Володимир Даниленко. Капелюх Сікорського. – Львів: Піраміда, 2010. – 290 с.
Двадцяте століття було ареною запеклих змагань у повітроплаванні. Після аеростатів і дирижаблів настала ера швидких летючих машин. Досвід двох світових воєн показав перевагу тих країн, які домінують у повітрі. Серед авіаційних конструкторів особливе місце посідає першовідкривач важких літаків і гелікоптерів Ігор Сікорський. Саме про цього, видатного українського авіаконструктора розповідає біографічний роман Володимира Даниленко «Капелюх Сікорського», який нещодавно вийшов друком у видавництві «Піраміда».
Коли Сікорський був ще зовсім юним, до польотів братів Райт, Фарбера, Блеріо, Сантоса-Дюмона ставилися, як до циркового мистецтва, доки ними не зацікавилися військові. Сікорським теж зацікавилися військові, але це трапилося пізніше. А розпочалося все з кохання до жінки, яке переросло у захоплення повітряною технікою. Саме цій невідомій історії стосунків майбутнього конструктора з жінкою має завдячувати світ появою гелікоптера. Принаймні, за версією Володимира Даниленка.
То про що цей роман, запитаєте ви? Відповім коротко: про те, як на життя видатного авіаконструктора вплинули жінка і капелюх. Кожен, хто бачив фотографії Ігоря Сікорського, напевно, звернув увагу, що під час випробувань вертольотів Сікорський завжди був у старосвітському капелюсі. Цей капелюх-федора, в якому він випробовував усі свої гелікоптери, зберігається в американському музеї Сікорського у Стратфорді (штат Коннектикут). Досі на заводі Сікорського перед випробуванням нових повітряних машин існує стара традиція: треба доторкнутись до капелюха Сікорського. Тоді випробовування пройде успішно і без жертв. Хоча сам Сікорський падав і на літаках, і на гелікоптерах. Але відбувався лише синцями й переляком.
У романі Володимира Даниленка про це все є. Я б сказала, що біографічна частина виписана по-учнівськи старанно. Можливо, занадто. Принаймні для читачок більше б хотілося прочитати про стосунки Кароліни Гулій та Ігоря Сікорського, які познайомилися на Зозулиній Дачі, коли хлопець був ще гімназистом. Але в романів багато подробиць про змагання між країнами в повітроплаванні, де Сікорський відчував жорстку конкуренцію, насамперед з боку інших американських авіаконструкторів, особливо Френка П’ясецького й Артура Янга. Хоча, незважаючи на сильну конкуренцію, всі американські президенти літали саме на вертольотах Сікорського.
У романі є сцена, як до вигнанця Ігоря Сікорського, який утік від більшовиків, що підписали ордер на його арешт з наміром розстріляти, в тридцяті роки приїжджала радянська делегація на чолі з авіаконструктором Андрієм Туполєвим, щоб передати пропозицію Сталіна повернутися до Радянського Союзу, на що Сікорський відповів: «Думаєте, я не знаю, що у вас робиться? Репресії, голод в Україні, розстріли інтелігенції. Вибачте, до такої країни у мене нема сентиментів».
Як часто буває з видатними людьми, Ігоря Сікорського, що більшу частину свого життя прожив у США, приписують собі щонайменше чотири країни – Україна, Росія, Польща і США. Українці вважають його українцем, росіяни – росіянином, поляки – поляком, американці – американцем. У романі Володимира Даниленка є пояснення, якої насправді національності був видатний авіаконструктор. І ви про це зможете прочитати. Хоча, як на мене, найкраще цю проблему вирішив автор «Капелюха Сікорського» власним афоризмом: «Таланти належать націям, генії належать людству».
І хоч роман умовно можна поділити на дві частини, в одній із яких розповідається про життя Сікорського в Російській імперії, а в другій – у США, однак стержнем твору залишається любовна історія Ігоря Сікорського і Катерини Гулій, почуття до якої він проніс через усе життя.
Особисто для мене залишилось відкритим питанням, яке поставив Даниленко в романі, але так на нього і не відповів, залишивши його читачам: чи може бути видатна особистість щасливою в коханні? Чи краще таким людям мати благополучний пісний шлюб і спогади про ту, з якою він був колись щасливий. У романі автор підводить саме до такої відповіді. Кохання-фантом до Кароліни, яке живило Сікорського все життя, і рівні сімейні стосунки з дружиною Лізою, яка займалась вихованням дітей і не втручалась у його внутрішній світ, відкривають дві інтимні сторінки всесвітньовідомого авіаконструктора. З одною жінкою він пережив гострі почуття, напади ревнощів і страждання, з другою мав рівні теплі стосунки.
Роман виписаний у добрій реалістичній традиції, але у фіналі Даниленко таки проявив містичний досвід, який апробував у книжці новел «Сон із дзьоба стрижа» і романі «Кохання в стилі бароко». Особливо переконливою в кінці твору є сцена, як Сікорський востаннє засинає (в реальному житті він помер уві сні) і Кароліна у весільній сукні забирає його з вертольота, який приземлився на нічному пустирі: «Кароліна взяла його під руку, і вони пішли світляною доріжкою, продертою в темряві прожектором. Вони йшли, притиснувшись одне до одного, а навколо, заглушуючи даленіючий гуркіт гелікоптера, божеволіли цикади, і їхній хор наповнював темну ніч, що обступала з усіх боків і густішала з кожним кроком».
Як усі твори Володимира Даниленка, роман залишає багато відкритих питань, на яких немає однозначної відповіді. А може, в цьому якраз і є найбільша загадка справжньої літератури?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/11/02/115037.html
|
