Ульяненко Олесь. Перли і свині: Роман // Кур´єр Кривбасу. - 2010. - № 252-253 (листопад-грудень). - С. 29 - 121.
Ми тіні власного життя, ми порожнеча,
що не захотіла стати кимось, ми
невідомість
у великій країні, де ніколи не було
закону.
Олесь
Ульяненко. «Син тіні», 1998 р.
«Аби жити в теперішньому паризькому суспільстві, - писав у травні 1967-го
року Жан-Люк Ґодар, - ми змушені до певної міри бути в тому чи іншому сенсі повіями,
або, знов-таки, жити за законами, які нагадують закони проституції». А вже за
рік був травень 1968-го, коли молодь, ніби почувши його слова, повстала супроти
ситуації в тодішній Франції. Втім, виграли в підсумку знову банкіри. Подальші
понад сорок років розвитку людства анітрохи не пом´якшили некомфортні відчуття
славетного кінорежисера; навпаки, часи стають усе більш убогими та нещадними. Останні
вісті, наприклад, від Олеся Ульяненка досить сумні за змістом і не менш
несподівані за формою. Мова про останній його роман, упродовж минулого року
анонсований у «Кур´єрі Кривбасу» й нарешті надрукований у заключних числах
2010-го року.
Про роман цей я вперше почув особисто від автора 1-го жовтня 2008-го року,
коли текст уже рухався до завершення, але завершений ще не був, а сам
письменник на три доби завітав із творчим відрядженням до Донецька. У затісному
однокімнатному покої готелю «Великобританія» я поставив Олесеві цілком
дурнувате питання - мовляв, про що цей роман, над яким ти наразі працюєш?
Найтупіше питання з усіх можливих. Ми сиділи за столом, а перед нами на
підвішеній над холодильником полиці працював телевізор (не знаю, навіщо він був
нам потрібен, але він направду був увімкнутий і працював, - щоправда, з повністю
усунутим звуком). Починалися саме вечірні новини, й Улян, подивившись на екран,
з якого на нас витріщилося самодостатнє обличчя якогось політика-бізнесмена,
відповів: про них, про свиней, саламандр, динозаврів, про цих колобків; власне,
про монстрів, що випивають кров із простого народу. Розпитувати далі в мене
бажання не виникало; взагалі трохи складно було уявити політиків (хоча, політикум,
або його лиховісна тінь, - доволі часто гостює у творах цього письменника) у
романному творі Олеся, хай навіть і в ролі свиней або динозаврів, - бо до
політиків, як мені здавалося, письменник мав відчутну й стабільну відразу. Втім,
на те він і Олесь Ульяненко, мій нещасливий сучасник, - письменник, незаперечно
відзначений знаком ґенія. Надалі ми просто сиділи і розмовляли, і Олесь
почувався як людина на відпочинку, - в ситуації відносного, так би мовити, провінційного
інтермецо. Ми сиділи й, не поспішаючи, насолоджувались розмовою; про політику
не говорили. Не говорили навіть про літературу й літературне оточення. Втім,
про щось говорили, але до цієї статті про останній
роман письменника це майже не має
стосунку.
Отже, про нещодавно оприлюднений роман «Перли і свині». Який був завершений
письменником 25 грудня 2008-го року, напередодні виходу в світ його
найвідомішого, після «Сталінки», роману «Жінка його мрії». Загалом, мені здавалося
(тоді, в готельному покої), що в Уляна нарешті усе гаразд, - наскільки це
взагалі можливо у випадку з Олесем Ульяненком. Він збирався писати сценарій
серйозного документального фільму про нелегальні копанки в Донецькому Басейні
(з цією метою й прибув до Донецька, маючи на меті зустрічі з шахтарськими
вдовами й пошук іншого матеріялу), завершував роман, про який далі піде мова;
користувався, починаючи з 2007-го року, відносно помітним і сталим попитом у
видавців. Усе складалося майже добре, - здавалося, він мусив жити і працювати.
Пригадую, емоційно його підкосила чорна звістка зі Львова, де 3-го жовтня помер
поет Римарук. Він переніс цю звістку доволі складно й безпосередньо перед моїми
очима. Кілька разів повторивши перед від´їздом з Донецька, що наступним має
бути він, Олесь Ульяненко. Мовляв, смерть не має в українській літературі
ліпшої за нього кандидатури. Ми ще встигли пом´янути Ігоря, й дещо змучений,
Олесь нарешті поїхав додому.
А вбила його, як на мене, столична байдужість і рафіноване київське
свинство, руйнівну дію яких він особливо гостро відчув опісля пам´ятної заборони
на початку 2009-го року його роману «Жінка його мрії». Я до сьогодні дивуюся,
чому так звана українська літературно-мистецька еліта не виступила єдиним
фронтом на захист письменника, не висловила свій потужний публічний протест?
Чому Андрухович лише сьогодні виступає проти цензури? Можливо, він думає, що
цензура - це прикмета лише нинішнього 2011-го року? Чому він не захищав Олеся
Ульяненка на початку 2009-го року? Зрештою, навіть якби я сьогодні почув
відповіді на всі ці питання, це вже не мало б жодного сенсу. Принаймні в
контексті цієї розмови про Олеся Ульяненка та останній його роман. Факт
залишається неспростовним і більш ніж ганебним: колеґи Уляна не захотіли
допомогли письменникові в найскладніший, можливо, період його життя.
