Цей матеріал вийшов у паперовому "Експресі" рівно два тижні тому -- після першого ж виступу видатної поетеси (а віднедавна і прозаїка) в рамках її планованого (і, поза сумнівом, безпрецедентного) турне.
І він навряд чи був би опублікований на цьому сайті, аби Ліна Костенко таки виступила перед львів´янами... А що цю нагоду вони -- так само безпрецедентно -- втратили, то оця публікація покликана бодай частково компенсувати прихильникам письменниці так і не побачене та не почуте з перших уст...
...18 година 25 хвилин. У залi -- яблуку нiде впасти. Майже в кожного в руках "Записки українського самашедшого" -- книгу миттєво розкуповують у вестибюлi. I хоча цiна немала (60 гривень), купують по кiлька -- для рiдних, знайомих i так, для форсу.
I ось нарештi з´являється вона -- вiсiмдесятирiчна Лiна Костенко в
супроводi Iвана Малковича, директора видавництва "А-ба-ба-га-ла-
ма-га", котрий і переконав поетесу видати книгу.
Лiна Костенко -- у чорному вельветовому костюмi, на шиї хусточка
темнобузкового кольору. Глядачi в залi пiдводяться i зустрiчають поетесу бурхлими оплесками.
Найвидатнiша українська письменниця майже 20 рокiв не з´являлася на людях i не погоджувалась на iнтерв´ю. I ось тепер, пiсля тривалого добровiльного "ув´язнення", вона вiдчула потребу "пiти в народ".
-- Добрий вечiр, шановне товариство, -- звертається Iван Малкович. -- Я радий вiтати вас на першiй творчiй зустрiчi Лiни Костенко в рамках презентацiї її першого прозового роману. Ми думали, що це буде культурна подiя, а це, даруйте, справжнiй вибух у суспiльствi, яке знудьгувалося за неперебутними цiнностями.
Мав рацiю тато Лiни Костенко... 1930 року до нього в хату прийшли НКВСiвцi й вiдразу з порога питають, чи, бува, нема якоїсь зброї? "Чому ж немає, -- сердито вiдрубав вiн. -- Є". I кивнув головою на люльку, в якiй агукало маленьке дитя. Це була Лiна. Отже, зустрiчайте -- найвидатнiша й найулюбленiша поетеса України!
Вiд цих слiв Лiна Костенко знiтилася. Усi знають, що вона не любить патетики, тим паче показної. "Я почуваюся незручно, -- каже, -- коли довго аплодують у залi чи називають генiєм... Даруйте, iсторiя усе розставить на свої мiсця. Без нашої допомоги".
...Двi години спiлкування спливли, мов одна мить. А пiсля творчої зустрiчi поетеса майже до опiвночi роздавала шанувальникам автографи. До зали впустили навiть тих, хто затято чекав такої нагоди на вулицi.
Того морозного вечора потрапити на зустрiч iз легендарною людиною
поталанить не всiм. Без сумнiву, так буде в кожному мiстi, куди вона завiтає незабаром. Ось тому ми пропонуємо нашим читачам стенограму цiєї першої зустрiчi.
-- Я думала, що мене вже забули, бо дуже рiдко з´являлася до людей. А не забули... Дякую. (У залi -- бурхливi оплески).
-- Коли Iван Малкович запропонував органiзувати презентацiю моєї
першої прозової книги, я навiть гадки не мала, що збереться така велика аудиторiя, -- розповiдає Лiна Костенко. -- Думала, це буде у вузькому колi, десь у книгарнi... А тут -- цiле вiче. Навiть на вулицi, пiд стiнами театру, люди стоять. Менi дуже незручно. Я вас дуже люблю i дякую, що прийшли...
Зараз кажуть: треба, щоб була опозицiя. Я вiдчуваю, коли збирається стiльки людей, то ми разом -- велика опозицiя. Чола i серця. Без крику i кулакiв. (Гучнi оплески).
Чому написала цей роман? Просто давно вже вiдчувала потребу вiдверто й чесно сказати, що хтось iз нас божевiльний: або ми, або вони... (Аплодисменти). Хотiлось вiдтворити божевiлля цього часу, описати кожен день, як людство переходить у третє тисячолiття...
Якось в англiйськiй газетi прочитала заголовок "Беслан змiнить свiт". I що, змiнив? Нi, люди забули... Тому що нас привчили мислити категорiями телебачення -- увiмкнув, перемкнув, вимкнув. I така ж свiдомiсть -- увiмкнув, перемкнув, вимкнув... Ми маємо все фiксувати й аналiзувати, тодi нiщо не застане зненацька. Адже "Теперiшнє, народжене минулим, народжує майбутнє", -- так казав Лейбнiц. А ми чекаємо, що щось змiниться... Самi маємо змiнювати. I себе -- також. Просто не треба допускати, щоб нас затуркали.
