На ZAXID.NET відбувся чат із Янушом Вишневським. Пропонуємо до уваги частину розмови.
- Батько не любив політиків жодного кольору – ні червоних, ні чорних. Він вважав, що політики – це люди, які роблять хвилі на морі, а потім переконують, що тільки вони можуть від цих хвиль врятувати. І він казав: «Янушику, якщо не будеш вчитись в школі, то станеш політиком». Я цього дуже боявся, для цього закінчив два факультети і захистив докторську дисертацію, аби не сталось цього.
Януш Вишневський – зірковий гість 17-го Міжнародного форуму видавців у Львові. Фізик, який займається літературною працею для власного задоволення. Його роман «Самотність в мережі» перекладено багатьма мовами. Що зробило цю книжку такою популярною, чому взагалі Вишневський взявся за перо, як він поєднує наукову й літературну працю – про це пан Вишневський розповів під час чату на сайті ZAXID.NET.
- Пане Януше, цього року ви вже були в Україні. Приїзд до Львова – це друга поїздка в Україну. Але до того часу ви не приїжджали до нас. Це було з чимось пов’язано? І загалом, що ви думаєте про Україну? Є у нас якісь шанси?
- Це мій третій візит до України. Досі я тут не був, а за 2010 рік вже третій раз. Всі мої візити пов’язані з виданням книжок українською. Найбільш урочистий візит цього разу – до Львова під час Форуму видавців. Дуже офіційно, бо я отримав запрошення від мера міста і видавництва «Махаон», яке з цієї нагоди видало дві мої книжки. Попередні мої візити були до Києва і теж пов’язані з книжками. У червні мій приїзд був пов´язаний з презентацією книги «Бікіні», а наступний - з відкриттям книгарні «Читайгород». Наразі бачив два міста - Львів і Київ. Я люблю побачити країну зсередини, виїхати за межі міст, побачити, як вона виглядає у селах. Дуже цікаво, що тут відбувається, бо переживав за Помаранчеву революцію. Спостерігав за цим, будучи в Німеччині і Польщі. У мене таке відчуття, що цього «помаранчевого» тут немає зовсім. Але шанс є очевидний, бо України ще немає в ЄС. Я не розумію, чому є Болгарія і Румунія, але немає України. Мабуть, на це є якісь політичні підстави.
- Що вас пов’язує зі Львовом? Чи встигли Ви побачити наше місто?
- Львів випадково з’являється у «Cамотності в мережі». Мені здається, що кожного поляка пов’язує щось зі Львовом навіть якщо він ніколи тут не був. Про Львів ми вчили у школах навіть під час панування радянської системи. Зі Львова походила польська еліта. Мої професори, які викладали в університеті у Торуні, приїхали туди зі Львова, а точніше їх вигнали зі Львова. Не встиг ще оглянути місто, але воно зачаровує. Вчора був у вашій Опері, був у Палаці Потоцьких. Сьогодні прогулявся старою частиною міста. Тішусь, що матиму час прогулятись.
- Образи ваших персонажів написані з уяви чи взяті зі справжніх людей? Може, дехто з них – Ви самі? Ваші родичі читають ваші книги? Як вони їх коментують? Як змінилось ваше життя після того, як ви стали писати?
