Сергій Дзюба. Як я був агентом ЦРУ: Дивовижні люди. Неймовірні історії, які відбуваються насправді. – Ніжин: ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2008. – 240 с.
Verba volant, scripta manent – слова зникають, написане залишається. Мудрі предки людської цивілізації, як завжди, попереду нас! Життя так швидко змінюється, що випадкові риси, зафіксовані кільканадцять років тому, виявляють себе щонайможливішим образом минулого.
Наведу найсвіжіший приклад прямування до вічності. Тернопільський Видавничий дім «Вільне життя» започаткував серію книг-антологій, що складені з кращих творів, опублікований на сторінках газети. На сьогодні вже побачили світ кілька солідних за обсягом фоліантів.
Чернігівський журналіст і письменник Сергій Дзюба, судячи з книги, про яку йдеться, теж добре знає вище цитований афоризм. Книгу склали чисельні публікації у місцевих ЗМІ, розмови, які звучали в обласному ефірі. Отже, ці матеріали пройшли апробацію, їх злободенність, цікавий фактаж отримали схвалення читача й слухача.
Назви розділів книги досить умовні (« Подорож автостопом», «Замінований рай», «Нечиста сила»), крім першого, що дублює назву книги. Головний герой – очевидна проекція самого Сергія Дзюби, особистість якого явлена в його численних «подвигах» часів навчання на журфаці Київського держуніверситету імені Т. Г. Шевченка.
Одна з найпоширеніших сьогодні рис сучасної прози – сильний ухил до автобіографічності. Правда, в нашому випадку, це не зовсім спогади, або зовсім не спогади, хоча авторові є про що згадати. Головний наголос я роблю на тому, як він це робить. Авторська інтонація вільна від вірусу самозамилування, на що хворіє більшість мемуаристів, зокрема, молодих; іронія автора, точність уколу спрямовані передовсім на себе.
Книга не має зовнішнього сюжету, але має внутрішній. Скибки розмаїтої, художньо необробленої реальності поступово складають щось ритмічно організоване, виповнене не враз помітною цільністю і точністю. У цих нібито випадкових нотатках і спостереженнях авторові вдалося зберегти різні життєві ситуації напрочуд живими, такими, що дихають.
Автостоп – одна з доступних можливостей побувати у ближньому і далекому зарубіжжі нашого не вельми заможного сучасника. Вустами своїх земляків, котрі мандрували автостопом, журналіст оповідає про те, що у Туреччині можна потрапити у скрутну ситуацію, коли від водія отримуєш специфічну пропозицію, бо там це є нормою стосунків між чоловіками; що краса турецьких жінок не менша, ніж загальновизнана краса українок; що китайську мову найпростіше вивчити, відвідавши… Китай.
Співрозмовниця журналіста, котра довгий час мешкала в Нідерландах, зауважила, що голландці у будень одягаються вельми скромно; що занадто емоційна людина вважається психічно хворою; що голландські чоловіки не поспішають одружуватися, говорять, що шлюб – справа надто серйозна.
Красу можна знайти будь-де і будь у чому, було би бажання та… очі, що хочуть її бачити. Чернігівський клоун Кльопа, що деякий час мешкав у Південній Кореї, повернувся звідти щасливим, бо «побував у своїй мрії »: «Найяскравіші враження – від чистоти їхніх вулиць. Корейці – надзвичайно охайні, а ще – життєрадісні. Постійно посміхаються і це – дуже щирі, теплі посмішки. Коли вітаються, завжди елегантно, шанобливо вклоняються. Мене вразила величезна кількість туалетів. Досить поглянути в будь-який бік і ви там побачите табличку – скільки метрів до туалету (…) Там у туалетах скрізь картини, квіти (…) Суттєве доповнення: всі вбиральні безкоштовні». Отак, дорогі наші українці, відчуваєте різницю?!
Психолог Віктор Мозговий розповідає, як був просто приголомшений побаченим на святі вина у Будапешті: «П´ять тисяч мешканців, величезний натовп, і ні одного п´яного! Нікого не ведуть під руки, ніхто не плентається, не лається, не бешкетує, не валяється в свинському вигляді…». Дійсно, картина вражаюча, особливо в порівнянні з нашими гулянками!
Ось іще кілька цікавинок: діти з України можуть безкоштовно навчатись у Білорусі; «циганська пошта» працює не гірше, ніж органи внутрішніх справ; українські вояки – найкращі, бо вміють робити неможливе, але якщо тобі починає подобатися чорна жінка, то пора додому; в Грузії половина товарів наші: від кетчупів та майонезів – до пива. Зацікавлений читач дізнається, як Микита Хрущов від кубинського жіночого батальйону відмовився; як космонавт Гречко на даху чернігівської 15-поверхівки інтерв´ю давав; як у Лівані українські миротворці скуштували делікатес із… померлої черепахи; як справжній прикордонник повинен вміти і корову подоїти, і порося, кролів, гусей та курей нагодувати і заразом… покращити місцеву демографію!
Усієї книги не переповісти. Її треба прочитати. Ряснота подробиць не заважає динамічності, оповідь рухається, і навіть на секунду не виникає бажання перегорнути кілька сторінок «по діагоналі», як це, зазвичай, робить читач, коли до рук потрапляє нецікава книга. Правда, «чим далі в ліс…», тим явніше прямолінійність співвідношення чистого фактажу й художності тексту і, без сумніву, присутнє відчуття, що читаєш розумну й красиву колонку популярного оглядача. Деколи тканина тексту тріскає від численності авторських спостережень, від усієї цієї документальної злободенності… І напевно, присутній звичайний ефект усної розповіді – записана, вона трошки блідне, меркне, затьмарюється.
Одне з найскладніших завдань журналіста – перетворити слухача (глядача) на читача. Попри всі зауваги, я думаю, що Сергієві Дзюбі це вдалося. Спілкування з його книгою знайомить читача з величезним числом людських доль, а долі ці складаються у світогляд і досвід. Книга поліфонічна плюс додаток детективно-інтригуючої назви твору: а чи ж був автор агентом ЦРУ? чи просто агентом? ну, яким-небудь? як от у віршованій передмові до цієї книги Олександра Стусенка – «Шлюбні ігрища спецслужб».
Від редакції: Цей матеріал надійшов на конкурс літературних критиків
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2009/01/27/072518.html
|