Ульяненко, як правдивий експресіоніст, тривалий час лякав нас деформованою
суспільною сутністю, подаючи відверто ґротескні образи й інші ніби-то потворні
винятки, а насправді, - виключно узагальнені явища та чітко схоплені мистцем
тенденції, які безперечно, мають місце в житті українського суспільства 1980-х
- 2000-х років. Нарешті, в останньому своєму романі він дійшов до логічного для
експресіоніста жанру алеґоричного роману. В назві твору закладена концептуальна,
ґрунтована на Святому Письмі, антитеза: перли і свині. Виникає образ свині. З
перлами все більш-менш ясно (ними є зазвичай загальнолюдські цінності), але для
чого письменникові свині? Можна бачити, як мінімум три аспекти або ж пропозиції
від письменника. Перша пов´язана приблизно з тією ж метою, що й у Миколи Хвильового
в новелі «Свиня» (1922). (В останньому романі Анатолія Дністрового «Дрозофіла
над томом Канта» (2010) з цією ж метою використано прозорий алеґоризм узагальненого
образу мушки-дрозофіли. Ґротеск Дністрового залучає до своєї орбіти передовсім
відірваних від життя інтелектуалів, науковців, викладачів вузів і письменників,
тому його й зацікавила позбавлена мозку та почуттів мушка, яка, тим не менш,
виявляє неабияку схильність до різноманітних амбіцій-мутацій). Показати історію
свинства, не показавши свиней у їх натуральному вигляді. Тобто, свиня, як
прийом. Який уперше використав уже згадуваний Микола Хвильовий. Надаю йому
слово: «А про свиню я так нічого й не сказав. І не скажу. Свиня для того: «підложити
свиню», не сказати про свиню - це прийом». Тобто, маємо алеґоричне
узагальнення, а у підсумку вимальовується умовна
історія свинства. (Не пов´язана жорстко не лише із конкретним хронотопом,
але навіть із нашим звичним і природнім виміром існування. Історія свинства
пов´язана виключно зі свинями, тобто - з людьми та їх звичками). Лише в одному
реченні звучать слова, винесені в назву сього роману: «Мені кортіло нагадати
про Спасителя, але вважав це богохульством або метанням перлів перед свинями.
Хоча я відчував себе не меншим хрюнділем. Я молив Бога, щоб це божевілля
скінчилося». Я знову і знову перечитую цих кілька коротких речень і остаточно
переконуюсь, що вони вагоміші за доробки багатьох сучасних метрів разом узятих.
Не говорячи вже про євангелічний дух,
яким виповнені ці одкровення нашого письменника-самітника, письменника-ізгоя.
Й, відповідно, можливо, образ свиней виникає в автора з глибшого, метафізичного
усвідомлення людської (не конче навіть української) історії, - як, скажімо, і в
Тараса Шевченка («Дурні та гордії ми люди...», 1849), на що слушно й проникливо
вказав свого часу Володимир Діброва в статті «Поет як структура рідної стихії»
(«Сучасність», 1997). У Т.Шевченка в другій половині згаданої поезії звучать,
власне, наступні рядки:
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
І добре роблять, що кують
На руки добрії кайдани
Та чарки в руки не дають
Або ножа, а то б заразі
Гарненько з лиха б напились,
А потім з жалю заридали
Та батька, матір прокляли
І тих, що до хреста держали.
А потім ніж - і потекла
Свиняча кров, як та смола,
З печінок ваших поросячих.
А потім...
Вірш ніби нагло вривається, хоча головне поетом уже проказане. Він був
переконаний, що ганьба й численні кривди - національні, соціяльні, релігійні, -
змиваються виключно кров´ю; й лише потім з´явиться видимий сенс у появі
освіченого Вашінґтона «з новим і праведним законом»... Що ж до свиней і
свинопасів, то в незавершеній поемі Т.Шевченка «Юродивий» зустрічаємо сцену
стихійного бунту сміливця-одинака. Зайве, мабуть, уточнювати, що поет
беззастережно виступає на стороні «святого лицаря», на якого чекає каторга,
тобто - невідступна й жорстока смерть:
Найшовсь-таки один козак
Із міліона свинопасів,
Що царство все оголосив:
Сатрапа в морду затопив.
А ви, юродиві, тим часом,
Поки нездужає капрал,
Ви огласили юродивим
Святого лицаря!
Алеґоричний зоопарк від Олеся Ульяненка включає переважно істот, які в
природі давно уже вимерли. Але поводяться вони, як люди, а люди поводяться
значно гірше за свиней. До того ж, перша (непропорційно найбільша за обсягом)
глава показує саме діяльність людей. А, власне, появу й масштабну розбудову тоталітарної
бізнес-секти в столиці сучасної України. Секта, як усі знають, існувала насправді
(на час написання роману будучи активно підтримуваною столичною верхівкою).
Найгірше, що все це відбувалося на очах киян, найвищих державних чиновників і
спецслужб - і нікому це було не цікаво. Письменник передбачив падіння секти
разом із її всемогутнім ґуру Абрахамом Лі. Але в останньому реченні роману
знову з´явилася людина, яка пропонує пожертвувати на релігійні справи: «Йдуть
дощі, і дерева стоять по коліна у воді. А ще перед моїми вікнами стоїть
чорношкірий у сутані з коробкою на грудях і табличкою: «Пожертвуйте на храм
Кришни». А так ідуть дощі». Тобто, справа Абрахама Лі, справа всіх наперсників
світу, живе і анітрохи не помирає. Продуктивність і виправданість алеґоричного
романного дискурсу О.Ульяненка сьогодні зрозуміла, як можливо, ніколи раніше.