- Всі образи є правдиві, на жаль. Я не є професійним письменником, не маю літературної освіти. І в мене є проблеми зі створенням літературного вимислу. Вважаю, що життя набагато цікавіше, ніж літературний вимисел. І в реальному житті відбувається набагато більше, ніж комусь може прийти у голову. Всі образи в цій книжці є правдивими. Але були перенесені в інше місце, в інший час, щоб ніхто не міг їх упізнати. Героїню «Самотності» я зустрів 4 тижні тому в Познані, і ми пили разом вино. Вона була зі мною також на прем’єрі фільму «Самотність» в Польщі, хоча ніхто не знає, ким вона є і, сподіваюсь, не дізнається. Така таємнича, бо її імені нема в книжці. Мій образ є у багатьох книжках. З власної біографії можна написати нескінчену кількість історій, і не обов’язково правдивих. «Самотність в мережі» дуже змінила моє особисте життя. Коли ця книжка вийшла, я не хотів, аби моя родина читала її. Одна моя донька мала 14, іншій було 17 років. А та книжка є така еротично-чуттєва. Доньки не мали б знати, що батькові може щось таке прийти в голову і що він може написати. Моя донька вважає, що її батько мав секс двічі у житті. Одного разу народилась її сестра, іншого – вона. Крім того, мої доньки погано читають польською. Вони обидві були виховані в Німеччині. Одна навіть там народилась. Зараз слухають аудіокнижки з моїми творами. Я для них більше науковець, ніж автор книжок, тож вони дуже задоволені, що я пишу книжки.
- Як довго ви подумки опрацьовуєте сюжет книги? Чи пишете першу главу, а решта - вже від цієї першої глави?
- Спочатку має прийти ідея. У випадку книги «Бікіні» - це була зустріч з режисером фільму, який подав цю назву. Оскільки я інформатик, я спочатку малюю собі блок-схему, де є кінець, початок, між блоками ставлю питання «якщо», а потім наповнюю цю схему текстом або програмним кодом – і це найбільше заохочує. Тому, що я пишу цю книжку так само, як ви її читаєте. Відкриваю на першій сторінці, і мені цікаво, що буде далі.
- Чи існує таке поняття як «муза», «натхнення»? Чи ці слова – це симпатичні, поетичні замінники слів «велика і важка праця»?
- Немає якоїсь особи, яка була б моєю музою. Я поєдную наукову роботу з написанням книг, не пишу тому, що треба, а пишу тоді, коли маю настрій. І це не відбувається так, що спочатку пишу програму, потім книжку, я мушу до того приготуватись. Мушу послухати музику. Найкраще Коена, почитати трохи поезії, дуже люблю Єсеніна, дуже люблю хороше вино. Обов’язково має бути сумний, трохи меланхолійний настрій, ніколи не пишу, коли маю веселий настрій. Якби всі були веселі, то не було б жодної книжки. Книжки пишуть сумні люди. Щасливі люди такі зайняті своїм щастям, що не мають часу на написання книг.
- Скажіть, будь ласка, чи хотіли б Ви змінити щось в своєму житті, якби це було в Ваших силах? Якому виду відпочинку Ви надаєте перевагу? І яким Ви бачите себе через 10 років?
- Хотів би мати більше часу. Більше за гроші, які я заробляю і не маю часу їх витратити. Я б з великим задоволенням купив час. Я дуже добре заплачу. Я веду шизофренічний спосіб життя. Я є і науковцем, і письменником, часом не знаю, ким є насправді. Це дуже небезпечно. Я б сказав, що моєю дружиною є наука і маю страшенно гарний роман з літературою. І так мені здається, як і кожному чоловіку, що дружина нічого не знає про коханку. Але колись дізнається, і тоді я скажу, що це було востаннє. І, звичайно, не дотримаю слова.
- Як Ви ставитеся до того, що Вам закидають надмірну сентиментальність? Чи вважаєте себе суто «жіночим» автором?
- Про роман «Самотність» я отримав багато позитивних та негативних відгуків. Одні закидали, що я мелодраматичний і сентиментальний. Дуже важко написати книжку про любов, яка не є мелодраматична і сентиментальна. Написання книжки про любов – це ходіння по канату: з одного боку мелодрама, з іншого – кіч, і треба пройтись по ньому, аби не перехилитись ані в одну, ані в іншу сторону. А любов у своєму визначенні є кічова – це чекання, цілування паперу, але всі хочуть її пережити. Крім того, я не дуже переймаюсь критикою. Критики і імпотенти мають багато спільного, вони знають як це робити, але не роблять цього. Крім того, я хімік, і це моє пояснення.
