Еліна Свенцицька. Білий лікар: Поезії. – К.: Укр. письменник, 2008. – 80 с.
Де батьківщина наша, Кармен?
І в кого запитати ще?
А час, немов вокзальний натовп,
Крізь злі розколини тече.
Еліна
Свенцицька
Українська поезія на Донеччині - це кожного разу предмет доволі незвичний
або й несподіваний. Стверджую це, попри те, що місцева філія НСПУ може мати й
цілком протилежну думку. Впродовж останнього десятиліття в Донецьку з´явилося
біля двох десятків україномовних поетів - різної вартости й, сказати б,
відмінного ставлення до поезії. Для молодих поеток це, зазвичай, супровідна прикмета
гуманітарних ініціяцій на тлі приватної фізіології та бодай мінімального
національного відродження в реґіоні. Для хлопчиків - так само, щось на кшталт
тяжкої хвороби росту та інших, не вповні усвідомлених бажань. І лише поодинокі
персонажі сього дивного зоопарку залишаються вірними тому, що зветься поезією, упродовж
тривалого часу або й назавжди. До таких я можу сьогодні віднести й Еліну
Свенцицьку, яка дебютувала в 1990-х роках цікавими й дещо несподіваними
(принаймні, для мене) віршами у складі синтетичної книги російськомовної прози
й української поезії „Із життя людей" („Из жизни людей" (Донецьк, 1995); у складі
збірки був чи то цикл, чи невеличка збірка поезій - „Білі роси Потомаку"), а
пізніше видала й окрему збірочку україномовних віршів „Пустельні риби" (1999).
Читаючи вірші й новелі Е.Свенцицької якось не випадає згадувати, що вона є
викладачем російської літератури із помітним стажем, а на сьогодні, - ще й зі званням професора Донецького
національного університету. Коли читаєш її художні твори, то докторат авторки
залишається ніби за дужками її особистости. Не в тому сенсі, що докторові наук пасувало
би писати виключно у дусі неоклясицизму чи, поготів, що її віршам бракує
високої філологічної культури. А в тому розумінні, що Еліна Свенцицька зі
своїми стражденними віршами (як, до речі, й прозою, - доволі цікавою й, на
жаль, до сьогодні належним чином не поцінованою) перебуває у вирі пересічного
людського життя, яке найінтенсивніше та найдраматичніше триває у захланних
завулках і злиденних похмурих передмістях; на авторці немає білих лякованих
рукавичок, її руки торкаються життєвого бруду, а горло артикулює не спів, але
крик. Можливо, це волання про допомогу, можливо, про відчай і розпач, зневіру
і, все-таки, віру - в просту маленьку загублену й принижену людину. Не хотілось
би надуманих порівнянь, але в моїй пам´яті історика української літератури
неодмінно зринають поети на кшталт Тодося Осмачки та Евгена Плужника. З більш
близьких у часі перед очима одразу постає Уельбек, який повідомляє таку втішну й,
водночас, не нову істину: „Не треба боятися щастя - його все одно немає".
Приблизно те саме в романі В.Підмогильного „Місто" виголошує поет Вигорський,
прототипом якого, як відомо, був уже згаданий щойно Плужник.
Вірші Еліни Свенцицької для мене цікаві зокрема тим, що унаочнюють одну з
провідних тенденцій сучасного літературного процесу. Поруч із суто споживацьким
супермаркетом літератури (низького ґатунку белетристика, белетризовані портрети
політиків, розважальні жанри й інша добре оплачувана заказуха) відроджується
власне художня література, зокрема й лірика. Техноґенна й гуманітарна
загроженість сучасної людини провокує актуальність призабутого й давно
відправленого до уявного архіву історії експресіонізму. Вірші, якими можна
поранитись, порізатись, скалічитись; які, щонайменше, торкаються вас особисто і
починають усерйоз непокоїти, - це і є поезія експресіонізму, поезія, що
знаходить своє покликання стояти в обороні людини. Мова, звісно, не лише про
ідеологію, але і про стиль.
Хворі янголи, крила обірвані,
І в прозорому злому житті
Розродилися зернами стиглими
Ті комори, що зараз пусті.
Не повітря народжує привидів,
Не примари народжують біль,
То каміння, каміння розкидане
Наповзає, повзе звідусіль.