Політики, дорвавшись до влади перетворюються на свиней, і лише повернувшись до
опозиційного статусу, набувають хоча б мінімальної людської подоби; зокрема,
знов апелюють до людей, приховують набуті статки, скромнішою стає їх поведінка
тощо. Й люди знову, і знов наступають на давні граблі, не маючи, як видається,
іншого виходу.
Роман «Перли і свині» провокує інтелектуальними й чуттєвими рисами
прочитати його, як антиутопію, - настільки неймовірними у своїй жорстокій
безглуздості виглядають події, частково винесені в незнаний нам хронотоп -
власне, не в інші часи і краї, а до іншого
виміру, який існує паралельно з тим, у якому мешкає та просувається своєю
кривавою історією відоме нам людство. Але це не зовсім так. Антиутопія - це
коли автор показує дорогу, якою не можна йти; це - ніби розвідка боєм, яка все
з´ясовує. Клясичні антиутопії були покликані попередити суспільство про
майбутню небезпеку, яка вже зароджувалась у надрах суспільного життя, й
письменники чи не першими поруч із філософами помічали небезпеки соціяльно-політичного
й техноґенного кшталту. «Перли і свині», за жанром, не є антиутопією. Бо
письменник, значною мірою, показує читачеві шлях, яким ми уже пройшли (перша
глава), а питання нашого майбутнього по суті лишив відкритим, сповістивши лише
про початок Третьої світової війни на початку 2013-го року, показавши, зокрема,
як «радянська ракета, вірніше, колишня ракета СС-20, що нині невідомо кому
належала, піднялася з обнульованого простору і, вібруючи, усім своїм зеленим
богохульним тілом, кинула невиразну полудневу тінь на нудно дрімаючу Європу,
пролетіла і врізалася в Ейфелеву вежу, що у Парижі». Все це дійство можна
спостерігати на великих моніторах (читач при цьому, безперечно, пригадає атаку
Аль Каїди на вежі-близнюки на Мангеттені у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року) в
офісі інформаційної аґенції, як це і робить герой-оповідач Лісовські, або біля
будь-якого іншого монітору. Світ, як шоу-простір, як шоу-проґрама, - давно уже
вийшов за межі скільки-небудь уявної пристойности. Навіть смерть - нікого уже
не вражає, про що свого часу першим писав Бодріяр. Скориґувавши, тим самим,
думки, які виникали одразу після Другої світової: мовляв, чи можлива поезія
після концтаборів? Поезія, як виявилось, нікому не заважає, життя триває, і це
природньо. Але людство на сьогодні тотально відучене шоу-бізнесом шанувати
смерть. Шоу-бізнес шанує лише життя, і лише на тому його етапі, коли його можна
визискувати, активно експлуатуючи здоров´я, молодість і красу (більше того, ці
три параметри давно вже об´єднані поняттям сексуальности, бо лише сексуальність
забезпечує стабільні й високі продажі, - так структурований ринок і «ліберальне
нутро» (А.Кокотюха) його споживачів). Утім, видиво початку Третьої світової
дещо приголомшує навіть господарів світу; ліберальний світ супермаркетів
ризикує лишитись, наприклад, електрики, і сього вже достатньо, аби посіяти
цілковитий хаос у будь-якій сучасній бізнес-імперії: «Дивлячись на запітнілі,
кольору червоного пластику, потилиці, на монітор з рідких кристалів, я
несподівано відчув полегкість, наче відтяло нездоровий орган; я спостерігав за
напруженими потилицями тридцяти членів ради мультимедійних директорів, які
з´їхалися з усього світу, на їхні вибалушені зеньки, котрі спостерігали за
німим монітором і роздовбаною, як клешня омара, паризькою знаменитою вежею. Всі
розуміли, що це початок кінця, що наступила несподівана розв´язка, як було й
одинадцятого вересня».
Щодо свиней і деяких людських персонажів, то ще у маленькій повісті «Ізгої»,
надрукованій 2003-го року в журналі «Березіль» можна зустріти не лише
епізодичного персонажа на прізвисько Аскарид (у романі «Перли і свині»
присутній Боб Аскарид, рідкісний покидьок, істота за походженням із
африканського континенту, цілком кримінальна й садистична за вподобаннями й
природними схильностями; «Боб Аскарид був атеїстом, комуністом, ворогом усього,
що приносить прибуток, та ще й тінню Бокаси»), торгівця наркотиками, але й фактурний
зібраний образ свиней, що успішно
співвідноситься з узагальненим образом відразливого вітчизняного політикуму. Останньому
взагалі помітно дісталося в цьому короткому (лише на тринадцять сторінок)
творі. Письменник піддає їх буквально нищівній анатемі й, напевно, розуміється
на предметі; тобто, він знає, про що говорить, поставивши політиків ув
аванґарді своєрідного параду уродів,
на тлі якого нормальні люди мусять неодмінно виглядати ізгоями.
Експозиція роману є короткою й цілковито вичерпною, нічого, на позір,
нового, - лише жорстка констатація світової та вітчизняної плачевної ситуації: «Вже
більше як півстоліття західним і почасти східним світом правили корпорації.
Вони і визначали рівень океану, рівень населення, рівень податків; прихід
одного президента та усунення іншого; без корпорації не підіймався холестерин у
вашій крові, а сперматозоїди лишалися безплідними. Гроші та нерухомість
перетворилися у чітке мірило влади, як і належить. Іншого від нашого світу і не
очікувалося. Як людський мозок жалюгідно не встигав за комп´ютерними вишуканими
програмами, так і влада вже не керувала нічим, а попала під тотальний прес
машини, що століття тому сама ж і виготувала: від простої гумки до
високодосконалої системи управління людьми. Влада президента, інституція
президента виявилися безсилими проти своєї ж системи, проти свого дітища; вони,
як універсальний маніпулятор, брикливо викидали недолугих чоловічків з їхніх
тронів, й у третьому тисячолітті їхні верхотури більше нагадували електричні
стільці, звідки швидко, наче в анімаційному фільмі, відкривалися нові
горизонти, інша земля, інший світ, до якого належало й людство».