- У романі "Самотність в мережі" Ви створили ідеального чоловіка. А якою мала б бути ідеальна жінка?
- Терпелива, сповнена розуміння, яка сприймає захоплення чоловіка, та, з якою хочеться розмовляти. Маю стільки років, що я вже можу це сказати. Найважливіше у відносинах між чоловіками і жінками є розмова. 90% - добра розмова і 10% - доброго сексу – це зразок добрих стосунків.
- Ви, напевне, спостерігаєте за жінками в різних країнах, де буваєте. Яке враження справила на Вас українська жінка? Як образно Ви можете її описати?
- Якби на моєму місці сидів німець, він почав би розповідати, які чудові українські жінки, але я є поляком, я звик до гарних жінок :). Але мій погляд на них зупиняється. З моїх візитів до України можу сказати, що вони – гарні і розумні, а розум є дуже сексуальним.
- Ваш батько казав Вам, щоб Ви вчилися, бо інакше станете політиком. Це був жарт чи реальне ставлення Вашої родини до політики і політиків, чи це й Ваша думка теж?
- Це правда, я не сказав би що мій батько був освіченою людино, бо він народився під час війни і не ходив до школи. І дуже потерпів від політиків. Батько не любив політиків жодного кольору – ні червоних, ні чорних. Він вважав, що політики – це люди, які роблять хвилі на морі, а потім переконують, що тільки вони можуть від цих хвиль врятувати. І він казав: «Янушику, якщо не будеш вчитись в школі, то станеш політиком». Я цього дуже боявся, для цього закінчив два факультети і захистив докторську дисертацію, аби не сталось цього. І мій брат теж.
- Може, я старомодна, але я не хочу, щоб мої діти, внуки і правнуки зустрічались, закохувались, жили у віртуальному просторі. Чи можна зберегти сучасний світ від віртуального?
- Не вважаю, що треба щось перед чимось берегти, бо захоплення віртуальністю швидко мине. Будуть два паралельні світи. Під кінець 19 сторіччя Белл створив телефон, тоді пророкували, що це кінець міжлюдських контактів і вважалося, що телефоном не можна зізнатися у коханні, бо це не є вживу. Зараз переживаємо те саме, тільки телефон замінений на Інтернет. Але згодом пристрасті вгамуються. Люди знайдуть середину між реальним і віртуальним світом, хоча в обох світах можна переживати одні і ті ж емоції. Було неврологічне дослідження, досліджували мозок людей, які закохалися в Інтернеті і тих, хто закохався у реальному житті. І люмбальна система в мозку, яка відповідає за почуття, була однаково активна і в тих, і в тих. Портал yahoo проводив дослідження серед чоловіків, які спілкувалися з жінками в Інтернеті. Чоловіки вважають, що вони зустрічаються в Інеті лише з гарними жінками. Це так само як на пляжі, коли гарна жінка проходить повз, то чоловіки втягають живіт.
- Ви науковець, який вірить у Бога. Як так може бути?
- Це дуже цікаве питання в контексті нової інформаційної хвилі, яку підняла книжка Гокінґа, що виключила існування Бога. Про це зараз дискутують, бо він написав, що якщо є гравітація, Бога не потрібно. Він не правий. Бо Богом займаються теологи, а не фізики. Гокінґ пише, що життя могло виникнути випадково через закони гравітації, він сам потрапляє у власну пастку, бо наступним питанням є: а хто створив ці закони? Не бачу конфронтації між цими поглядами, можна припустити, що Бог організував Великий Вибух, але можна припустити, що ні. У цьому особливому пункті, в якому почався Всесвіт, фізики називають Особливий Пункт. Це вже свідчить про поразку фізиків, сам цей термін. У цьому пункті світ міг існувати нескінченно довго або тільки початись. Фізики можуть секунда за секундою відтворити все, що сталося після вибуху, але не знають, що сталось у пункті, бо там не розв’язуються рівняння. Я – фізик, що вірить в Бога.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/09/18/134548.html
|
