У рамках Львівського форуму видавців, 18—19 вересня, заплановано презентацію нового роману Люко Дашвар «Мати все». Лише за кілька років книжки українського прозаїка з незвичними ім’ям та прізвищем завоювали безліч шанувальників. На сьогодні загальний наклад її творів («Молоко з кров’ю», «Село не люди», Рай.центр»), що їх планомірно видає харківський «Клуб сімейного дозвілля», сягає рекордних цифр.
Тільки «ДТ» напередодні Львівського форуму Люко Дашвар, вона ж Ірина Чернова, повідала, про що її нова книжка... А також поділилася думками і відчуттями — про життя, літературу, про серіали й кіносценарії (над якими активно працює). І ще — про «ідеальну Україну», яку знаходить не в політичних «сюжетах», а в конкретних людях, у моралі та в Божих заповідях.
— Ірино, у вас образ людини не публічної. Це образ? Певна маска?
— Просто намагаюся бути щирою. Різного роду публічність мене відвертає…
— Чи можна сьогодні обійтися без цього? Адже багато хто під клацання світської хроніки прагне самоствердитися.
— Але я ж обходжуся. Отже, можна. По суті, люди самі обирають свій шлях. Не думаю, що епатажна чи надміру публічна поведінка Ірени Карпи, про чиє життя можна все дізнатися, влаштувала б мене… Втім, її стиль поведінки досить щирий.
— Листуєтеся з читачами?
— Ні. І думаю, що не буду. Намагаюся у своїх книжках не давати відповідей, а більше ставити запитань. Тоді люди починають думати. То ж хай думають... Може, це наштовхне їх на глибші роздуми. І примусить щось змінити у своєму характері. А може — озирнутися на своє життя? Будь-які розмови, що починаються з читачем дуже плідно, часто перетворюються на формальність. Мене це дратує. Я проти формальності в будь-якій сфері. Усе повинне мати сенс. І не думаю, що маю право повчати своїх читачів. Може, вони мудріші за мене? Та й я аж ніяк не месія.
— Вам часто власне читачі пропонують теми для книжок: мовляв, а ось було б цікаво...
— Люди часто розповідають свої історії. Та й усе моє життя нагадує якийсь «інтерактив». Спочатку працювала журналісткою в Херсоні в обласній молодіжній газеті. Прийшла туди обліковцем листів. Уявіть: сиділа і з ранку до ночі читала листи дуже різних людей...
— Напевно, були історії, котрі вас вразили?
— Одна з таких історій, що потрапила мені до рук, коли я працювала в газеті «Селянська зоря», і вилилася в роман «Молоко з кров’ю». Історія насправді дещо інакша. Проте саме вона стала основою для майбутньої книжки.
Працюючи в тій газеті, придумала рубрику — «Пам’ятаю все життя»... Суть її полягала ось у чому: людина має розповісти один-єдиний факт зі свого життя, котрий за значимістю переважив би решту подій у її долі...
То були радянські часи. Люди писали в редакцію зовсім не про політику, а про особисті переживання чи соціальні проблеми.
Пригадую лист одного 70-річного чоловіка, який корявим старечим почерком писав, як давним-давно ішов в армію і його обіцяла чекати дівчина... Але не дочекалася. І він вирішив довести їй, що саме він — кращий, а вона через свою наївність помилилася.
Цей чоловік скрупульозно й докладно описував, як минуло їхнє життя, як купив собі хату поруч із будинком цієї Марусі...
Він прожив усе життя з фанатичною ідеєю — кохання до однієї жінки, котра насправді його залишила, зрадила. Ідея книжки, звісно, трансформувалася. Але листи, в яких були ірраціональні, дивні, незрозумілі історії, мені запам’яталися...
— А Херсон — ваше рідне місто, там був грунт, який живив вас сюжетами?
— Не можу такого згадати.
— Розкажіть про своїх батьків — хто ці люди? Чи пов’язані вони з творчістю?