Герой-оповідач, якого нам рекомендують як Лісовські, за цих умов є доволі
спокійний, в міру скептичний і втомлений цивілізаційним безумом. Це через його
свідомість читач сприймає художній світ роману «Перли і свині». Споглядання на
моніторі перших кадрів Третьої світової викликає в героя бажання «сісти в
машину і поїхати додому - в прохолоду самотності і торжество цивілізації». З
вікна авта він спостерігає людей на київських вулицях: «Люди, на превеликий мій
жаль, не виправдали моїх фантазій, моїх зачаєних думок: вони висіли темними
гронами на вулицях, наче після полудневої аргентинської сієсти, перед
моніторами, перед глибокими виходами з підземних кав´ярень, невимовно дорогих і
модних; у жінок палали очі, вони прямо з пляшок пили слабоалкогольні напої, шепотілися,
томно закочуючи очі. Схилялося до вечора. Темрява, як наче хто розмазував фарбу
ганчіркою, поволі ховала людей у напівтіні. Напівтіні зв´язувалися по
мобільниках з Парижем, Сполученими Штатами й істерично кричали щось у темряву
на незрозумілій караючій мові параноїків». Ще раз нагадую: це люди, яким «пощастило»
дожити до початку Третьої світової. Спостерігаючи за ними, Лісовські вирішив
поїхати в свій заміський будинок; збуджений міський мурашник не надихає, йому
прагнеться спокою й тиші, самотність у заміському будинку представляється як
неабияка розкіш. Самотність у його випадку є невід´ємною складовою
печально-світлих спогадів: «Було приємно думати про затишок самотності у домі.
Там, за кілька кілометрів, жила моя печаль, як вирок суду над убивцею. І я
впевнено повертався туди, маючи надію, що лишуся у тому світі до кінця своїх
днів. Там, у запахах, що залишилися від Рити, від звітрілих запахів, я тихо
ненавидів людство, зневажав себе і своє життя; але тільки там, у цьому
чорнильному мороці, я відчував себе людиною. Навіть тоді, коли не міг узагалі
згадати її обличчя».
Лісовські рефлексує про сучасність і несподівано починає розгортати
масштабну картину свого життя і життя своєї країни. Принаймні столичне життя.
Лише якихось десять-дванадцять років, але яких! Це були ті роки, упродовж яких
країна радикально змінила соціяльну орієнтацію. Історія оповідача, як і
нинішнього голови його корпорації, Мусія, з яким він товаришує зі школи, виявилася
безпосередньо пов´язаною з кримінальною історією відомого міжнародного
авантюриста Абрахама Лі, який під виглядом релігійної організації створив у
Києві потужну бізнес-імперію: «А потім ми познайомилися з Абрахамом Лі... Ось
коли синя чистота дитинства й оранжева юність змінилися чорним практичним
цинізмом. Життя вискалило всі тридцять два щербатих зуби... Я оглянувся на
місто і вгорі вже бачив страх, що завтра, не пізніше післязавтра,
радіоактивними випарами осяде на голови лінивих і жирних мешканців столиці. Ха!».
Олесь Ульяненко в останньому своєму романі, як і раніше, не шкодує фарб для
зображення морального занепаду своєї країни. Можна, звичайно, по-різному до
цього ставитись, але у відвертості, чесності та сміливості - йому не відмовиш: «Почалися
довгі кілометри, довгі роки перегонів, з яких вириватися спочатку самому не
хотілося, а далі вже було нікуди. До 2013 року все було затиснуте у тісні
лещата Абрахама Лі. До 2013 року місто затихло, наче перестало заповнюватися
новими проектами кидалова, убивств і шантажу; містом правили дивні звуки і
дивні люди з прибацаними ідеями і божевільними плакатами. Видавалося, що вже
ніхто нічого не перемінить: ані корупцію влади, ані дегенеративний народ, ані
щасливих закликів до менш щасливого майбутнього, якщо прикинути на око, скільки
тисяч років воно відділяє розум від кошмару. Нас це влаштовувало. Суспільство
нарешті заткнулося».
Далі йде, власне, динамічна
розповідь про іноземного авантурника Лі, «проповідника з Конго», та його
блискуче просування Києвом: «У той час врізнобій крутилися інтелектуали і
просто потвори, навантажені купами, лантухами чорного налу. Абрахам Лі прибув з
Конго з більш ніж сумнівним паспортом, але з великими кримінальними протекціями
і зв´язками. Він, Абрахам, чорніший пекельної смоли, скромний у світській
розмові і веселий та меткий серед глухих вихлопів корків «Мадам Кліко» та
гарних жіночих грудей. Море почуттів і бажань. Але він керувався
залізною логікою. Нам це імпонувало. А говорив Лі чудово. Лі піднімав руку, наче тобі Фідель,
чи Че, чи один з пророків, і говорив: - Чого хоче Господь Бог? Чистоти і
порядку. Щоб кожен у цьому світі знайшов свою втіху...». Так, з випадкової
алкоґольної зустрічі в нічному клюбі почалася праця оповідача та його товариша
Мусія на пастора Лі. Вона полягала передовсім у пошуках заможних клієнтів, яких
пастор ніби-то лікував і позбавляв шкідливих звичок, насправді ж, просто
ошукував: «І ми в цьому йому допомагали, тобто поставляли матеріал, поставляли
клієнтів, займалися агітацією до секти, яку Абрахам називав Посольством. Нам
було все одно. За рік я поклав до швейцарського банку не менше як півмільйона
зелених, відкрив Школу мистецтв, що була нічим іншим, як офіційним борделем у
районі Донецького басейну. Все котилося на своїх шарнірах. Ані я, ані Мусій не
мали навіть зеленого поняття, що таке Святе Письмо. Але одного
разу, зіткнувшись поглядом з Мусієм, я зрозумів його, що пора давати драла».
