Олесь Ільченко. Моя кохана К’яра. К.: Грані-Т
Нова книга Олеся Ільченка здивує багатьох. Вона не є збіркою віршів відомого поета, не призначена для дітей, як можна було б очікувати від автора більше двох десятків книжок для молодших школярів, підлітків і зовсім маленьких читачів. Тридцята книга, створена Олесем Ільченком, «Моя кохана К’яра», – то роман для… А для кого ж таки цей роман? Принаймні для дорослої аудиторії, це зрозуміло. Адже в несподіваному для Олеся Ільченка тексті йдеться про дуже дивне, страшне кохання. Про кохання як злочин, про кохання як патологію. Власне, тема такої патології, такого збоченства, в українській літературі ще не була розкрита. Але уважний читач легко побачить, що історія, подана в цій книзі – то не просто привід черговий раз полякати публіку чи викликати в неї шок (хоча й така реакція на новий твір О.Ільченка цілком прогнозована). Роман Олеся Ільченка «Моя кохана К’яра» - зрілий текст зрілого майстра. І, як на мене, зміст роману глибший за страшну історію кохання некрофіла Олександра до дівчини К’яри.
Скупа анотація в книзі, яка щойно побачила світ у видавництві «Грані-Т», ставить більше запитань, ніж дає відповідей. Отже. «В новому романі для дорослих читачів Олесь Ільченко наважився розкрити одну з табуйованих у нашій літературі тем із царини кохання та сексуальних стосунків. Про таке воліють не говорити вголос; більшість робить вигляд, що не знає про подібні випадки. Стосунки між людьми бувають дивними, навіть страшними, як і історії їхнього кохання, - та все ж не страшнішими за перебіг «звичайного» життя. Адже любов іноді може спричинити справжній злочин… Тож автор пильно придивляється до людини, яку відмовляються розуміти всі довкола. Зрештою, в романі йдеться не просто про історію двох, а про наше життя взагалі – життя, яке часто ним уже не є. Епіграфом до роману Олеся Ільченка міг би стати рядок однієї з поезій автора: «Хто мертвого вдає, а хто живого…».
Справді, такі історії трапляються у великих і малих містах. І зарубіжні автори вже торкалися цієї теми, кожен по-своєму. О.Ільченко взяв на себе сміливість інтерпретувати казку про приспану красуню по-новому. Відмінність нашого невеселого життя від казки полягає зокрема і в тому, що приспана красуня після поцілунку звитяжця-лицаря, як ми бачимо в романі «Моя кохана К’яра», не прокидається. А ось головний герой, від імені якого ведеться оповідь, не перестає від того кохати свою дівчину, К’яру, яка безглуздо загинула одного вечора. Герой цей, Олександр, зберігає не лише любов, але й… тіло К’яри. Далі переповідати сюжет роману не варто. Нехай той, хто зможе, отримає наснагу від моторошної історії.
Звісно, коли є антигерой, мають бути й позитивні герої: то, звичайно, сама К’яра (старанно, з симпатією подана автором) і друг Олександра – лікар Славко, Станіслав. Як і слід чекати, між ними трьома намічається любовний трикутник, проте його руйнує як шляхетність К’яри, так і її нагла смерть.