— Саме тому й вабить мене в Херсон, що там могили батьків. Я дуже рано їх втратила. У мене були геніальні чудові батьки. Дуже делікатні люди. Вони не мали жодного стосунку до творчості. У мами, наприклад, усього сім класів освіти. Все життя вона працювала на заводі, де виготовляли світильники денного світла. А тато був інженером-проектувальником. На перший погляд, звичайна сім’я. Проте вони були «справжніми». Вони вважали за свій обов’язок спрямувати мене в русло серйозної, технарської, професії. Пригадую, тато сказав: «Хочеш писати? Пиши! Але спочатку здобудь освіту!» І мій перший фах — інженер-механік з прядильного виробництва. Так, «валяльниці» і «прядильниці» — це жахливі професії. Дуже шкідливі для здоров’я.
— Вдалося попрацювати за цією спеціальністю?
— Уявіть собі, в мене був розподіл у Грозний. Казали: «Їдь, будеш десятою дружиною еміра!» Не поїхала...
— Друга ваша освіта пов’язана з державним управлінням?
— Це значно пізніше... Я люблю вчитися. Все життя вчуся. І далі вчилася б... Мені фартило з викладачами. Вони були в мене чудові. Наприклад, один із них в Академії держуправління — Володимир Шаповал. Доктор конституційного права. І приголомшлива людина, яка навчила нас, уже дорослих людей, багатьох речей.
— Завжди цікаве питання «перелому». Живе-живе людина, а потім робить крок у бік творчості. Що було для вас таким переломним моментом? Коли ви зрозуміли, що потрібно сісти й писати роман? Був справді якийсь імпульс?
— Так сталося... У мене в житті все відбувається не одразу, а через певні відтинки часу. Я і в журналістику прийшла після 30-ти, коли інші були вже акулами пера. Народила дітей. Вони підросли. І зрозуміла, що просто так, звісно, жити не хочу... Ось і почалася робота в газеті з простого обліковця листів. А далі — пішло-поїхало.
Закинула всі свої роботи й дерзнула! А як інакше довести, що ти чогось вартий?
— Ви фаталіст? Тобто довіряєтеся випадку, логіці, інтуїції? Як намагаєтеся вибудувати свої стосунки з долею?
— Намагаюся вибудувати. Тільки немає у мене відповідей, більше запитань. Я і в собі весь час намагаюся розібратися.
— Припустімо, перша книжка виявилася невдалою, і що тоді?..
— Налаштовувалася одразу на те, щоб не зомліти на випадок можливої невдачі. Прийняла б
будь-який результат. І продовжувала б... Напевно...
— А могла б історія з вашого власного життя стати основою для сценарію?
— Свідомо ніколи не використовую в книжках моментів зі своєї особистої біографії. Тим більше біографії своїх близьких. У цьому плані я забобонна.
— То ж вами керують ваші герої?
— Коли знаєш, що характер персонажа тобі зрозумілий, то очевидно, як він вчинить у тій чи іншій ситуації. Наприклад, харизматичний герой ніколи не почне проливати сліз... Так, слинько може здійснити героїчний учинок, але ти мусиш розуміти, що з ним має статися щось неймовірне перед цим... Не буває так — учора сльози лив, а сьогодні рветься в бій. Для цього необхідні серйозні зміни в характері. І ось складається задачка: або шукати ці події, котрі змінять його характер, або він плакатиме до останньої сторінки книжки.
— На початку роману «Молоко з кров’ю» героїня Марійка дуже хоче приїхати в Україну. Напевно, у неї свій пошук «ідеальної України», і вона шукає її. Уявляєте собі ідеальну Україну, в якій хотіли б жити саме ви?
— Ні, я не уявляю ідеальної України... Те, що стала писати українською мовою, — це пошук своєї України. Пошук свого уявлення про неї.
Повторюю: не знаю, що таке «ідеальна Україна». Гублюся в здогадках. Адже важлива не так сама Україна, як — люди. Хочу, щоб мене правильно зрозуміли: в українській мові мені бракує одного слова — «нравственность». «Мораль» — трохи інше. Важливе повернення до «нравственности». До заповідей Господніх. Ось і мені інколи закидають надмірну кінематографічність...