Надто далеко заходив пастор, тож друзі вирішили його позбутися. Іншою причиною,
яка спонукала Лісовські розпрощатися з пастором, була Рита, помічниця
пастора-авантурника, його права рука у злочинному бізнесі. Лісовські закохався
в неї, і вона відповідала йому взаємністю. Рита була іноземкою. Як і декілька
інших найбільш наближених, наприклад, Боб Аскарид, якого «Абрахам Лі притягнув
з Конго, як ми дізналися пізніше. Помісь лютого нігера з китайцем». Мусій,
будучи практичною людиною, спромігся десь аж у Сполучених Штатах знайти на
пастора вагомий компромат, із якого чітко вимальовується непростий і навіть
тернистий, але цілковито злочинний шлях Абрахама Лі, він же Амбруозі Сінонга, -
із Південної Африки й аж до Одеси, де він уперше ступив на українську землю
разом із трьома своїми поплічниками. А до того були африканські країни, Париж,
Амстердам і Сполучені Штати. Лісовські, Мусій і Рита твердо вирішують позбутися
свого господаря, що, зрештою, якимось дивом їм удається, - й навіть без
помітної шкоди для здоров´я. Після цього ці троє отримують щось на кшталт
вільної: «Так ми заснували могутню мультимедійну компанію. Абрахам Лі щез,
гадаю, не надовго, але всі ми бажали його зникнення». Дещо штучно виглядає в
романі це звільнення від влади людини, яка вільно відвідує мерію й тримає в
руках заледве не всю столицю. Але маємо справу з романом, а не журналістським
репортажем, тож можемо просто довіритись письменникові й спостерігати, що буде
далі, бо навряд чи ця історія може так просто завершитись. Хоча Рита,
звертаючись до свого колишнього патрона, й намагається її підсумувати фразою в
дусі Флобера: «От і все».
Так, на цьому історія не завершується, а лише переноситься до іншого...
виміру. Потрапляння до якого є, значною мірою, випадковістю, але разом із Лісовські,
Мусієм і Ритою до іншого виміру потрапляють і їх вороги, - пастор Лі зі своїми
інфернальними супутниками. Історія продовжується на кількох островах і на
континенті Панагія, заселеними доволі екзотичними, як на розуміння людини ХХІ
століття, істотами: драконами, саламандрами, динозаврами, хуралами, колобками,
падальниками, іхтіозаврами тощо, які не позбавлені тією чи іншою мірою
інтелекту, а відтак - навіть мають свої специфічні уявлення про соціяльний і
політичний устрій. Спочатку героям здалося, що вони незбагненним робом
мандрують у часі. Й вони намагаються зрозуміти, де саме перебувають: «Мусій усе
займався обрахунками, намагаючись визначити еру - чи мезозой, чи то юра, але з
цього нічого не виходило». Однією з перших усе зрозуміла Рита. «Ти бачив, як
муху накривають стаканом? - звертається Рита до оповідача. - Вона метається,
б´ється об стіни, і тоді їй приходить кінець. Ми в іншому просторі, а не в
іншій країні, Лісовські. Ми нікуди не виберемося, доки не натрапимо на той
клятий прохід, що називається Зеленою Квіткою». Мешканці іншого виміру також
зацікавились дивною можливістю блукати вимірами-світами: «Знайти щілину життя
між нашим та іншим світами Кау-Кау (мудрець і духовний лідер Панагії, особа,
наближена до короля. - О.С.) вважав
ціллю наївною та інфантильною. Але, загнаний у кут логікою нашого існування,
він замовк у роздумах на цілих три дні».
Починається життя героїв у нових умовах чужого виміру, причому, життя це
нагадує долю біженців, воістину, ніби переміщених
осіб: «Ми помалу почали звикати і призвичаюватися до рутинного
динозаврячого життя. Єдине, що було зрозуміле: нам, як і їм, бракувало твердої
землі під ногами. Ми - троє чи четверо посміховиськ, котрих скоро забудуть,
згодують велетенським алігаторам або засмажать, як великого омара, не керуючись
ніякою логікою. Бо вони помирали пачками, наче мухи під їдким струменем
дихлофосу. Я ніколи не вірив у випадки, а тому мій мозок ретельно шукав сенсу
того, що відбувається». Щодо Абрахама Лі, то він не розгубився і в іншому
вимірі: «А от інша справа з Абрахамом Лі, котрий у цій політиці розбирався, як
свиня у картопляних ошурках. Його політичний геній був непробивний, бо він без
жодного пострілу взяв сусідній острів, нав´язавши новий стиль, нову культуру, і
взагалі складалося враження, що він тут живе вічно» (так само, як допіру в
столичному Києві). У чужому вимірі, спираючись на різні групи тубільців,
спочатку розв´язали поміж собою війну Абрахам Лі та Ізраїль Бек, колишній
амстердамський злодюжка і ґвалтівник. Зображуючи острови, довкола яких триває
незрозуміла, але цілковито в дусі людей війна, письменник залишив одне цікаве
порівняння, щодо якого можна робити різні припущення, але швидше за все, маємо
специфічно авторський погляд, знов-таки, на нашу сучасність ув аспекті
реґіональної політичної топографії: «А зараз... А зараз острів 2 більше
нагадував місто Донецьк, куди влучила термоядерна ракета; а все, що від того
лишилося, дотлівало героїчними зусиллями непоправного хімічного процесу». В
принципі, контекст, здавалося б, не передбачає згадок у іншому вимірі про місто
Донецьк, але, мабуть, Улянові йшлося направду про досить вагомі речі.
