Валерій Єремєєв. Слід вовка. – Харків, Клуб сімейного дозвілля, 2010. – 280 с.
Жанр: авантюрно-пригодницький роман
Міліцейський опер Влад Птаха та журналіст Микита Перов, проявивши чудеса хоробрості та винахідливості, а також продемонструвавши досконале володіння навичками ближнього бою, врятували з рук поганих хлопців бізнес-леді Олену Сербську. Але, що мені як фанату «чоловічої» літератури дуже подобається, жоден із цих крутих у бізнесменку не закохався ані відразу після подвигу, ані потім, коли обох випустили з тюрми. Куди обох засадила невдячна Сербська – вона вирішила, що хлопці теж хотіли її вбити. Правда, потім жінка допомога обом звільнитися та бере до себе в особисті охоронці, а заодно – приватні детективи. Чоловіки повинні розгадати причину отієї серії замахів та погроз, які не припиняються.
Взагалі, з любовною лінією в новому романі вінницького автора Валерія Єремєєва «Слід вовка» усе гаразд: її нема. Та й вона не потрібна, коли читач намагається зрозуміти, який зв’язок між зачисткою німецького офіцера в 1942 році та серією замахів на життя бізнес-тітки з Поділля, скоєних у наші дні.
Працівники видавництва максимально полегшили задачу як мені, чи не єдиному сьогодні системному оглядачу актуальної вітчизняної жанрової літератури, так і читачеві. Уже в анотації до книжки зізналися, що есесівець Алекс фон Мокк насправді не загинув під час зачистки на початку історії, а спокійно жив під чужим іменем. Для сюжету розгадка цієї таємниці є однією з найбільших несподіванок роману. Але раз уже в анотації сказано, що той, кого ми повинні вважати підступно вбитим, насправді живісінький, після чого книгу можна вважати на третину прочитаною, то ваш автор так само нічим не ризикує, розкривши іншу частину таємниці: Алекс фон Мокк – дідусь Микити Перова, і замаскованого німця добили-таки в наш час підступні мисливці за скарбами Третього рейху, залишеними на території Винницької області. Але це ще не всі підказки.
Серед моїх знайомих, навіть тих, хто ніколи не читав книжок і навіть примудряється не дивитися телевізор, немає жодного індивідуума, котрий не чув би про ставку Гітлера «Вервольф». Думаю, серед дорослого населення України і навіть Росії таких невігласів практично немає. Я взагалі переконаний, що всі, кому не ліньки, вже спекулювали на темі «Вовчого лігва» - навіть європейські белетристи цим грішили. Тому навіть той, хто не був у Вінниці, знає: «Вервольф» там, на околиці міста. Отже, «Вервольф» або, швидше, те, що від нього лишилося – медійна назва і відоме місце паломництва на карті України. Тому мене дуже дивує, чому Валерій Єремєєв вирішив зашифруватися, у вступному слові до свого нового роману пояснивши: він насправді пише про «Вервольф», але власним іменем його не назве.
Відразу уявив собі Дена Брауна, котрий готується писати «Утрачений символ» та посилає своїх героїв в підземелля, розташовані під Капітолієм у Вашингтоні, а потім у останній момент звертається до читачів: «Знаєте, любі друзі, взагалі-то дія відбувається в столиці США і основне місце, де сховані масонські символи – Капітолій. Проте я вирішив не називати Капітолій Капітолієм, а Вашингтон – Вашингтоном». І пояснить це тим, що таємниці Капітолію хоч як не розгадані.
Тобто, я ще розумію, коли автор «Сліду вовка» з причин, відомих лише йому, не називає Вінницю Вінницею, а просто обласним центром, Бог із ним. Але ж «Вервольф» - він єдиний у світі! Так само, як Лувр, Ермітаж, Андріївський узвіз, Велика Китайська стіна чи мумія хірурга Пирогова в тій-таки Вінниці. Тоді який сенс перейменовувати його на такого собі «Залізного вовка», якщо власна назва ставки Гітлера сама по собі привертає увагу обивателя – найбільш вдячного нашого читача! Ну що може краще працювати на рекламу, аніж слоган: «Герої протистоять бандитам, котрі намагаються проникнути в моторошні підземелля «Вервольфу»!
Власне, до цього все зводиться: Олена Сербська виявилася єдиною серйозною перешкодою для міжнародних авантюристів на шляху до біологічної зброї, залишеної десь у підземеллях колишньої ставки фюрера. Але в чому полягає ця перешкода і як Микита з Владом здогадалися про це, дозвольте не пояснювати: і коротка анотація, і розлоге вступне слово без мене розкрили читачеві дуже багато сюжетних таємниць, яких він до певного моменту знати просто не повинен. Це все одно, що пояснити фокус, а потім показати його, а не навпаки.
Проте якщо відкинути ці моменти, з усіх книжок Валерія Єремєєва, котрі побачили світ у «Клубі Сімейного Дозвілля» протягом 2009-2010 років (а ця вже третя за згаданий період, респект плодовитому автору) роман «Слід вовка» має найбільш чітко продуману та прописану сюжетну лінію. Від неї відлущено все зайве, що заважає динаміці розвитку історії. І якщо комусь здається, що в діях персонажів часто немає логіки, нагадаю: це – типова логіка шукачів скарбів.
Оцінка - **** (-)
Кожен текст оцінюється за 5-тибальною системою. Кожна оцінка дає твору наступну характеристику:
* Жодної надії;
** Погано, але не настільки. Хоча шкода витраченого часу;
*** Ідея є, потрібен редактор. Вчить матчастину;
**** Хочеться краще, але загалом поживно;
***** Так тримати!
Значок (+) біля оцінки – Автор може краще.
Значок (-) біля оцінки – Аби не гірше.
Книжки з низької полиці. Введення в рубрику
Купити книжку у інтернет-крамниці Yakaboo
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/criminal//2010/08/02/071934.html
|