Василь Тримбач, вiдомий кiнознавець, якось сказав, що в 60-тi роки, як не було важко, вiдчувалося "продуктивне поле" -- люди одне одного поважали, любили й пiдтримували iз солiдарностi. Натомiсть зараз нам пропонують лише негатив, який не має продуктивної сили. Менi здається, що коли ми збираємося разом, то творимо продуктивне, прекрасне поле, яке має майбутнє. А тепер спробую вiдповiсти на
вашi питання.
-- Латвiйцi вирiшили штрафувати тих чиновникiв, якi на службi
послуговуються недержавною мовою. Можливо, i нам варто запозичити
цей досвiд?
-- Не думаю, що грошовi стягнення -- найкращий засiб у такiй делiкатнiй сферi. Мова -- це щось настiльки iнтимне, трепетне, особисте. Так, мову можна змусити вивчити, але душу не перевчиш. Я переконана в iншому: "кровосісiв" не можна допускати до влади. У суспiльствi має бути висока культура мови, а загальна свiдомiсть така, щоб чиновники, якi не поважають українську мову, не з´являлися нам на очi -- вони не мають морального права керувати державою.
-- Чи можна у нас стати i вiдомим, i забезпеченим письменником? Чи має українська лiтература майбутнє, адже вона, погодьтесь, втратила свого читача?
-- Я так не думаю. Навпаки, читач на певний час втратив українську лiтературу. Бо всi раптом захотiли стати i вiдомими, i забезпеченими. Але, поки є ви, в українського письменства буде майбутнє. Я була i вiдомою i невiдомою, i забезпеченою, i незабезпеченою водночас. Повiрте, це не найважливiше. Якщо є i письменник, i талант, головне -- щоб писав те, що варте уваги.
-- Кажуть, сучасна молодь в Українi аполiтична i байдужа... Чи
погоджуєтесь ви з таким твердженням?
-- Нi, i ще раз нi. Заговорiть до серця, до розуму, i молоде поколiння це одразу вiдчує. Моя онука нещодавно була на виставi Марiї Матiос у театрi iменi Франка i вийшла звiдти зi сльозами на очах. Молодь у нас i талановита, i генiальна. Але, на жаль, не має змоги реалiзувати себе у своїй країнi. Тому їде шукати щастя за кордоном. Думаєте, вона цього хоче? Нi, але й не має iнших варiантiв. Натомiсть тут ми тiльки те й чуємо, як нашому урядовi важко прогодувати велику кiлькiсть пенсiонерiв. Треба створити такi умови, щоби нашим дiтям добре жилося в Українi. Тодi ми не розтринькуватимемо таланти.
-- Шановна панi Лiно, коли ви вийшли на сцену, у серцi з´явився щем вiд великої любовi до вас... Чи була у вашому життi зустрiч, коли й ви вiдчули те ж саме?
-- Так, це найщасливiшi хвилини. Щоправда, вiд зустрiчi з письменниками я не вiдчувала щему. Особливо у той тяжкий перiод. Тодi всi були соцреалiстами, а потiм раптом стали... патрiотами -- миттєво перефарбувались. Ось такий щем я вiдчула, коли зустрiла чоловiка i зрозумiла, що вiн -- моя доля... А вам я дуже вдячна... Стараюся бути гiдною вашого щему.
-- Ваше ставлення до Гоголя -- досить суперечливого письменника...
-- Суперечливiсть Гоголя -- це i є його генiальнiсть. Нерiдко питають, мовляв, росiйський вiн чи український письменник? Понад те, iнодi пишуть "росiйсько-український". Абсурд та й годi. Гоголь -- великий майстер красного слова, звичайно, росiйський, але вiн водночас i український генiй.
-- Ви майже 20 рокiв не виходили в народ. Про що передусiм свiдчить ваш всеукраїнський тур -- про несилу терпiти неоцинiзм?
-- А вам несила терпiти це? От i менi... Хтось сказав, що в української нацiї, яка завжди було психологiчно пригнiченою, є великий недолiк: вона не вмiє мислити стратегiчно. Я належу до тих людей, якi намагаються побачити, що буде далi. Про неоцинiзм я говорила ще в 1993 роцi. Але, хоча й не з´являлася на люди, багато працювала. Очевидно, треба було прийти до вас саме тодi.
Останнiм часом я не дивлюсь телебачення, бо воно отруює свiдомiсть, i майже не читаю газет -- за винятком кiлькох. А коли працювала над романом, змушена була перечитувати чи не всi видання. Тож зiбрала стiльки матерiалу, якого вистачило б ще на кiлька романiв. "Записки українського самасшедшего" писались дуже важко. Насамперед тому, що треба було багато викидати iнформацiї, щоб не переобтяжувати змiст.
-- Чи дотримує ви якоїсь дiєти та режиму дня? Чи робите ранкову гiмнастику?
