Днями із двомісячної подорожі країнами Близького Сходу повернувся додому письменник-мандрівник із Рівного Максим Кідрук. За цей час він відвідав найтаємничіші місцини Лівану, Сирії, Йорданії. На завершення мандрівки Максим планував тижнів зо два перепочити в Єгипті, але втрапив у самісінький епіцентр революції. У Каїрі провів цілий тиждень. Про неспокійні дні на майдані Тахрір він розповів читачам «Сім’ї і дому»…
КАЇР У ВОГНІ
Коли я заявив у готелі, що неподалік знаменитої нині площі Тахрір, про те, що планую зупинитися тут більше, ніж на тиждень, на мене подивилися, як на ідіота. Розповіли, що після обідньої молитви мають розпочатися демонстрації. Я про це нічого не знав, бо місяць провів у Західній Сахарі, в якій був фактично відірваний від світу.
Поцікавився: «Чому після молитви?» Бо у Каїрі, зачувши лихе, відключили інтернет та мобільний зв’язок, щоб люди не могли між собою спілкуватися. Тут багато йшлося про те, що успіх туніської революції пов’язаний із тим, що демонстранти координували свої дії завдяки інтернету. Тому влада відрізала Каїр від світової павутини. Але люд зумів обговорити план дій під час і після молитви.
Починалося все мирно. Я був серед цих людей, тому бачив, що ніхто ні на кого не нападав. Мене запевнили, що для іноземців це цілком безпечно, адже єгиптяни протестують проти влади. Тому мене навіть… запрошували у натовп. Казали: «Знімкуй усе, розкажеш удома». Так тривало доти, допоки не прибула поліція і без будь-яких на те приводів не пустила сльозогінний газ та почала стріляти гумовими кулями. Бачив, як кілька єгиптян несли пораненого хлопця, якому куля влучила у вилицю. Тоді люди озвіріли і почався хаос. Протестанти почали палити поліцейські машини, кидати у них камінням, яке добували кувалдою із бетонних парапетів, розбивати вітрини… Це був день найважчих сутичок: поліцейські машини горіли по всьому Каїру. Місто було у суцільному вогні.
У готелі, де я зупинився, був звичайний постовий, який у сльозах просив хазяїна прихистити його. І поки я не виїхав, він жив у кімнатці, вбраний у спортивний костюм, не висував носа надвір.
Я був поряд, коли, дізнавшись, що в машині «швидкої» сховалися поліцейські, і зо двісті демонстрантів налетіли на неї. Витягли поліціянта й, певно, затоптали на місці…
Мене вразило, що на площу повиходило дуже багато жінок і дітей. На моїх очах сильно отруїлася сльозогінним газом п’ятирічна дівчинка. Її напівнепритомною принесли в мій готель, щоб викликати лікарку. Поки чекали на неї, промивали водою горло і ніс...
Ввечері, коли поліція зникла, з’явилися мародери, які почали грабувати магазини, але демонстранти зорганізувалися і патрулювали місто.
ВЕЧЕРЯ ПОДОРОЖЧАЛА ВТРИЧІ
Коли в Каїрі на годину ввімкнули мобільний зв’язок, я подзвонив батькам, сказав, що зі мною ніби все добре. А щойно поклав слухавку, як помітив танки, які прямували до площі. Демонстранти вітали армію, бронетехніку, бо думали, що вона на їхньому боці. Але армія була нейтральною. Крім цього, у небі постійно кружляли вертольоти.
Стало проблематично знайти щось поїсти. Магазини, харчевні були зачинені, так само, як і банки, тому гроші у випадку форс-мажору дістати було нізвідки. Врешті власник готелю почав щовечора сам готувати нам вечерю, може, з якихось запасів, за яку ми платили не сім, як зазвичай, а понад двадцять доларів! І лише це дозволило не померти з голоду.
…У новорічну ніч (за східним календарем) під гул вертольотів я поставив крапку у своїй черговій книзі про Бразилію «Любов і піраньї».
«МЕНЕ ВРЯТУВАЛИ КВИТАНЦІЇ З ХРАМІВ»
Одного дня я помітив на вулицях прихильників президента Мубарака. Гадаю, то була просто перевдягнена поліція, бо їхні гасла були гарно віддруковані і заламіновані. Почалися сутички, з’явилися вершники на конях і верблюдах, які почали бити натовп палками.
Згодом стало непереливки й іноземцям. До мене тричі за день підскакували демонстранти й кричали: «Геть, американцю! Забирайся!» Вважали, що я із США й ображалися, чому Обама зволікає з різкою оцінкою дій Мубарака. Крім цього, вони стали звинувачувати європейські ЗМІ у тому, що ті негативно висвітлювали події.
Крім того, хтось поширив чутку, що якісь білі люди розповсюджували наркотики. Стало дуже небезпечно, і я вирішив забиратися з Каїру. Узяв таксі, але дорогою мене зупинило тридцять-сорок чолов’яг із палками й ножами, витягли з машини, забрали всі речі, камеру, ноутбук, запитували, чи журналіст, змусили включити комп’ютер, вимагали показати якісь файли… Думав тоді: «Все, я доїздився». Показував паспорт, що я з України, але це їм ні про що не говорить: вони не знають такої держави. Мене врятувало тільки те, що я зберігав квитанції з усіх храмів, де був. Лише тоді єгиптяни збагнули, що я турист і відпустили мене…
Жанна КУЯВА
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2011/03/03/173026.html
|