Для мене інколи слова важать значно менше, ніж вчинки... Намагаюся писати про вчинки, і мені здається, що тільки справа може охарактеризувати людину. Саме вчинки виявляють характер. У зв’язку з цим, може, і стиль інший, і динаміка, що потребує дій, а не розлогих просторікувань.
— Все ж таки — невже можливі шекспірівські пристрасті в українських селах, про які ви пишете?
— Ви самі відповіли на це запитання. Так, Шекспір живе в кожному українському селі. Є там і свої леді Макбет, Річарди...
— Що важливіше для вас — характер того чи іншого героя? Чи фабула, яка підминає під себе характер?
— По-різному. Буває, характер веде. А буває — фабула. Я сама для себе довго вибудовувала характери хлопців у романі «Рай.центр». Саме їхні стосунки вибудовувала. Загалом, Макар мене «повів». Хоча спочатку сюжет бачила абсолютно інакшим. Чомусь думала, що ця трійця хлопців ітиме постійно разом.
— Критики інколи докоряють вам, мовляв, вчинки героїв часом нелогічні, навіть місцями ірраціональні...
— Можу відповісти фінським прислів’ям: «Правда неймовірніша за вимисел». Ось і все. Моя нова книжка називається «Мати все». На мій погляд, вона помітно відрізняється від усіх моїх попередніх творів. У кожному разі, редактор сказала, що я знову змогла довести її до сліз. Це історія трьох різних жінок — літньої, середнього віку і зовсім юної. Мати, сестра, невістка. Середовище мешкання — чотири стіни в Києві. Об’єднує їх у цьому будинку, звісно, чоловік. Але характери у творі ламаються — через обставини.
Нова книжка об’ємніша, ніж попередні. Мені навіть довелося її скорочувати.
— У видавничих справах ви пробивна людина, якийсь самоменеджер, а не лише творець?
— Абсолютно ні. Я досить довго працювала в пресі, зокрема і в рекламі, й точно знаю, що потрібно робити, аби просувати себе. Коли ж почала писати, то подумала: хай це буде відносно чисто. Без додаткової метушні, на яку не хочеться марнувати час.
— Чи можете назвати декілька книжок, які змінили щось у вашому світогляді, світосприйнятті?
— Уявіть, раніше не читала Юрка Покальчука. А коли його не стало, знайшла стареньку, ще радянську книжку, написану ним у 80-х. Називається вона «Кава з Матагальпи». І стала читати. Ця книжка справила на мене велике враження.
— Ваші книжки продаються в Росії?
— З липня роман «Молоко з кров’ю» почав продаватися в Росії. Чи успішно? Ще не знаю, адже минув усього місяць. Сама зробила переклад. Було дуже цікаво. Цією справою займаються харків’яни — «Клуб сімейного дозвілля». На їхню думку, якщо на книжку буде попит, то потім у Росії можна буде просувати й інші твори. «Молоко з кров’ю» — історія універсальна, зрозуміла всім.
— Тематика ваших книжок навіяна мандрівками по селах? Часто вам потрібно занурюватися в те середовище, щоб черпати сюжети, енергетику?
— Під час однієї зустрічі з читачами мене запитали: «Чому вас так хвилює село? Звідки ви знаєте нюанси провінційного життя?» А я відповіла: «А хіба вас це не хвилює?» Досить подивитися сюжет по ТБ з якогось села і звернути увагу не на те, що розповідають журналісти (за тієї горою є кукурудзяне поле, і в людей нема газу), а на самих людей... На те, як вони досі ходять у куфайках і калошах. Вражає — надворі ХХI століття, а нічого не змінилося. Так, напевно, душ на вулиці й миття посуду в мисці під вишнею — це романтично, але тільки один раз на рік, а не щодня.
— Чи змінився якось ваш побутовий, практичний бік життя відтоді, як ваші книжки почали активно продаватися?
— Абсолютно нічого не змінилося. Я ж не тільки книжки пишу, а й сценарії. І годують мене переважно саме вони. Сценарій — постійна переробка сюжету, доводиться підлаштовуватися під чиюсь думку. А книжка — це розкіш, власна фантазія... Простір, де ти сам.