-- Нi. Зазвичай менi найкраще працюється вночi -- пiсля опiвночi, коли всi лягли спати й не набридають телефонними дзвiнками. Пишу аж до ранку, до шостої чи сьомої години. Замiсть снiданку можу випити фiлiжанку кави. Одне слово, я не роблю культу зi здоров´я. Якщо надто перейматимешся цим, не втигнеш нiчого зробити. Натомiсть силою i натхненням пiдзаряджаюсь в iсторико-археологiчних експедицiях у Чорнобильську зону, куди їжджу регулярно.
-- Як ви ставитесь до Спiлки письменникiв України?
-- Нiяк. 1994 року написала заяву i вийшла зi Спiлки. Якби мене тодi запитали чому, пояснила б... Але нiкого це не цiкавило. Просто не хочу бути членом жодної органiзацiї чи партiї. Вони спочатку поспiшно виключали таких талантiв, як перекладач Лукаш, опiсля, не менш поспiшно, вiдновлювали їх у Спiлцi. I нiкого не покарали за це -- нiби так i мало бути.
Але для письменника дуже важливо бодай iнодi бувати в середовищi однодумцiв. Таке спiлкування -- це i джерело натхнення, i своєрiдний тест на точнiсть та щирiсть описаного в книзi. На щастя, у моїй родинi всi небайдужi до слова. Донька, Оксана Пахльовська упорядковує мої
вiршi, а онука, яка вчиться в Римi, вже написала два романи. Щоправда, наразi нiкому їх не показує. Навiть менi.
-- Як вам вдалося подолати депресiю пiсля останнiх президенських виборiв в Українi?
-- Даруйте, але в мене не було депресiї... Я вже була готова до такого розвитку подiй. I знаєте, коли вiдчула це? Пiсля Майдану, коли чиновники почали зраджувати своїм обiцянкам. Депресiя -- це погано. Вона вбиває людину. А найкращий цiлитель -- робота.
-- Усi, кому не лiньки, постiйно штовхають нас на подвиги. Закликають: борiтеся! Але ми не належимо до героїв. Порадьте, як боротися, щоб не пропасти, не згубитися в цьому буремному свiтi?
-- Оце питання?! "Борiтеся -- поборете!" -- закликає Шевченко. Але як боротися i з чим? З корупцiєю, брехнею, брутальнiстю, нахабством?
Зрештою, за що боротися? Нас вчили: "сначала думай о Родине, а потом
о себе". А я думаю, що кожен передусiм має дбати про свою сiм´ю i дiтей. Якщо ми їх не захистимо, нiхто цим не перейматиметься. Наразi я не маю унiверсального рецепта-вiдповiдi на це питання. Признаюсь щиро.
-- Лiно Василiвно, чи допомiг вам лiтературний iнститут у становленнi як поетеси?
-- Я хотiла вчитися не в Москвi, а в Києвi -- в державному унiверситетi iменi Шевченка. Подала документи, i невдовзi мене запрошують до кабiнету на зустрiч зi спiвробiтниками КДБ. Погортали вони папери та й кажуть, що я, медалiстка, донька нацiонально свiдомих батькiв, не гiдна звання студента... I все. Добре, що знайомi порадили лiтературний iнститут у Москвi. Там мене одразу зарахували, без усiляких вагань. У вузi навчалося 180 студентiв 42 нацiональностей -- 38 основних i ще чотирьох, про якi мало хто й чув. Так ось там була справжня свобода дихання. Ми спiлкувалися, знайомилися з культурами, звичаями i традицiями. I, що цiкаво, я жодного разу не вiдчула нелюбовi до української мови.
-- Прочитайте поезiю про любов. Подаруйте, будь ласка, промiнчик сонечка...
-- Якось незручно... Знаєте, лiричнi вiршi -- це щось iнтимне. Невдовзi вийде моя книжка, яку упорядкувала донька, Оксана Пахльовська. То там багато вiршiв про любов. Я вам краще почитаю iнше --
коротеньке, народжене пiсля 1993 року. До речi, вiршi я пишу, коли
втомлююся, тобто, видаю собi своєрiдну премiю."Не хочу грати жодної з ролей у цьому сатанинському спектаклi..."
"Прогавили, прогледiли
i хочеться на Марс,
це сталася трагедiя,
а ви зiграли фарс.
Отримали Україну без бою,
I здають без бою...
А втiм, чому ж без бою?
Б´ються помiж собою.
Дивлюся ввечері i вранці,
Милуюсь депутатським гроном.
Яка гармонiя i танцi,
i єднiсть змiй iз Лаоконом...
Компромiси, компромати,
компрадори i примати...
Скiльки сили треба мати,
Щоб усе це ви-три-мати".
(Гучнi оплески).
Володимир Iсаєв
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2011/02/17/084427.html
|
