібом і джемом
сливовим? Зроблю!
Принесу. Біля ніг умощусь, щоб побачили,
Як безмежно, по-справжньому я Вас
люблю.
Я боюсь за вас,
мрію, дивлюсь зачаровано...
Вам не холодно? Правда, Вам зараз
не холодно?
Тим часом йдеться про любов без
взаємності, і той, на кого вона спрямована, відходить, соромливо опустивши очі, аби непотрібні
почуття його не обтяжували. Для ліричної героїні Катерини Матвеєвої настає мить
прозріння, з неминучістю гірких сліз і
сплеску ненависті... Але з вершини духу, на яку її піднесло кохання, вона вже не
сходить, бо звідти відкриваються світові обшири, і почуття трансформуються в
порив до чогось, притаманного Вічності.
В зелений колір пофарбую небо,
Щоб бачити постійно твої очі...
А на подвір´ї насаджу каштанів,
Щоб згадувати шовк твого волосся...
...На райдузі, що барвами співає,
Я виведу ім´я немов молитву...
І врешті апофеоз цього
нетрадиційного для наших часів поетичного роману-дослідження, апофеоз єднання
двох сердець - у любові не один до одного:
Гуляти... з тобою.
Горіти... з тобою
Згасати з тобою,
Тікати... з тобою...
Мені можна.
Ти дозволяєш, бо
сам...
кохаєш.
І що ж у підсумку цієї драми
нерозділеного кохання, яку багато хто має за
поразку в особистому житті? Перемога! Не просто перемога над власним
«его» з його куценькими інтересами, а велике благо доростання до простору
свободи, що живить творчу силу. А відкритий у великій любові світ лишається з
тобою навіки у всій своїй первісній свіжості:
Фантазія? Ілюзія? Світло?
Галактики над головою?
Забути, що поле розквітло?
Та ні, це, мабуть, не зі мною.
Фантазія - не на годину,
Ілюзія вмить не зникає,
А Світло для мене - Людина
У створенім зорями краї.
Так розкрити тему самодостатності
кохання спроможна людина, гідна свого таланту, що трапляється не завжди. Любов
у наш час багатьох розчаровує, бо її згідно з теперішніми моральними нормами
легко довести до «фіналу у ліжку». А молодим людям не завадило б пережити стан
душі середньовічного трубадура, якому легкі кроки й шелест плаття дами серця
приносили більше втіхи, аніж фізична близькість під впливом розрекламованих
фармацевтичних засобів. У тому й особлива цінність книжки Катерини Матвеєвої
«Малювала мрію...».
На мій журналістський досвід
випало багато історій з пристрастями
навколо ревнощів, помсти за неоціненні почуття, егоїстичне «перетягування каната»
у взаєминах між закоханими, але фактично вдруге я зустрілася з темою
трансформації нерозділеної любові у потужне джерело внутрішньої сили, якої
стачить на ціле життя.
Тому й згадала про подружжя
Бейєрів з «їхньою найдорожчою сімейною реліквією».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/07/04/131948.html
|