Текст роману по-справжньому прикрашають і, сказати б, розширюють його обрії листи лікаря Славка до Олександра. То роздуми про все на світі, про високе й нице, про вічне й плинне… Роман має добре культурологічне підґрунтя і досить насичений прихованими і явними цитатами, які, проте, є не самоціллю автора, не відлунням постмодерністських вправ, а натяками для уважного читача: для кращого розуміння ходу подій, для задоволення упізнавання й відкриття інтелектуальних хованок. Так, скажімо, на початку роману головна героїня, К’яра, на запитання Олександра про те, що вона читає, недбало відповідає: «Так… історію одного сержанта на ім’я Бертран». Тут читач мав би насторожитися: адже історія француза Бертрана - хрестоматійна для історії некрофілії…
Головний герой роману, Олександр, є, по суті, нарцисичним чоловіком, який має неусвідомлений (до певного часу) потяг до неживих об’єктів (це видно з його снів). Цей молодий чоловік, попри свій гнучкий розум, і жінку несвідомо сприймає як об’єкт, як просто тіло, як предмет для втіхи. Він отримує задоволення, зокрема сексуальне і навіть «моральне» (так і хочеться сказати – «аморальне», бо про яку мораль тут може йтися?) від пристрасті до неживих предметів, від «кохання» до мертвої дівчини... Власне, це і є метафізична суть некрофілії, що й показує автор. Психологи знають, що найпоширеніший мотив дій таких патологічних особистостей, як Олександр (цей людський тип майстерно зображений у романі), полягає в прагненні (свідомому чи ні – то вже інше питання) отримати пасивного друга/подругу, який не чинить спротиву, не відштовхує партнера в прямому й переносному значенні. Страх подібних типів бути покинутими, відторгненими закономірно призводить до спроб так чи інакше втримати коханих. Такі, на перший погляд, людські почуття за певних умов, обставин призводять до того, що мертвий об’єкт для них стає більш прийнятним, ніж живий суб’єкт. Труп (коханої дівчини – в цьому випадку) не має свідомості й волі, він не здатний завдати удару по самолюбству збоченця чи розірвати стосунки з ним, тому що повністю перебуває під владою такої потвори, як от Олександр (недарма саме це слово кидає йому Славко, колишній друг збоченця). Автор ретельно аналізує-зображує, як тіло К’яри стає ідеальним об’єктом «любові» й прив’язаності Олександра.
«Переваги» неживого тіла над живим партнером скидаються на «переваги» «віртуальної реальності» над реальним світом: повна залежність від геймера, можливість мало не абсолютного контролю й довільних маніпуляцій. Слово геймер тут не випадкове. І труп, і комп’ютер є такими собі «магічними кристалами», які перетворюють світ на низку віддзеркалень того, хто в нього дивиться, виключаючи відтак будь-яку потребу в Іншому. Чи варто казати, що потонути в таких віддзеркаленнях легко…
Тож зауважимо головне в новому романі О.Ільченка. Автор цілком усвідомлює, викриває і показує кількома вправними штрихами, сказати б, «некрофілічність» сучасної цивілізації, сучасного страшного світу й, зокрема, нашої країни з її керівництвом, «елітою», передовсім політичною, якою та, звісно не є, того світу (вибачте за мимовільний каламбур), у якому людина все більше перетворюється на кіборга, такий собі інтерфейс між природою, соціумом і технологією. Не випадково один із найогидніших персонажів роману «Моя кохана К’яра» є народним депутатом, а що являють собою українські можновладці, ці персонажі нашого реального, щоденного життя, ми, на жаль, знаємо.
До речі, фахівці вказують, називають так звані «некрофільські професії», до яких, окрім пов’язаних зі збереженням мертвого, можна зарахувати й ті, що маніпулюють живим. З-поміж останніх є і політтехнологи, й політики, й ідеологи. Всім цим людям зазвичай притаманне відчуття обраності та досить цинічне ставлення до «звичайної моралі», яку вони сприймають як просто архаїчний забобон. Згадаймо тут і «споріднених» до названих представників «високочолих» фахів також багатьох різників, трупарів, патологоанатомів. Перші маніпулюють живими душами, другі – мертвими тілами. Але всі вони сприймають світ як «світ об’єктів», у якому єдиним суб’єктом є вони самі.
Зауважимо: автор окреслює насправді страшну, часто неусвідомлену проблему, яку мають сучасні більш або менш розвинені країни. Навіть у соціально орієнтованих державах, попри позірно високу побутову культуру й матеріальну забезпеченість переважної більшості громадян, стосунки між багатьма людьми є холодними, звуженими, обмеженими, навіть замкненими власним «его». За цивілізованою маскою проглядає порожнеча. Це справжнє змертвіння: отже, можна добре жити і бути мертвим усередині?
Автор немов запитує: можливо, це і є справжній «кінець історії»? Апокаліпсис наших днів? Похмурий роман-алегорія Олеся Ільченка не дає однозначної відповіді. Тим більше, що автор, окрім усього цього показує, кажучи словами цитованого в романі Оскара Вайлда, історію «Кохання, що здобуває довершеність у Смерті, Кохання, що не вмирає і в могилі»…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/04/22/071553.html
|