Покінчивши із островами, прибульці з нашого виміру перебираються на
континент, що зветься Панагія. Загалом, немає сенсу докладно переповідати, що
відбувається з героями на континенті. Подій чимало, але всі вони значною мірою
пов´язані з людською появою: «Чим більше ми жили серед динозаврів, тим більше у
них прорізалися людські якості: ненависть, любов, страх - страх перед смертю і
страх перед їхнім божеством. Тому країна Панагія впала в депресивний траур.
Порожні вулиці підмітав вітер, темні вікна будинків, темна кришталева башта.
Від цього робилося моторошно». Або інша констатація оповідача: «Панагія
поринула в наркотики, хрум-хрум, інтриги і підготовку до перевороту». Саме
Абрахам Лі «засіяв наркотою половину країни». Й не менш оптимістична картина: «Над
Панагією стояла тиша чи то похоронна, чи то післявесільна. Рівно через два
тижні мав відбутися публічний суд над злочинцем номер 1 - паном Біг Коком. Народ зібрався
для чергової веселухи. Всі жерли, курили, а от коли живого почали розгризати
Біг Кока і він верещав на весь майдан, динозаври в жаху заніміли: їдло випадало
з рота. І всі, давлячись, кинулись урозтіч. З бідного Біг Кока летіла кривава
стружка, а голова продовжувала волати про справедливість. Він не затихав ні на
хвилину і продовжував кричати. Його однокамерники колобки притихли і збилися
докупи. Жах нарешті поселився і в Панагії. І поселили його люди». Люди,
можливо, лише на це й здатні - сіяти смерть і поширювати жах.
На континенті, зокрема, урізноманітнюється склад тубільців. Ось, наприклад,
хурали: «Хурали - це дике, нецивілізоване бидло, яке харчувалося трупами своїх
ворогів. Іншого вони не визнавали. Чим вони ще займалися, щоб далеко не ходити,
- практикували магію. Рухалися на трьох кінцівках, бо четверта була маленькою і
нагадувала культю. Хурали мали гострі, як індуські шаблі, зуби, дикий норов,
довгу шерсть, що волочилася по землі. Мали високий інтелект, ходили на
полювання зграями, і їх побоювалися навіть дракони. При своєму зрості метр
сімдесят вони могли організуватися і напасти на найкривавішого динозавра». Саме
до цих інтелектуальних звірів і потрапила маленька Ґрей, донька оповідача й
Рити. Але героєві, врешті-решт, пощастило врятувати дитину. Або інші істоти,
падальники: «Падальниками вони почали називатися з абрахамівського сленгу. Це
була привілейована каста, що збирала трупи і спалювала на смітниках. Вони єдині
не вживали хрум-хруму і працювали на таємну поліцію. Вони були худими, з
восковими обличчями, на яких яскраво світилися чорною смолою очі. Вони мали
великі родини і годувалися морськими тваринами, подібними до іхтіозаврів. Для
них єдиних були дозволені морські лови. Їх обминали навіть дракони, які нічого
не боялися і лишали в спокої Панагію просто через свою лінь. Падальники були
п´ятипалими, і ми десь прикинули у голові, що, можливо, від них люди і пішли.
Вони не вживали рослинної їжі, а лише м´ясо іхтіозаврів, завжди ходили понурі,
з опущеними головами, чимось віддалено нагадуючи саламандр. Тільки саламандри
не боялися вогню, а ці були ближче до води. Поклонялися вони своєму ідолові, що
нагадував велетенського коропа, тільки з рогами. Взагалі, це була
найзагадковіша верства населення Панагії». Завдяки людям все це строкате
населення Панагії переживає ряд переворотів, революцій, бунтів і війн. Кров
ллється рікою, трупами місцевих мешканців закидано увесь континент. Верховодять
цим кривавим карнавалом наші добрі знайомі Абрахам Лі, Ізраїль Бек, Боб Аскарид
і, почасти, Мусій із оповідачем Лісовські, яким довелося також брати участь у
вирішальній бойні.
Абрахам Лі, як уже говорилося, анітрохи не розгубився і в іншому вимірі,
серед динозаврів і драконів. Із найглибших смердючих низів він швидко дістався
верхів кар´єри, почав носити крокодилячий хвіст короля Панагії, а одразу після
його наглої смерти, що більше нагадує вбивство через отруєння, посів і найвищу
посаду Панагії - трон короля, узурпувавши при тому навіть духовну владу й
одразу скасувавши опозиційну діяльність колобків-політиків: «Після промов і
церемоній труну потягнули на велику гору з діючим вулканом і під оплески
останки ТОГО, ХТО ДАРУЄ ЖИТТЯ шугонули у попіл і магму. І знову був тиждень
хрум-хруму, п´янок, злягання і гуляння. Під цю катавасію Абрахам Лі зайняв
трон. Відтепер усі носили одяг, впроваджений новим королем, говорили на
абрахамівці (sic! - О.С.),
і все було підконтрольне королю, навіть жрецький храм. Колобків
страчували по суботах, десяток за раз. Вони покірно йшли у доменні печі, не
зронивши і слова. Опозиція, вірніше, її частина, була зруйнована».
