Черговий віртуальний майстер-клас Андрія Куркова присвячений тексту Олени Тараненко. Зауваження письменника позначені курсивом.
Він
Ніч. Тихий шепіт за вікном. Це мабуть хуртовина. Ах, ці морозні зимові ночі! Холодно, аж мурашки по тілу, але все таки приємно. Приємно, коли вийдеш на подвір’я, поглянеш вгору і подумки злітаєш до небес, а потім…, а потім стиха розвіюєшся по землі, падаючи, немов ті сніжинки. Все покрито снігом. Блищить. Тихо. Лише яскраве мерехтіння снігу на асфальті.
Зима… Не найкраща пора року (хоча як для кого), але все ж таки є в ній щось таємне, загадкове. Жадно хапаєш сніжинки. Розтали. Вода. Ніщо не вічно. (сніжинки найменше пов’язані з вічністю. Перед реченням «Ніщо не вічно.» варто було б знайти інше, більше «тривале» порівняння. – АК)
Любов до зими призводить до мрій. Взимку краще за все мріяти. Спокійно. Лише надворі гуде вітер. Завиває. Скоро стихне. Настане мертва тиша.
Зорі, зорі… Пильно вдивляєшся в небо. Чекаєш. Ось і одна впала. Попрощалась. Жаль. Проґавила. Нарешті. Вона, саме вона! Встигла! Все це так банально, але хочеться вірити. Можливо, колись, та й збудеться…воно…бажання.
Існуєш на цьому світі, навіть не підозрюючи, що там, десь там, на автобусній зупинці на тебе чекатиме…Доля. А може це назавжди? Хто знає, але, як то кажуть: «Надія помирає останньою». Кохання змушує ритм серця пришвидшуватись. Щось защеміло. Невже це? («Це» - тут занадто багато значуще. Варто було б якось його «знизити», знайти інше слово.) Не віриться. Здається, шукаєш цю мить все своє життя. І ось, раптом, коли навіть не чекаєш, трапляється. Приємна несподіванка. Подарунок долі. Може і сама доля. Хочеться, щоб це тривало вічність. (Є ризик довести цей ряд до банальності. Може, прибрати останнє перед приміткою речення? Нічого не втратиться.) Щоб було невичерпним, щирим, невимушеним. Виявляється, мрії здійснюються. Проблема виникає лише тоді, коли вважаєш, що це мрії. Насправді, - це реальність.
Прокидаєшся вранці. Подих. Ніжний і такий рідний. Це він – єдиний! Не уявляю свого життя без Нього. В одну мить розумієш, що без Нього все було навпаки. («навпаки» тут підкреслює, що було погано. Чи саме це має на увазі автор? В тексті перед «подарунком долі» дуже романтично пишеться про мрії. Про самотність – ані слова.) Не так. Самотньо. Без смислу. Не життя, а існування. Щоразове прокидання зранку, в ліжку, без Нього. Милого. Єдиного.
Тепер все по-іншому. Життя триває. Так, Життя! Я не існую, я Живу. Насолоджуюсь життям пліч-о-пліч з Ним…Єдиним…
Коментар Андрія Куркова:
Цей коротенький роздум показує, що автор володіє вільним літературним диханням, може створювати атмосферу. У цьому тексті мінімалістичному використанню лексики відповідає мінімалістичний синтаксичний інструментарій. Тобто відчувається гармонія між обраним ритмом наративу, який створюється завдяки коротким, рваним реченням, і застосуванням щоденних слів та виразів. (наприклад: «Приємна несподіванка. Подарунок доля.» тощо.
Важно сказати, чи зможе автор так само легко «видихнути» сюжетний текст, але загалом враження позитивне.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/maysterni/2010/11/01/120255.html
|