Ось і гори, від пологів змучені,
Полічили своїх мишенят,
І в повітрі, стрункі і розлючені,
Ненароджені душі летять.
Як дитина, ворушиться, дихає
Тільки-тільки народжений біль -
У житті, між ганчірок розкиданих,
Серед зойків дурних породіль.
Подібні вірші густо присутні в найновішій збірці Е.Свенцицької „Білий
лікар". Я не знаю, що це за образ - образ Білого лікаря, але підозрюю, що це
може бути квінтесенція чи емблематично-алеґоричний образ самої поезії, якій
притаманна терапевтична функція (функціональний вірш футуристів - теж із цієї
опери, от тільки перед ним стояли суттєво інші завдання). Поезія, чи пак її
болісне й сласне переживання, що суть тотожні речі; поезія, що від болю стає
чорною, а надалі біліє, стискається, перетворюючись на білу, ледве помітну
цятку: „Білий лікар, білий лікар, / Що ти робиш серед ночі, / Серед сну, що
тягне в очі / Ночі чорна череда? / Наче в місячному сяйві / Корабель, що
потопає, - / Та кімната, де стоїш ти / У куточку, як біда...". Направду, від
болю чорніють людські обличчя, а сам біль залишається білим; можливо, навіть
чистим, а відтак - заледве не єдиним дезинфікуючим засобом. Звісно, є ще любов,
урешті, є ще й кохання, - це на рахунок засобів самозбереження. Але, напевно,
ніщо не може зрівнятися з болем і співчуттям до того, кому сьогодні реально
болить. У моєму розумінні поезії - це одне з найперших її завдань - ставати на
захист знедолених і приречених, помножуючи їх ряди, але водночас і лишаючи
шанс, бодай невеличку надію на визволення, себто - на порятунок. Якісна
поетична техніка й притомний фаховий арсенал із тропів і стилістичних фіґур, -
анітрохи не заважають виконанню озвучених вище завдань поезії.
Корпус текстів Е.Свенцицької сьогодні до відомої міри уже закритий. Не в
розумінні непролазної герметичности, а в тому сенсі, що він уже давно
сформований і виповнений авторською свідомістю й індивідуальною етикою; він
монолітний і непорушний у кореляції провідних мотивів і домінуючих настроїв. Її
тексти на сьогодні - уже своєрідний посібник для не менш своєрідної медитації.
В цьому світі нічого уже не зміниться - передовсім, на рівні етики та базових ментальних
осяянь. Це застиглість і зрілість масштабних оскаржень, - не ситуативно й вузько
соціяльних, національних чи релігійних, - але воістину плянетарних масштабів.
Вірші Е.Свенцицької вже не можна ані убити, ані полікувати, - вони вже назавше
ввійшли в простір спільного людського мислення і почування:
Що робити, як дуже болить?
Є два засоби анестезії:
Стати стовпчиком солі і сліз
Чи лежати, змикаючи вії.
Треба плакати. Легше від сліз?
Ні, не легше, лиш дихати важче.
А вони все течуть, як криві
Ручаї в розкуйовджених хащах.
Тема ця не нова. Взагалі -
Що є в світі від болю нового?
Аспірин, аскофен, анальгін,
Чи кізяк із конячого рога,
Чи то клекіт шалених птахів,
Чи то п´яного спів з того світу?
Що робити, як дуже болить,
І боліло, і буде боліти?
Ну а те, що читачів у Еліни Свенцицької значно менше, ніж у якої-небудь,
прости Господи, Марініної або й значно ближчого до нас Юрія Андруховича, ще
нічого не значить і, поготів, - не вирішує. Принаймні, для мене, людини, яка
уважно й прискіпливо читає твори Еліни Свенцицької з часу найпершого взаємнення
з її ляконічними й відверто жорсткими експресіоністичними етюдами у донецькому
журналі „Антарес" (1993). „Майбутнє все одно належить поетам, - стверджував Г.Міллер,
- навіть, якщо і не буде ніякого майбутнього". І, звісно, - мав рацію; на те
він і Генрі Міллер - яскравий письменник-провидець, а не випадковий літературний
менеджер із нашого часу убивць.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/04/12/164854.html
|