— Чи дуже позначилася криза на замовленнях для вас як сценариста?
— Минулий рік — це, можна сказати, взагалі сценарний простій. Писала щось для себе. Але нічого не продавалося. І тільки під кінець 2009-го мене запросили брати участь в одному проекті телеканалу «Україна»...
— Розширилося з часом ваше коло спілкування з українськими авторами, занурилися в письменницьке середовище?
— Не занурилася...
— Вам це нецікаво?
— Ні... Я ж не занурилася, тому не можу говорити про це зневажливо. У мене багато роботи. Мені цікаво знайомитися з людьми «у справах». Коли кажуть: приходь завтра, познайомлю з тим-то, думаю — а навіщо мені це? Ми ж розмовлятимемо ні про що, бо не знаємо одне одного.
Зовсім інша історія, коли знайомишся з людиною «у справах». Тоді все інакше — ділові контакти миттєво зводять нанівець усю фальш у стосунках.
Наприклад, я не знаю, який у житті режисер театру ім. І.Франка Юрій Одинокий. Ми з ним познайомилися «у справах». Він планує за моєю книжкою — «Молоко з кров’ю» — ставити виставу. Нас об’єднав цей проект. Нам є про що говорити. І навіть під час останньої зустрічі, коли ми обговорювали майбутню постановку, він прочитав кілька віршів Сергія Жадана. Юрій Одинокий відкрив для мене цього письменника... Одне слово, я проти дурної формальності і знайомств заради знайомств. А у справах — готова дружити з усіма.
— А от сьогоднішні реалії вулиці, певний злам епох цікаві для вас як письменника?
— Не можу цим не цікавитися, оскільки я — жива людина і моє життя залежить від того, що відбувається навколо. За газ доведеться більше платити, продукти подорожчають. Як це може не хвилювати? Та й узагалі, чи може нормальну людину не хвилювати політика?
Моя громадянська позиція проста: кожна людина повинна робити свою справу. Так, у мене є політичні симпатії й відверті антипатії. Але я їх не стану озвучувати, бо не хочу приєднуватися до армії політспекулянтів.
— У вашій книжці «Село не люди» докладно описано сни головної героїні, цьому приділяється багато уваги. Чи важливі для вас сни? Те, що заховане у підсвідомості?
— Безперечно. Я свого часу закінчила курси з НЛП... Знаю, що ми словами можемо програмувати мозок. У Бога вірю. А це не просто підсвідомість як матеріальна сутність, а даність згори... Хоча сама бачу сни вкрай рідко. Мені досить і того, що можу уявляти чужі сновидіння...
— У «Село не люди» багато українських пісень... Причому героїня сама їх і вигадує, варто їй наспівати перший рядок. Що для вас українська пісня?
— Українська пісня — те, що завжди зворушує. Музичні уподобання можуть змінюватися: сьогодні подобається Шнітке, завтра — Меладзе... А народні пісні вічні. Щойно вони зазвучать, серце розкривається! Одразу так добре стає...
— А чи може читач усерйоз повірити в історію, котра відбувається в «Село не люди»? У те, що через сексуальні пустощі підлітків вигоріло все село і що Катерина у свої 13 років замінила місцеву віщунку?
— Я уважно читаю відгуки. Переважно пишуть жінки. Найціннішою для мене була думка одного чоловіка. Він писав: «Я народився в такій же Шанівці. Дякую, що ви про нас написали...» Ось і все. Два речення. І я була шокована! Бо є конкретне підтвердження: так і живуть.
— Кому належить ідея оформлення ваших книжок? Досить епатажні обкладинки — оголені жіночі постаті... Їх призначення — привертати увагу покупців у магазині?
— Ні, ідея належить не мені. Оформленням займається видавництво. Цей дизайн — не мій стиль. Але я дослухаюся думки видавців. Вони бачать комерційну складову успіху і вважають, що це потрібно. Вони професіонали і знають свою справу.
Катерина Константинова
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/08/21/072506.html
|
