Ігор Корж. З акон бумерангу. – Харк ів, Фо ліо, 2010. – 346 с.
Жанр: роман-шансон
Книга, про яку під мова далі – перший прозовий твір автора, яка навряд чи буде прочитана цільовою аудиторією «Буквоїду», постійними (як я скромно сподіваюсь) відвідувачами рубрики «Кримінальне чтиво України» та тими, хто вважає себе українськими літературними критиками. Саме тому про твір харків’янина Ігоря Коржа «Закон бумерангу» варто згадати. Бо з подібних книжок, попри всі вади, які справедливо знайдуть у ній, навіть не читаючи, сноби, насправді, як свідчить історія, починалася будь-яка серйозна національна література.
Наприклад, американські романи почалися – це хто не знає! – не з Марка Твена, Вільяма Фолкнера чи Ернеста Хемінгуея. Фундамент для появи так званої «серйозної» художньої прози заклав такий собі Нед Бантлайн, написавши та опублікувавши від 1869 року більше 400 (!) творів про бандитів, ковбоїв та шерифів Дикого Заходу. Це його книжечками обсягом у сто сторінок зачитувався під ковдрою Том Сойєр (про це є у Марка Твена), хоча чтиво адресувалося насамперед дорослій масовій аудиторії. А ще конкретніше – мужчинам. Потім інші автори почали писати щось і для дам. В обох випадках ці невибагливі історії, які вже за рік після публікації ніхто не згадував, об’єднували грамотну частину різнокаліберних мешканців Америки у націю, яка читає про себе.
Французький роман теж почався не з Флобера і навіть не з Дюма-батька – письменна Франція зачитувалася «Паризькими таємницями» такого собі Ежена Сю. Пригодницькі романи російського класика О.С.Пушкіна «Дубровський» та «Капітанська дочка» так само стали одними з перших зразків прози «для народу», а їхній Достоєвський почав видаватися великими, з сучасної точки зору, тиражами незабаром після смерті. І це було старому вже не потрібно…
Якщо не бреше Інтернет, Ігор Корж – насамперед автор та виконавець своїх пісень, бізнесмен, і зовсім віднедавна – автор художньої прози. Він виконує шансон, або, скажемо так, неошансон. Звичайно, ця музика гнана інтелектуалами, зате її любить якась частина народу. І серед цього народу є україномовні українці. А значить, достукатися до них можна і треба, якщо взяти цей самий гнаний шансон на озброєння. Наприклад, особисто я дуже сумую з того приводу, що в нас немає україномовного шансону. Найлегше відмовитися. Найскладніше – використати якісь фішки цього напрямку на користь якщо не Літератури, то принаймні – книговидання та популяризації читання хоча б у такому вигляді.
Сюжет «Закону бумерангу» простий, як шансон. У Харкові офіцери міліції наймають бандитів-відморозків, аби ті грабували та вбивали, а міліція потім усе все успішно розкривала. Тим часом за океаном процвітає Артур Смоленський, колишній харківський бандит, а тепер – виконавець шансону. Він має шалену, за його словами, харизму, гіпертрофовану сексуальність, може багато випити, хоча напиватися людині з його статусом – не комільфо, і загалом – несе своєю творчістю радість людям. Дізнавшись, що брата Дениса вбили за наказом корумпованих ментів ті самі відморозки, він повертається додому, підключає старі кримінальні зв’язки та відновлює справедливість.
Причому Ігор Корж, як автор роману і одночасно – дока в шоу-бізнесі, все робить правильно: реклама в супермаркеті «Сільпо» (книга названа скандальною, але жодного приводу для скандалу я не побачив, навіть матюками нікого не здивуєш), ненав’язлива самореклама в тексті (Артур Смоленський – друг такого собі Ігоря Коржа, в якого є власне евент-агентство), навіть попередження на обкладинці, що дітям до 16 років книга не рекомендується. Але є один маленький нюанс: в країні, де книжкова торгівля в зародковому стані, пісня, написана хай не про Владімірскій централ, а про Лук`янівську чи Холодногірську тюрму, об’єднає якусь частину українців швидше, ніж книга, котра є першою в нашій країні спробою «олітературити» ненависний пісенний різновид. Тому на виході книжка Ігоря Коржа пройде повз увагу тих, кому справді цікава. І не помітять її академічні дослідники сучасного українського (нехай і російськомовного) кримінального роману, а в Інституті літератури НАН України вони є. Тому я б радив вважати цей текст пропозицією звернути увагу на «Закон бумерангу» хоча б тому, що в такому жанрі прозу в нас ще не писали.
Висновок: свою цільову аудиторію автор «Закону бумеранга» уявляє досить добре. Лишається тепер нагадати цій аудиторії, що для неї в Україні почали писати книжки. Тому пасажири міських та міжміських маршруток, котрі дотепер несправедливо були позбавлені чтива для себе, бо їм наполегливо пропонують Кафку чи Ліну Костенко, тепер теж мають що читати. Тільки не треба зараз кричати про оглуплення нації: дурний той, хто не читає взагалі нічого. Бо Ігор Корж насправді пише про те ж саме, що й Альбер Камю – правда, вживає інші слова, обирає інший жанр та інакше будує речення.
Оцінка ***
Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:
* Жодної надії;
** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;
*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;
**** Хочеться краще, але загалом поживно;
***** Так тримати!
Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.
Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.
Книжки з низької полиці. Введення в рубрику
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/criminal//2011/02/28/074142.html
|
