Мар’яна Савка. Тінь Риби. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2010. – 64 с.
Від часу, коли в античній філософії з’явилася категорія «логос», поклоніння слову стало спокусою, котра завжди переслідує людство Збірка, про яку мова, визначає саме цю філософську категорію особистості Мар’яни Савки. Власне, саме у колі високої напруги між полюсами натури і культури і можлива її поезія, котра демонструє всі ознаки окремого, самостійного явища, чи течії (як завгодно), і механічне складання/додавання естетичних чи етичних ознак тут мало що важить.
Більшість людей нашої епохи, епохи поствавілонського абсурду, коли все перемішано: дорадянське, радянське, пострадянське, – інтимофоби, котрі бояться будь-яких контактів: фізичних, внутрішніх, душевних, для них потрібні якісь інші форми спілкування. Людство потребує уваги, найперше, до своїх проблем, і саме поезія перетворюється на терапевтичний засіб лікування психологічних травм. Поезія може згуртувати націю.
Високохудожні тексти М. Савки несуть читачеві складний і багатий смисл. Шматки необробленої реальності абсурдні, але абсурд для поетеси не мода, не декорація. Із хаосу і випадковостей раптово народжується дещо, виповнене цільності й точності, ритмічної організованості, і виникає напруга, що аж дзвенить від повноти і наповненості смислом. Це основна підвалина світовідчуття поетки, єдино можливий спосіб осмислення навколишнього світу, коли свідомість легко міняється місцем із підсвідомістю, створюючи нову реальність.
Ранки вологі й сизі пропливають ескізами,
А ти із злидотою (тою) мусиш мати до діла.
Та думки усе прибувають, із паленими візами,
І вимагають в тебе хліба, житла і тіла...
... Хто я? Здригнувшись тілом, креслиш знаки питання
Пензликом по коліні, пальцями по мольберту
І залишаєш для себе час на не-повертання,
І заклеюєш небо усередину конверта.
Утаємничена у світ настроєвих почуттів, поетка конструює особистісне бачення-мрію власного життя – жити на березі моря. Душа поетеси – у пошуках моря. Мар’яна Савка народилася на Тернопільщині, наразі проживає у Львові, звідки до моря далеченько. Але не думаю, що саме географічне марення головує у цій збірці, хоча мотивів, пов’язаних із морем у книзі доста: « сто років без моря ... розсуваючи межі морів... у пошуках моря... понад морем туман, ніби збиті вершки... просто я мушля давня як море... заграва над морем паленіє як щоки від сорому... цілувались уранці // ротами солоної тиші – // як доказу близькості моря... двоє над морем // тонко світає // риба говорить».
Назва збірки висвітлюється попередніми цитатами як не спонтанна. Риба – дитя моря, і « дати рибі шлях до води» це те саме, що « дати морю вихід з пустелі, а чоловіку стежину додому... бо коли не прийме тебе берег, то море не схибить»; «Колискова», де зустрічаються «смішні острівні тубільці, що ловлять рибу в ріці... і «велика мама», що ділить «рибу під сонним сузір’ям Риб» – логічна кульмінація «рибної» теми!
У поетиці М. Савки є ще одне програмне слово – тінь. Власне, у назві збірки лексеми «тінь» і «риба» зустрічаються невипадково. В поетичному тексті фіксація часу і простору часто неможлива: вільне перетікання, перетин, де фактичну подію не відрізнити від спогаду про неї, перевтілення-переплетення програмних слів розчинені у простороні культури: «Тінь рибини лягає на карту // розсуваючи межі морів // забираючи в суші // причали // човни //і приморські базари // повні свіжих лангустів // цинамону // арабських циновок // і цікавих очей //що висмоктують сутінь // висновують сіті // для тих хто невпійманий // на одному з прилеглих світів // я вилежую тінь // розсуваючи лікті //занурюю руки в пісок // як у тісто // віднаходжу найменшого бога // із діркою // замість третього ока».
Мар’яна Савка – художньо зріла особистість. Її поетична харизма, на мою думку, – це притаманне їй усвідомлення меж свого «я», наявність власної позиції, вміння висловлюватись/виявляти життєвий і духовний досвід, зацікавленість іншими типами художньої свідомості, самообмеження заради творчого результату, за який не соромно, насамперед, перед власним сумлінням.
Поетичний погляд поетеси виявляє внутрішній зв’язок із енергією мови : «а ти б не зуміла // навіть брови підвести // бо стерпла уся // від чекання останніх слів // а Він перейде попри тебе // і мовить сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив».
Манера висловлювання поетеси – в основу зображення дійсності покладено почуття: пристрасть, волелюбність, насичене духовне життя і, відповідно, мова жива, емоційна, вишукана, багата на тропи, риторичні звороти. За поетикою М. Савки стоять об’єктивні реалії, життєвий і моральний досвід, психологічний матеріал, певні суспільні ідеї тощо. Вони сконцентровано являють характер образного мислення поетеси, віддзеркалюють не лише індивідуальність пера, а й національні підвалини її художнього мислення.
У поетеси метафора має смислову цінність і новизну, бо вона підкреслює нові відтінки, нові сторони, нові моменти: «стерпла уся // від чекання останніх слів // (...) сестро // ану назбирай мені // сивих небесних слив». Рух думки – це завжди смислове оновлення, що активізує читачеву здатність до асоціацій: « питиму їстиму // хліб і вино // виловлю істину // виорю дно // істина істинна // у простоті // боже // у радості // всі ми // святі».
Інтровертивна поезія – це завжди інтуїція, у чомусь аномальна, навіть патологічна. Можливо, прозріння? Прихована, але безсумнівна сповідь перед світом. А чи цікава вона пересічним співгромадянам? Гадаю, що не всім. Але в тому й річ, що так воно й повинно бути. Елітна поезія не для всіх. Вона – для еліти. Інший бік питання, що еліти залишилося у нашій державі вельми мало, майже одиниці. Шукати, хто в тому винний – не справа поетів. Їхня справа – писати, творити, створювати нові реальності, поетично перетворювати світ. Надія бути почутим – червоне вітрило Поезії.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/04/03/111933.html
|
