Дніпропетровська еліта: від світанку до заходу / Буквоїд

Сергій Жук. Рок-н-рол у ракетному місті. Захід, ідентичність та ідеологія в радянському Дніпропетровську. Washington DC and Baltimore: Woodrow Wilson Center Press and The Johns Hopkins University Press, 2010.

Це чудова книжка, оскільки наразі є дуже мало досліджень українських радянських міст, а ця книжка є першим глибинним аналізом культури української молоді, української національної ідентичності, політики та економіки в одному з найбільших міст України та колишнього СРСР. СРСР і радянську Україну довгий час очолювали представники «дніпропетровської мафії»: Леонід Брєжнєв з 1964 до 1982 року та Володимир Щербицький з 1972 до 1989 року, відповідно. Жук проживав у Дніпропетровську за радянського періоду і на власні очі бачив те, що описує в книзі, а також мав змогу збирати документи та фотографії, використані в книзі.

Із Дніпропетровська вийшло багато представників українських правлячих еліт, зокрема, нинішній лідер опозиції Юлія Тимошенко та віце-прем´єр-міністр Сергій Тігіпко, які обоє народилися в 1960 році і чиє сходження до влади у радянському Дніпропетровську Жук також прослідковує. Вестернізація в 1970-х та 1980-х роках призвела до поступової дезінтеграції комуністичної ідеології та росту цинічних настроїв, до чого додалося зародження капіталізму, виникнення стимулів до збагачення та малого бізнесу в кінці 1980-х років. У 1989 році Тігіпко був першим секретарем дніпропетровського комсомолу, який стимулював виникнення малих бізнес-підприємств. До 1991 року, останнього для СРСР, у Дніпропетровську було 100 підприємств, які підтримував комсомол.

«У результаті нові пострадянські українські політики, які виросли в цьому регіоні, принесли до нової пострадянської політики України власну ідеологічну та культурну непослідовність, а також цинізм, який із неї випливав (с. 317)», - пише Жук. Важливість комсомолу для пострадянської України можна чітко прослідкувати на виборах 2004 року, коли виборчі штаби обох кандидатів, що вийшли до другого туру, очолювали колишні лідери комсомолу: Тігіпко (штаб Януковича) та Олександр Зінченко (штаб Ющенка).

Іншим членом дніпропетровського комсомолу була Юлія Тимошенко, яка отримала українське прізвище після того, як вийшла заміж за українця в 1978 році; її дівоче прізвище Грігян було від її батька-вірменина, а прізвище її мати-росіянки було Телегіна. Жук відзначає, що Тимошенко була типовою представницею російськомовного комсомолу сходу України в 1970-х роках. Вона розпочала свою кар´єру в 1988 році, відкривши салон з прокату та показу піратських відеокасет із західними фільмами, і лише сім років потому очолила газопостачальник-монополіст «Єдині енергетичні системи України». Капітал, отриманий Тимошенко від «Терміналу», мережі салонів відеопрокату, яку вона відкрила у 1989 році, «буде використано як фундамент для її майбутньої бізнесової та політичної кар´єри протягом нової пострадянської капіталістичної ери (с. 301)».

Жук описує різні аспекти того, як з 1953 року, коли помер радянський лідер Йосип Сталін, до 1985 року, коли до влади прийшов реформатор Михайло Горбачов, в закрите місто проникав вплив Заходу (Дніпропетровськ був закритим містом, оскільки в ньому знаходився величезний військово-промисловий комплекс, у тому числі завод «Південмаш», найбільший виробник ядерних ракет). Вплив Заходу проникав у місто через контрабандну музику, яку записували на радянські платівки та копіювали на касети із західних радіопередач, що транслювалися в СРСР, молодіжні журнали, фільми, а також разом із туристами. Працівники КДБ постійно скаржилися на те, що це має негативний вплив на українську радянську молодь, яка захоплювалася західною культурою та намагалася її імітувати.

Головними каналами «українського націоналістичного» та західного впливу були Львів на Західній Україні, Польща та Чехословаччина. «КДБ побоювалася активних контактів між представниками дніпропетровської інтелігенції та їхніми колегами у Львові та Києві, оскільки вони могли призвести до розповсюдження антирадянських і націоналістичних ідей (с. 40)». Львів був предметом серйозного занепокоєння для КДБ, оскільки «вся ідеологічно небезпечна література надходила до Дніпропетровська з цього міста (с. 40)». Цю літературу переважно складали український самвидав та емігрантська література, зокрема, мюнхенського видавництва «Сучасність», яке було засновано нью-йоркською дослідницькою корпорацією «Пролог» у 1952 році.