Алеґоризм цієї картини є настільки прозорим і доступним, що текст буквально
починає апелювати до жанрового уточнення в напрямку роману-памфлету. Зрештою,
основні ракурси й рамки саме цього жанру спостерігаються з перших сторінок
твору, на яких кияни спокійно спостерігають за початком Третьої світової в
січні 2013-го року. В романі безліч саркастичних фраз, на кшталт: «ентузіазм
зруйнує планету. Дайте тільки стимул»; «це не мільтонівський рай, мушу вам
зазначити»; «а в народі назрівав бунт громадянської непокори»; «у країні знову
запахло громадянською війною», які сприймаються читачем сливе метафізично,
принаймні з неодмінним етичним навантаженням. Окремий сарказм автора можна
відчути в сцені, в якій уже відомий нам, страчений політик Біг Кок, у найліпші
свої часи нагадує оповідачеві-киянину когось із реальних персонажів недавньої
української історії: «Під шум океану він виголошував промови мало не як один з
кандидатів на майдані в дні помаранчевих подій. Але я знав, що той бреше, і
тільки хитав головою і розповідав, яка прекрасна і затишна в мене камера...».
Або, будь ласка, інша картинка, що характеризує життя та манери
колобків-політиків на Панагії: «Дві партії колобків вилаштувалися одна проти
одної і, виставивши свої гузна, поливали опонентів лайном, викрикуючи гасла
кожен свого угруповання. Королю голову засунули у велику купу лайна і так
полишили. Він дригав ногами, а королева з реготом лоскотала йому п´яти. На
цьому я вирішив, що королю прийшов кінець. Але ні: він виборсався, набрав повні
щоки лайна і виплюнув на королеву. Королева зробила губи дудочкою і відповіла,
що з дамами так не чинять»...
Після повалення короткочасного, але аж надмір жорстокого режиму Абрахама
Лі, він із диктатора знову перетворюється на нікчемне й потворне створіння,
коли Лісовські вимагає зізнатися, куди людожери поділи його дівчинку Ґрей: «Перед
цим я знайшов каучукового дубця і подався до купи сановників, що їх оточило
кільце саламандр. Звідти витягнув Абрахама Лі і став гамселити що є духу
дубцем, доки він не захарчав і не втратив свідомість. Коли його привели до пам´яті, я повторив
процедуру. Він уже не просився, а благально вилуплював свої зеньки». Його місце
на троні посідає «легітимний» місцевий уродженець Кау-Кау, мудрець, прихильно
налаштований до таких представників людської цивілізації, як Мусій, Лісовські,
Рита та їх маленька донька, що народилася на Панагії, Ґрей. Цікаво, що саме
маленька Ґрей, а не раціонально спроможні дорослі, першою знайде зелену квітку,
щілину між різними вимірами, й таким чином, залишить Панагію, перебравшись до
виміру, природнішого для життя людей, а не динозаврів.
Але спочатку дівчинка була викрадена хуралами. Батьки деякий час марно її
розшукували. Все це на тлі перманентних кривавих війн, перебіг яких увиразнює
остаточну абсурдність поняття «війна». Рита сумувала за дівчинкою, втратила
цікавість до Лісовські, і врешті загинула, отримавши тяжкі поранення під час
однієї з найбільших війн, розв´язаних все тими ж Бобом Аскаридом і Абрахамом
Лі. Лісовські знайшов і визволив дитину, перебрався на один із спокійних
островів і налаштувався перебути тут решту свого життя, але сталося
несподіване: «З роками я забував про Панагію, а ще більше тужив за
Батьківщиною, що зараз стояла в моїй уяві прекрасним замком. З новин була
лише одна: для Рити побудували пантеон і поклонялися їй, як святій. Але пам´ять
про неї поступово стиралася, лише Ґрей була втішливою згадкою про наші
стосунки. Якось, гуляючи, вона ткнула пальчиком у простір, і там утворилася
діра. Затим з´явився зелений бутон, який моментально почав розпускатися всіма
кольорами. Коли нарешті він зімкнувся, то став зеленим бутоном, а Ґрей уже не
було. Мене охопила меланхолійна паніка, щось подібне до каталепсії. Я лежав у
своїй хижі й марив тими судними днями, яких у мене не було. Таке буває з
людиною, яка зазнала багато лиха у своєму житті. Я навіть не пробував повторити
ті дії, що проробила Ґрей. Мені навіть не спадало на думку, що це може
трапитися зі мною. Повністю розчинився в житті Панагії. Я слухав зарозумілі
просторікування Кау-Кау, ганяв сановників на плантації і таки навчив їх тримати
свої голови на шиях. І нарешті... Нарешті ми забули про чоловіка у сірому
пальто, який висадився на Панагії з дивною валізкою в руках. Ми полишили його,
коли він здобрював горлянку сімдесятиградусним пійлом. Отож, він вийшов з
шинку, покрутив ручку і щез, разом із шинком і островом, на якому я мешкав».
