Буквоїд

Поезія гіркої мудрості

23.01.11 11:51 / Євгенія Генова, Одеса
Світлана Антонишин. Закон самозбереження душі: Поезія. – Львів: Сполом, 2010. – 92 с.
Час абсурду, що довго збирався з думками й вихлюпнувся назовні у ХХІ столітті, породив страх смерті, суєту життя і моторошний страх людства. Невблаганний час зробив людей ближчими завдяки сучасним технологіям спілкування, але примудрився зробити людей абсолютно – безповоротно й безнадійно (скільки префіксів «без-» приніс нам час!) – чужими й відстороненими, котрі багато знають, іще більше можуть, та не мають бажання жити. Хто він – цей час абсурду, хто вона – ця сучасна людина, яку не можна не любити, але й не можна не боятися її порожнечі? – питається у всіх і в кожного поетеса зі Львівщини Світлана Антонишин у своїй новій поетичній збірці «Закон самозбереження душі». Як квітка починається з насінини, так і книга починається з епіграфу: з-поміж безлічі варіантів авторка обрала рядки з поезії Лесі Українки: «Як крицею зроблюсь у тім вогні,/ Скажіть: «Нова людина народилась!», спрямовуючи думку читача до внутрішньої боротьби духу, що знає біль, але не знає поразки, і цей дух належить Жінці. Жіночий погляд на веремію світового абсурду відчувається у кожному рядку, кожній поетичній ноті її самопізнання й самозбереження. Ліричний герой поезій Світлани Антонишин, а точніше – героїня, сприймає світ дещо відсторонено, начебто з висоти пташиного польоту, помічаючи маленькі деталі у великому. Відсторонення її душі дещо споріднене з кредо іншої геніальної жінки: «Гряде неоцинізм. Я в ньому не існую», та інакше й не може бути, адже для жінки, чию суть складає Любов, неможливе існування у Не-Любові на хворій планеті: «Вік двадцять перший хворобливо диха/ В недужої планети на плечі ». Печальна настроєвість краплинами стікає з кожної свічки, що її запалює у своїх віршах мисткиня. У сучасному світі «із проліска вийняли душу », «морози закували теплу душу », «безпорадна душа обпалила всі крила », – і все це відбувається безкінечно, бо «хтось колись наш час із неба хитро вирвав,/ Наче скибку із тарелі… ». А тому й насичені її поезії романтичними образами, які вступають у гострий дисонанс з реаліями. Символічною є кольористика  з переважанням сивих, білих, жовтих, срібних і синіх кольорів, а також синестетичних прикмет: «посивіла фата », «небо біле », «вишні білі », «жовта свічка », «срібне мовчання », «синій грім », «квітка сива », «срібне скло », «синя тиша ». Кольори осіннього суму, минущості, мудрості й чистоти, нетривкості життя сповна передають внутрішній зміст поезій, відчитуючись з-поміж рядків. Особливо знаковим з цієї точки зору є вірш «Сперечаємось…», лірична героїня якого з болем спостерігає за абсурдним буттям людства, його байдужістю й пихатістю: …Голові, Котра котиться з плахи, Мабуть, однаково, За що чи в ім’я чого Ії відтяли від надії. А ті-що-дивляться-на-Страту, Про що думають вони, Тимчасові спостерігачі Вічного Страху? … Життя смертельне. Смерть завжди жива… Похмура філософія? Що вдієш… Болить за світ смиренна Голова: Він – Іоан. Він возвістив Месію!.. Позиція ліричної героїні у такому світі складна у своїй простоті: це – покора, але сильна й мудра покора, власне, це – покора Христа, покірний бунт проти несправедливості й зарозумілості: «…в покорі – життя./ Раби не покірні. Покірний лиш той, хто віда,/ Куди крізь сніги споночілі птахи летять… ». Тисячу разів розчарована душа має силу знову вставати й вірити – у цьому секрет її ніжності, що так щиро сприймається читачами. Відвертість живе у кожній поетичній думці, яка не має страху віддавати себе, відкривати беззахисність і не боятися підступних ударів доль: Коли нема для кого відчинить – Не двері – душу, Коли зі світом в’яже вутла нить, І та не служить, Тобі не служить! Світу – й поготів: Порвалась, згасла, Чого іще чекаєш у житті, Якого гасла? А таки чекається, чекається. Істини вмирають – і не