Ліна Костенко. Записки українського самашедшого. К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. 2010, - 416 с.
Суспільно-політична тематика не дуже цікавить сучасне українське письменство. Можна назвати кілька романів – як-от «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко, «Лук’янівку» Бориса Гуменюка – поетичну творчість Олександра Ірванця, окремі вірші інших поетів, – але не можна сказати, що за цими творами вдасться скласти менш-більш цілісну картину суспільно-політичного життя України початку третього тисячоліття. Хоча матеріал лежить на поверхні – жорстокі клоуни у ролях президента, прем’єра, депутатів, суддів та іже з ними чи не щодня викидають нові фокуси: ось які ми сильні, ось які ми класні, ми вам ще покажемо, ми вас нагодуємо…
«Записки українського самашедшого» Ліни Костенко повністю вкладаються саме в нішу суспільно-політичного письма. Події, що реально відбулися у період з 2000-го по 2004-й р., зафіксовано у формі записок якогось вигаданого персонажа. Все просто: мінімум художнього вимислу, максимум правди. В житті, на жаль, занадто багато абсурдного і страшного, щоб стрічку новин не можна було з певної часової дистанції читати як літературу. Ну хіба, скажіть, це не естетика: державні мужі стоять на тлі величезної афіші «Майстер і Маргарита» – чим вам не Воланд з компанією? Або хіба не поетично сказано «Ґарантом Конституції» (по суті, Ґарантом неконституційних Змін Конституції): «оранжева коричнева чума»? Не треба мати буйну фантазію, щоб бути письменником – досить стежити за новинами і встигати їх фіксувати. І Ліна Костенко, безперечно, зробила дуже правильно, що вдалася до такого невибагливого способу. Справа Ґонґадзе, політичні репресії, просякнутість української влади криміналітетом, війна в Іраку, політика США і Росії, зокрема російської православної церкви, – весь цей політичний бруд і блуд Ліна Василівна зафіксувала для майбутніх читачів, і за це я їй вдячний.
Я сказав про читачів майбутніх не задля компліменту – річ у тім, що читачеві сьогоднішньому відомо про багато з тих подій, які відображено у «Записках», а тому за читанням цієї довгоочікуваної книжки ми часто ловимо себе на думці: я це знаю, я це чув… Можливо, коли пройде певний час і події забудуться, то книжка читатиметься свіжіше. Але, з іншого боку, чи багато людей захочуть читати про жорстоких клоунів минувшини, якщо на арені щоденно виступатимуть нові, не менш проворні? Відповідь на це питання значною мірою залежить від того, наскільки сучасною залишатиметься естетика «Записок» у майбутньому.
Безперечно, Ліна Костенко у цій книжці намагається виглядати по-сучасному. Найперше, що впадає у вічі, – ненормативна лексика. Чого-чого, а цього я від неї не чекав. Оповідачеві не 80 і навіть не 50 років, а лише трохи за 30. Авторка пише про новітні технічні реалії (інтернет, комп’ютерні ігри, реклама). Сучасним є і жанр книжки – якщо раніше Ліна Василівна писала в геть не сучасному жанрі історичної поеми («Маруся Чурай», «Берестечко»), то цього разу маємо щось на кшталт живого журналу (даремно анотація обіцяє, ніби Ліна Костенко написала роман).
Однак жанр книжки, вік героя, технічні реалії і лексика – це ще не все. Образ оповідача, на жаль, вийшов психологічно непереконливим (про це вже писав Леонід Кононович) – у його письмі присутнє не-чоловіче (неодноразові твердження про чоловічу слабкість: «мужчини зникають як явище» (с. 10) і т. п.), не-програмістське (літературні дискусії). Лише наштовхуючись на форми чоловічого роду дієслів, читач згадує, що це треба розуміти як голос програміста, а не самої Ліни Василівни. Але неможливо переконати себе, що риторика твору є риторикою молодого чоловіка – це риторика шістдесятницька, поетично-високопарна: «Ми статисти духовної пустелі» (с. 15); «Як настане цей роковий час, цей урочистий момент в історії людства всі ми зупинимось перед його порогом, витремо порох своїх підошов і оновимося душею» (с. 21); «Апокаліптичні коні б’ють копитом» (с. 149); «Приснився дятел, що клює націю в скроню» (с. 191) і т. д. (До речі, ви можете уявити собі цей останній образ?)
Не вірю я цьому «програмістові» – його свідомість має тільки один вимір: суспільно-політичний. Десь між іншим цей безіменний персонаж нарікає, що невідомо, про що говорять між собою президенти за зачиненими дверима, під час спільної трапези. Те саме мені хочеться сказати і щодо нього самого, «програміста» з голосом Ліни Костенко: невже він завжди спілкується з дружиною і тещею на такому рівні: «Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі?» (с. 95)?