Ким був цей чоловік у сірому пальті та з дивною валізкою в руках? Чи мова
тут не про самого автора з ноутбуком у руках? Якщо припустити щось подібне, то
чоловік у сірому пальті був цілком спроможний повернути оповідача з Голубого
острова, на якому він жив цілком машинально й тихо, але впевнено загинався,
тужачи за донькою та Батьківщиною, на центральну вулицю української столиці, в
наш із вами вимір. Іншого трактування ролі трохи дивного чоловіка в сірому пальті
мені на думку не спадає. Мова про чарівника, а таким у нашому випадку є сам
письменник, що творить не просто дива, але окремі самодостатні світи,
спираючись, однак, на свій особистий досвід і, водночас, на досвід усього
людства.
Хочу, насамкінець, торкнутися ще одного аспекту останнього роману
О.Ульяненка. За життя письменника вітчизняні святенники неодноразово
звинувачували його в порнографічності сексуальних сцен у романах. Є одна така
сцена і в цьому творі, але вона абсолютно не дає підстав для щонайменших
подібних звинувачень. Письменник демонструє інтеліґентний і гуманізований
погляд на ці делікатні речі, без яких складно показати людське життя у його
повноті та переконливій вичерпності. Ось як зображено кохання Лісовські з
Ритою, що сягає свого апогею в Панагії: «У нас на Панагії було справжнє
кохання. Коли я входив у неї, дракончики сипали нам на спини і сідниці
різнокольорове листя, прохолодне і ніжне. Вони безугавно тріщали, але це ще
більше збуджувало нас. Рита піднімалася, набирала у долоні цього квіту і
вертілася, посипаючи себе всю, сміючись дзвінким зазивним сміхом. Пізніше до
нас дійшло, що листя було своєрідним дуже рідкісним збудником на Панагії. Ну,
хоч у цьому нам поталанило... Її мокре від поту, засмагле тіло висковзувало
з-під мене, щоб опинитися на мені, і тоді вона кричала від радості й болю, без
чого не буває любові. Ми, як дикі коти, ударялися лобами, притискаючись спина
до спини. І крики, яких неможливо стримати. Динозаври цікаво повертали голови,
видавали писк і продовжували ремиґати свій хрум-хрум. А потім ішов дощ. Ми, як
діти, вискакували під теплу тропічну зливу, ловлячи її ротом, спліталися і
поїли одне одного дощовою водою. Ми плавали у морі квітів, борсалися у мокрих
пелюстках, і нам на все було начхати: ми пливли у своєму єдиному рятувальному
човні кохання і молодості. Гаряча хвиля накривала нас на ранок, і приходив
фіолетовий сон, що його приносили завбачливі дракончики, виливаючи еліксир на
наші розпашілі тіла». Ось таке кохання в останньому романі-памфлеті
письменника: красиве і чисте, оточене екзотичним ландшафтом і справжністю
людських почуттів. До того ж, воно підсумовується народженням зеленоокої
дівчинки. Можливо, дехто буде здивований. Особливо, з числа людей, які
реґулярно закидали письменникові чорнуху й жорстокість, осердям яких було
нестандартне зображення сексуальних відносин романних героїв. Направду, трохи
дивно, що у памфлеті Улян так трепетно поставився до зображення фізичного
кохання. А, можливо, немає нічого тут дивного: мерзотну й остаточно відразливу
суспільність має урівноважувати принаймні красива й чиста людська приватна
інтимність.
Закінчується романна оповідь Лісовські постскриптумом, із якого можна
зрозуміти, що життя триватиме й опісля Третьої світової. Людству не вперше
відновлюватися після масштабних злочинів політиків і банкірів; життя є суттєво
обпаленим і понівеченим, але все-таки, має рішучу інтенцію до відродження: «P. S. У мене
офіс на Хрещатику. Європа задихалася у післявоєнній інфляції, але швидко
набирала темпи. З вікна офісу я часто бачу зеленооку дівчину, красуню, копію
Рити, і я, сивіючий чоловік, весь час збираюся гукнути її і розпитати про...
Надії мало. Але лишається лише вона».
А останнє речення роману представляє собою неймовірно сумну і об´ємну коду
не лише сього конкретного твору, але і всього життя письменника. Її
невідступний сум полягає, передовсім, у виразно автобіографічному звучанні: «Зеленоока
дівчина ніяк не зупиниться біля моїх дверей». Хоча йдеться, водночас, і про
романну героїню, зеленооку іноземку Риту. Сьогодні цю фразу вже неможливо
підкореґувати - ані у тексті видрукуваного роману, ані в житті письменника,
який тут же, поруч лишив ще таке от речення: «На тому кінці нас жде світло».
Про це світло «на іншому боці» життя
письменник залишив чимало речень упродовж усієї творчости, від «Богемної
рапсодії», либонь, починаючи. До речі, концепт світла, як надія та сподівання
на ліпше у інших незнаних світах, є емоційними та смисловими рамками роману. Бо
першими двома реченнями в романі були такі: «Ми замикаємося в собі, як у чорній могилі. Ніхто не зупинить, бо на
тому кінці нас чекає світло». І ці два речення, мабуть, невипадково
виділені самим автором курсивом. Цікаво, що Степан Процюк у нещодавньому
автобіографічному есеї «Тіні з´являються на світанку» писав наступне: «Ночами думалося
про відсвіт далеких зірок, а також про те, що кожна людина, помираючи, летить у
гості до якогось світила, бо тоді їй уже не шкодить холодне сяйво красунь...».
Олесь Ульяненко у своїх романах завжди виступав проти темряви. На боці світла
знаходиться і його останній завершений роман «Перли і свині». Сьогодні нам
залишається його прочитати й зробити незайві висновки. Попри те, що у жанровому
аспекті, маємо справу все-таки, радше з романом-памфлетом, аніж із антиутопією.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/05/16/153057.html
|
