|
Сьогодні знову пройняв мене своєю творчістю Володимир Винниченко, коли прочитав його дивом збережене оповідання «Матвій Безодня», і вжахнувся!
Там ідеться про те, що в одному з українських сіл баба Мокря вбила свого внука та зварила з небіжчика... холодець, аби самій урятуватися від голодної смерті. Та й про те, як у тому селі через розбещеність ситого й вгодованого попа о. Кіндратія люди зневірилися в Ісусові Христові як Богові та потоптали ікони. Завважте, оповідання написано 1908 року.
Володимир Кирилович одразу його надіслав Євгенові Чикаленку, щоб той посприяв надрукувати в одному з київських видань. На що Євген Харлампійович, зокрема, відповів авторові (даруйте за громіздкі цитати): «Отсе зараз прислали мені з Київа Ваш лист і оповідання – «М[атвій] Безодня» з поміткою редактора – «нецензурне».
Зараз же гуртом ми взялись читать оповідання. (У мене гостює Коцюбинський та Степаненко.) Після обміну думок, я прохав Коцюбинського написати Вам свою думку про се оповідання, він одмовляється, але я все-таки напосядусь.
Помимо того, що оповідання нецензурне (бо ж попи за плювання на ікони і до Ген[ерал] Губернатора дойдуть, а може й далі), але якби воно було й цензурне, то я не рішився б його друкувать, поки не перебалакав з Вами.
Власне, оповідання письменника з таким іменем , як Ваше, треба б друкувать у всякому разі, але я вважаю, що надрукувать його в такім виді, се значить підставить письменникові «ножку». Перше всього се єсть видумка кабінетної людини і при тім видумка в багатьох деталях зовсім неймовірна, психологічно невірна. Цілком можливо, що баба з’їла унука, але зовсім неможливо, щоб вся юрба накинулась на холодець і вилизувала його. Я допускаю, що таке могло бути між чукчами, між самоїдами, навіть між голодними індійцями, а в Україні, де єсть продовольчеські капітали, магазини, земства і проч[еє], – се суща неймовірна видумка, яка кидається у вічі кожному. Я допускаю, що люде можуть плювать, топтать ікони, бо се бувало не однократно, але Ваш герой се робить (та й все він робить) ненатурально, навіть комічно, так само, як той дядько ненадрукованого Вашого оповідання, що всім розказував про походження людини од мавпи».
Отже, такими думками Є. Чикаленко поділився з автором «Матвія Безодні» 1908 року з приводу його страшилок у творі. А відтак настали буремні 1917-21 рр. в Україні. «...банда... пожар...//Її зґвалтували і кинули в жар...»
ПавлоТичина друкує, здається, 1924 року вірш такого змісту:
ГОЛОД
Хоч би світало... – Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагоні збились
і мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає.
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
зігнулась мати. В щось дитя
укутала, та все: ну, спати –
навік засунуло б ти... Життя!
Прийшли сюди, а голод з нами.
Й нема людей поміж людей.
Ти чув?.. недавно десь тут жінка
зварила двох своїх дітей...
Одскочив батько: божевільна!
Мовчи! мовчи! До чого це? –
Схопилась мати й закричала,
а батько плюнув їй в лице...
...Через років десять Україну поглинув зловісний 33-ій рік. Але віщий Винниченко з невпевненим перед тим у людоїдстві українців Чикаленком через свою щиру любов до Батьківщини змушені були тоді покутати анахоретами на чужині. А від Тичининого кларнета, як відомо, тут лише «пофарбована дудка зосталась» (Є. Маланюк).
І тільки нині оприлюднені (тепер уже свідчення самих очевидців), що в лихоліття Голодомору так само, а мо’ ще й жахливіше, як зображено в оповіданні Володимира Винниченка, коїлось хтозна-що в Україні.
Іду, буває, Києвом: зиркну то на одного, то на другого перехожого, а ще краєм ока й на біґборд з VIP-українцем (українкою), наче нічого, – нівроку, ситенькі дивляться на мене. Та, безумовно, не кожен з них знає, як удалося вижити їхнім пращурам у часи лихоліття…Тому, напевне, ситенькими й пересуваються містом і самовдоволено дивляться на мене з глянцевих біґбордів доморослі VIPи. Та мені від того не легше. Ніяк не заспокоюся: хто ж то винен у схильності наших людей до самоїдства... Мо’, піп о. Кіндратій з його облудним християнством, про що йдеться у Винниченковому оповіданні, а мо’, чекіст-комуніст, як полюбляють нині спихати професійні патріоти будь-що на «червоних», а мо’, закрадається й така в мене зловісна думка, винна сама баба Мокря з оповідання «Матвій Безодня»... Безліч думок роїться в голові! Та яка з них правильна? Спробуй – розберись...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2011/03/25/124625.html
|