каються. Цікавими є два світи, протиставлені одне одному, але схожі в одному – у своїй абсурдності. Перший світ – українське село, буття у традиційному буколічному вимірі, але побачене й розкрите авторкою зі споду людської душі, наприклад, поезії «Бунт Тихої Анни», «Балада про три «С», «Все село ховало Василя». У тиші й благості побуту живе все та ж роз’їдаюча байдужість, біль самотньої душі та спокій, що приходить лише після смерті: «І тільки/ Бог зітхнув. І строго написав/ Зорями по стомленому небу:/ «Споїли. Лікували. Поховали./ І все-то власним коштом…/ Спаси-бі…/ Ох, люди, люди./ Знаю: відаєте, що творите…/ Що творите?! ». Інший світ – світ віртуальної реальності, комп’ютерних мишок і мобільних телефонів, де самотність і роз’єднаність душ відчувається ще гостріше: «…Завиває мобільник/ Не своїми голосами./ У його підсвіченій пам’яті –/ Сотні номерів/ І жодного справжнього обличчя ».  Складність і простота думок знаходить своє вираження у різноманітних формах та віршованих розмірах: крім традиційних ямба і хорея, народнопісенних розмірів та чотиривіршів, авторка сміливо використовує верлібр, вкладаючи зміст не лише у рядки, а навіть у їх будову. Вільна ритміка й свіжість рим поєднуються із незвичними та символічними жанрами, причому деяким із них мисткиня сама дає визначення у підзаголовках, як-от «майже поема», «цикл-кардіограма», «наївні рубаї», «три сеанси», «три крапки», «варіації», «мобільний цикл», «контроверсійний цикл», «цикл непочутих монологів», «сюрреалістичні варіації» тощо, а крім того – це диптихи й триптихи, різноманітні види циклів. Схильність до циклізації простежується у більшості поезій, які здебільшого поділені на частини – або без формально виражених ознак, або ж графічно, причому здебільшого це символічний поділ на три частини, як рівно на три частини поділено й саму збірку («Земні алеї», «Ой колиско горіхова», «Життя на спомин»). Одвічний символ творчості, багатогранності й мудрості, це число  супроводжує «Закон самозбереження душі», гоячи рани душі митця, які неодмінно з’являються – і будуть з’являтися завжди – як естамп на творчому неспокої й небайдужості. А поетеса небайдужа – і тоді, коли творить інтимну лірику, і тоді, коли розмислює над питаннями буття, і тоді, коли торкається поетичним словом проблем українства. «Хто ти, жінко?» – це питання ніби проступає крізь рядки інтимної поезії: Як вона озиралась, та жінка в рудому плащі! Світ покірно мовчав, бо не відав, що має казати. На осінніх підборах тремтіли самотні дощі. …Не окликнув ніхто із вікна споночілої хати, Хоч вона озиралась, та жінка в рудому плащі…  «Не чужійте», – просить Василь Базилевський, чиї рядки Світлана Антонишин обрала за епіграф до одного із триптихів, і це прохання проростає всім єством у її нестерпне благання до величезного людського світу: Вічна мить поза простором синім, Поза часом, де лебеді чорні. Не чужій, повертайся із плину. Стань чи серцем, чи небом, чи сином: Здаленілих душа не пригорне. А що ж Україна? Найбільший біль душі своєї авторка, очевидно, не випадково розмістила у вигляді своєрідного прологу до збірки, адже поезія «Двадцятому на помин» багато в чому пояснює подальші твори, а в чомусь може служити й епілогом – континуумом усіх думок і вболівань: Все, як було…І болем, полем, жалем – Нові свічки за упокій біди. …Хоч скільки нас на ум не навертали, Покірно йдемо. Вперто – не туди!.. Усе повертається й повторюється, і кожен досвід – чи особистий, чи загальний – вчить, як відомо, лише тому, що нічому не вчить…Неповторна ж, звісно, лише поезія, а разом з нею і пошуки своєї душі, її самозбереження у світі одвічних знахідок і втрат – великий подвиг духу, що його демонструє Світлана Антонишин, добираючи для цього гармонійні форми, багату образність і сповідальну щирість.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2011/01/23/115135.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.