Антон Санченко. Нариси бурси. – К. : Темпора, 2011. – 224 с.
Чи
здогадувалися чверть століття тому курсанти одинадцятої роти славнозвісної
Тюльки (Херсонського морехідного училища рибної промисловості), що будуть
увічнені їхнім рослим яснооким товаришем у художньому творі, та ще й під
іменами уславлених літераторів? Думаю, що ні. Та й сам майбутній автор, у
найближчому на той час прийдешньому - начальник корабельної радіостанції,
навряд чи планував тоді щось подібне, бо радше збирався ходити на пристойному
судні по морях та океанах у пошуках тієї-таки тюльки, хамси, хека, ставриди,
пеленгаса чи ще якоїсь цінної промислової риби. Та й самому Антонові Санченку
марилися, ймовірно, найбільші порти світу із прилеглими до них містами: Роттердам,
Сінгапур, Марсель, Гавр, Антверпен, Гамбург чи Генуя, ба й Кобе вкупі з Йокогамою, бухти, проливи, невідкриті
острови, мулатки, креолки... Чи вірне моє припущення - запитаю якось у самого
Санченка. Але навряд чи мріялося юному мореплавцеві про видавництва й редакції,
про рукописи й коректури... І він півтора десятиліття чесно віддав флотові.
Власне, і нова
книжка його, «Нариси бурси», - про флот. Тобто, не про весь незліченний колись
риболовецький флот колишнього СРСР, про один-єдиний його підрозділ - Херсонську
мореходку, котру в просторіччі йменують Тюлькою та бурсою, бо цей синонім
слова «училище» досі живий та чинний у
курсантсько-учнівському вжитку. Композиційно «Нариси» складаються з сімнадцяти
оповідань та двох словничків: «для поетів» та «для матросів», але мені чомусь
здається, що жанрово книга ця - радше роман у новелах: надто вже пов´язані
оповідки ці між собою сюжетно, послідовно пред´являючи читачеві пригоди героїв
протягом тривалого (від вступу до училища аж до розподілу) часу.
Характерною
рисою тексту «Нарисів» є його неймовірна, гранична достовірність. По різних
дрібницях, деталях (тодішні модні музичні гурти, фасони брюк, сорти цигарок,
марки автомобілів, слівця молодіжного жарґону тощо) старше покоління
безпомилково пізнає середину 80-х років минулого сторіччя, а молодше багато
чого цікавого про ті часи дізнається. Про дискотеки, наприклад. Про списки
заборонених рок-гуртів:
«Та які там ще списки? В очі він тих
списків не бачив ніколи. І ніхто, крім втаємничених райкомівців, не бачив,
навіть наш училищний комсорг. Це було б дуже просто: взяти, в усі дискотеки
міста ті списки розіслати, і все. Це - зя, цих - нізя. Але це не за Кафкою було
б, значить не по-комсомольськи і навіть не по-радянськи. Це ж не можна було б
інструкторові-комсомольцеві припертися безкоштовно навіть до тих дискотек, що
по квитках, і весь вечір вийожуватися: пиво - тепле, кава - холодна, блондинка
- фарбована. Носяться дискжокеї з таким привередою «музичним критиком», як
дурень з писаною торбою, а воно - раз:
- За каву дякую, дискотеку закриваю.
Отака ось музика.»
Письмо
А.Санченка розкуте, іронічне, динамічне й колоритне. Смачно приправлене курсантсько-армійським
фольклором (дещо ми й самі раніше за Санченка чули, як-от байку про цебро з
вином, тому й решту переказаного ним сприймаємо залюбки), густо, але не занадто
поперчене лексиконом, що побутує (принаймні, в описувані часи побутував)
переважно в суто чоловічих колективах, воно протягом усієї книги жодного разу
не стає занадто натуралістичним, брутальним чи епатажним, не перетинає
неписаної межі, за котрою закінчується добрий смак:
«Це була настільки бридка картина, що
Оленка зажмурилася й вчепилася обома руками в свою флейту, яку, виявляється,
весь вечір тягала з собою і не помічала її наявності в руках. Невже це зі мною?
Чому я не можу втекти, чому не кличу на допомогу? Чому сцена не розверзнеться
йому під ногами? Оленка відкрила одне око, наче підглядаючи в піжмурки.
Фальшивий комсомолець вже впорався з паском і, пародіюючи амплуа оперного
негідника, закинув свою, виявляється, вже трохи плешиву голову, зареготав
робленим басом. Вірніше - намагався басом. Бо знову фальшував безбожно й дав
півня на другому «Ха».
Цього вже оперні боги не могли йому
дарувати, і сцена таки розверзлася. Але спершу Оленка почула з іншого боку
куліс чотириголосся «Квінів», і зрозуміла, що врятована. Це не була «Богемська
рапсодія» чи «Ніч в опері», які були б найбільш доречними, але ж ви в курсі, що
оперні боги оперними богами, а про такі речі краще завчасно домовлятися з
дискжокеєм. Отож це були лише «Ми чемпіони, мої друзі», але це був знак!»
А.Санченко
прийшов у літературу зрілою людиною із чималим життєвим досвідом, чи не тому й
проза його - зріла, без жодного натяку на рудименти учнівства? Успішно
дебютувавши з «Баркаролами», «Нарисами бурси» пан Антон переконливо підтвердив
своє реноме вправного та яскраво обдарованого прозаїка.
Не знаю, яким
робом це вчинено, але Антонові Санченку вдалося зробити неймовірне: читаючи
книгу, я жодного разу не замислився, які художні засоби авторові до самку, які
тропи він використовує й що за стилістичні фігури у нього в арсеналі. Читач
переміг в мені літератора так само переконливо, як на перегонах з веслування
шлюпка Санченкової одинадцятої роти - всіх суперників із колишніми фаворитами
включно. Тому не дивно, що тільки-но презентовані «Нариси бурси» вже мають
неабиякий розголос і добру пресу. В одній рецензії його навіть назвали
провідним мариністом. Не впевнений, що в наші часи таке визначення актуальне:
письменник же не закріплений за якимось жанром, як колись земля за колгоспом -
на віки вічні. Мені здається, що набирає силу універсалізація літераторів,
котрі тепер усе більше працюють у тому роді, виді чи жанрі, де їм зараз цікаво
чи вигідно. Чи торкнеться та спрямованість Антона Санченка - з часом побачимо.
Очевидно, на мою думку, одне: в українській прозі стверджується цікавий та
самобутній майстер, що, здається, геть не налаштований пасти задніх у нашому
літпроцесі.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/06/30/095355.html
|