У 1960-х роках, коли радянською Україною керував націонал-комуніст Петро Шелест, українське національне відродження посилювалося зростаючим інтересом до української радянської самвидавної та емігрантської літератури. Остання потрапляла до Дніпропетровська зі Львову через контакти представників інтелігенції двох міст. Тоді ж українська молодь почала проявляти значний інтерес до української історії, особливо, її козацької доби, а також культури та поезії шістдесятників (покоління 1960-х років). Дебатні студентські клуби, найвідомішим із яких був Клуб творчої молоді, та підпільні організації утворювалися та розвивалися без перешкод з боку викладачів. Були випадки розгортання синьо-жовтого національного прапору.

КДБ було добре відомо про ці події, особливо в такому закритому місті, як Дніпропетровськ. Згідно з його трактуванням, вони були проявами «націоналізму» та перегинами «розвінчання культу особи» (Сталіна), що вели до виникнення антирадянських настроїв. Поширення впливу «Празької весни» 1968 року на Львів, а згодом і на Східну Україну, також, на думку КДБ, несло загрозу для радянського режиму в Україні. Багато студентів у Дніпропетровську підтримувало відродження української мови і черпало натхнення з відомої статті Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яка закликала до повернення до «ленінської» національної політики.

Національне відродження в Дніпропетровську протягом 1953-1972 років відбулося завдяки збільшенню кількості етнічних українців, які проживали там, з кінця Другої світової війни та прибуттю до міста 1041 колишніх політичних в´язнів з радянського ГУЛАГу, яким заборонили проживати на заході України. Місцева інтелігенція стала посередником між цими колишніми політв´язнями та їхніми сім´ями на Західній Україні.

Протягом 1970-х років Дніпропетровськ змінився, особливо, після «погрому» українських дисидентів і діячів культури в 1972 році. Жук виявив, що КДБ не повідомляв про діяльність націоналістів-дисидентів після 1974 року, що вказує на те, як «погром» та консервативно-русофільська контрреволюція залякали місцеве населення.

Ця частина книги Жука найбільш захоплююча і гнітюча водночас. 1970-і роки, декада перед приходом Горбачова до влади, були часом масової вестернізації у Дніпропетровську, яка призвела до гомогенізації та русифікації місцевої молоді.

Молоді українці почали все більше ідентифікувати себе із західною - не українською - музикою та культурою. «Протягом 1970-х років більшість молодих українців будували власну ідентичність на запереченні української популярної культури. Вони намагалися виглядати та поводитися «круто», як їхні західні ідоли хард-року та глем-року (с. 186)».

Тоді ж, як зазначає Жук, дніпропетровська молодь читала західних авторів у російських перекладах, читала про західну музику в радянських російськомовних журналах і дивилася західні фільми, перекладені російською мовою. Протягом 1976-1985 років міська молодь віддавала перевагу журналу «Ровесник», який видавав Комсомол в СРСР, починаючи з 1962 року, над його українським відповідником «Ранок», оскільки останній був надто обережний і консервативний. Західні книжки, фільми та музика були значно популярніші за українські еквіваленти, і молодь міста втратила інтерес до україномовних фільмів, які вона сприймала як малоякісні, оскільки вони піддавалися жорсткішій цензурі в Москві. Жук дійшов висновку, що в 1970-х роках багато українців, що проживали в Дніпропетровську, перейшли на використання російської мови в розмові та письмі.

Особливо значущим способом русифікації була західна музика. Уже до початку 1980-х років диско-клуби, які контролював Комсомол, перестали грати українські патріотичні пісні, замінивши їх піснями європейськими та російською мовами. Таким чином, ототожнення себе із Заходом і засвоєння західної рок-культури «призвели до поступової русифікації популярної культури в Дніпропетровську (с. 308)».

Основний парадокс полягав у тому, що в прозахідних політичних силах переважали носії української мови, і в той же час їхня прозахідна орієнтація мала наслідком русифікацію України. Вестернізація та русифікація стали синонімами і в незалежній Україні, оскільки західні інвестори, що вкладали кошти в українські медіа, окрім представників української діаспори, засновували російськомовні ЗМІ.

Повний спектр західних журналів, які видають в Україні і присвячені життєвому стилю представників середнього класу та жіночим проблемам, публікують російською мовою. Єдиний україномовний журнал «Жінка», який видається ще з радянських часів (журнали «Пані» та «Вона», які публікував американець Джед Санден, було закрито в 2008 році), не має ніякої популярності серед молодих українок чи представників середнього класу.

Пострадянські дніпропетровські політики та бізнесмени ніколи не були в змозі об´єднатися навколо однієї політичної партії чи одного політичного лідера. Тимошенко, Тігіпко/Пінчук та Ігор Коломойський підтримували різні політичні сили. Саме тому повний контроль над Україною вперше в історії, починаючи з 2010 року, отримала політична сила донецького, а не дніпропетровського, клану - Партія регіонів і її лідер Віктор Янукович. На жаль, прогноз Жука, що Дніпропетровськ знову стане на чолі України, не збувся.

Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/05/27/115446.html




Copyright © 2008 Буквоїд При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.