На запитання порталу «Буквоїд»: «Що читати?» відповідає поетеса, перекладачка, культуролог Дана Рудик.
Щодо моїх сталих літературних уподобань, то це, передовсім, ібероамериканська проза – від Маркеса, Кортасара й Льйоси до Жозе Сарамаґо. І, звісно, ібероамериканська поезія: Антоніо Мачадо, Неруда, Лорка й Ґабріела Містраль.
Це також Ромен Ґарі – весь, без винятку. А ще – «Прощання з Африкою» Карен Бліксен, «Пострижини» Богуміла Грабала, «Камера обскура» Набокова, «Сім*я Резо» Ерве Базена, «Ікона» й «Метафізичне кабаре» Мануели Ґретковської.
Колись давно-давно тому, коли маркети були ще гастрономами, під одним з таких я купила від якогось бідолахи з похмільним синдромом книгу оповідань Марселя Еме. Тоді я думала, що великодушно рятую від загибелі агонізуючого алконавта, але, як виявилось, отримала подарунок від долі. Бо відтоді я час від часу повертаюсь до творчости Еме, аби вкотре віддати належне його блискучій іронії, тонкому гумору й вмінню говорити про велике безпафосно й правдиво.
Є книги, що діють, як ліки-антидепресанти. Для мене це: «Про всіх створінь — великих і малих» Джеймса Герріота, «Клошмерль» Ґабріеля Шевальє та «Мій третій і останній шлюб» Галини Тарасюк. Плюс дещо з творчого доробку Юрія Винничука. Це повість-хроніка Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки», повість сербського класика Стевана Сремаца «Піп Чира і піп Спира» та роман угорського класика Кальмана Міксата «Парасолька святого Петра». Це Стефан Вєхецький (літературний псевдонім – Вєх), якого Тувім назвав «Гомером варшавської вулиці й варшавської мови», і його дві повісті – «Кафе «Під міногою»» та «Манюсь Китаєць і його компанія». Також це «Король вужів і саламандра» – спогади Ізабели Чайки-Стахович, шаленої музи Ґомбровича й Івашкевича, написані з несамовитим гумором і ностальгійним ліризмом.
Тиждень тому прочитала у «педеефі», люб*язно надісланому мені Танею Мельник, «Руйнування ляльки» Степана Процюка – це свого роду важка артилерія. Смачна і, головне, чесна психологічна проза. Нещодавно також з превеликим задоволенням прочитала «Горище» — збірку поезій Тараса Федюка. Окрім того, дочитала збірку «Біяс» Марії Шунь і саме перебуваю під її враженням, підсиленим ще, мабуть, радісним почуттям того, що я особисто знаю її чудову авторку.
Карл Краус сказав: «Література сьогодення – це рецепти, написані самими хворобами». Це було якихось сто років тому, але у випадку роману Ліни Костенко «Записки самасшедшого» воно справджується. Бо її роман – це біопсія злоякісної пухлини сучасного суспільства. І, як на мене, не лише українського. Тим, хто зневажливо критикує Ліну Василівну, можна лише побажати, аби, якщо вони доживуть до її віку, у них працювала голова так само ясно, як у цієї Пані (саме з великої літери). Бо система Її загальнолюдських цінностей була й залишається золотою константою. Остання книга – лише підтвердження цього.
Я, взагалі-то, «зафейсбучилась» з багатьма цікавезними письменниками і поетами, твори яких страшенно хотіла би прочитати, аби скласти уявлення про їхні творчі світи, але мені катастрофічно не вистачає на те часу.
Тож я лише повторю вслід за тим же Краусом: «Де ж мені взяти стільки часу, аби читати поменше?» :-)
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/that to read/2011/04/07/134012.html
|