І тут, власне, проситься слово про згадану літературну дискусію й естетичні смаки, про які буцімто не сперечаються. Незважаючи на те, що книжок наш оповідач (любитель Петрарки!) майже не читає, йому дуже свербить поставити діагноз усій сучасній літературі. Ось як він її називає: «сміття», «шизофренічна продукція», «блювотна література» (с. 106), «заслинене матюками плюгавство» (с. 153). З погляду програміста-з-голосом-Ліни-Костенко, літератури тепер в Україні нема, тож жодних прізвищ вона (він) не згадує. (До речі, лауреатами Шевченківської премії у період, про який пише авторка «Записок», стали Микола Воробйов, Василь Слапчук, Василь Герасим’юк...) Натомість згадано добрим словом українських поп-зірок (Руслану – двічі; «Ґринджоли»; «Океан Ельзи» тощо). Може, це прозвучить занадто категорично, але мені таке небажання зрозуміти інших нагадує недавнє антисоборне святкування Дня соборности, коли кожна політична сила розташувалася на окремій площі. І цілком можливо, що майбутні українські читачі ставитимуться до книжки Ліни Костенко так, як ставиться її герой до сучасної літератури. Тут не йдеться про якусь помсту – мова про те, що можуть бути проблеми зі сприйманням шістдесятницької високопарно-поетичної риторики, публіцистичних тирад, моралізаторства й необов’язкового подієвого баласту.
Хоча мені щиро хотілося б, щоб ця книжка стала бестселером, особливо на Сході та на Півдні України. Якби оцей мій опус міг прозвучати в далекому городі Данєцкє, на площаді імєні І.В. Сталіна чи В.Ф. Януковіча, я б говорив про цю книжку тільки позитивні речі… А так – я говорю лише для себе (прихильники Партії Ригіонів дивляться тєлік, а не читають мою писанину), і мені нема чого прикрашати. Та все ж я повинен сказати, що окрім суспільно-політичної актуальности, книжка привертає увагу низкою глибоких спостережень, влучних, афористичних тверджень, грою слів, елементами чорного гумору і небагатьма вдалими неологізмами. Словом, поетичний вишкіл і талант Ліни Костенко суттєво додає балів дебютній прозовій книжці письменниці. Не буду балувати вас цитатами аж так щедро, як це вдалося Д. Дроздовському, але – раптом хтось не дочитав – кілька прикладів все ж наведу. «Конституційний Суд шляхом казуїстичних маніпуляцій винайшов для президента таку можливість – вважати третій термін за другий, бо перший пройшов не за тієї Конституції, через те допустимі будь-які реституції. Тим паче для нації, звиклої до профанації» (с. 357). «У нас тут на правовому полі чортополох росте» (с. 411). «Щоправда, у сенсі гуманізації воєн уже дещо робиться. Чув, наприклад, що одне військове відомство ініціює розробку екологічно чистих куль, які не містять свинцю. Тому що свинцеві кулі завдають шкоди здоров’ю убитих» (с. 306). «В її жилах тече й пульсує нафта, з її ніздрів пашить голубий газ» (с. 297) – так-так, це про ту страну, про яку ви подумали. Це лише дрібка з того, що ми – ті, що паразитують на творіннях одержимих мистецтвом, – рознесемо на цитати. Бо воно того варте.
Сподіваюся, що аншлаги, з якими відбуваються презентації «Записок українського самашедшого», – це не просто данина харизматичній особистості авторки, а свідчення попиту на гостре висвітлення актуальних суспільно-політичних подій. Якщо це так, то українським прозаїкам варто подумати, з якими пропозиціями такого плану можна вийти на книжковий ринок. Мені здається, що нам бракує не так публіцистичної прози, як роману-дослідження, роману, в якому було б глибоко і неупереджено проаналізовано бодай одну якусь резонансну суспільно-політичну тему.
P. S . Днями у мережі з’явилися гострі матеріали, в яких деякі віддані шанувальники Ліни Костенко звинувачують мене та інших учасників обговорення «Записок…» у львівській кав’ярні-книгарні «Кабінет» чи то в ненависті до письменниці, чи то в некомпетентності, в продажності й інших розмаїтих гріхах. Сподіваюся, що ця стаття деякою мірою роз’яснить мою позицію стосовно книжки, поки самого запису обговорення ще не викладено в інтернеті.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/02/10/071701.html
|
