Чому Шекспір поселив Ромео і Джульєтту у Вероні, а не в географічно близькому Йорку чи, скажімо, Ноттінгемі? Бо в туманній розсудливій Англії важко уявити собі таке вирування пристрастей? Бо британською столицею правила мода на все середземноморське — херес, пишні коміри, театральні видовища й просто сильні почуття? Бо справжня свобода завжди замішана й настояна на пахощах середземноморського узбережжя?
Нам можна вибачити ці припущення. Тому що така ж далекозорість властива й вітчизняній літературній традиції, — наших художників-вигнанців, стурбованих долями батьківщини і загадками «російської душі», теж завжди вабило кого на Капрі, кого на Лазурний берег, кого у Венецію. Не в сухотах річ і не в кліматі — просто хотілося переконатися в тому, що вона справді існує, ця свобода, розлита в повітрі і в гуртках, про яку багато говорять, але ніхто не бачив удома. Тут свобода стає чимось відчутним, що має плоть і, головне, смак. У цілком гастрономічному значенні слова.
Відстані й простори — підступна річ. Найчастіше вони пригнічують, позбавляють волі, примушують тиснутися до вогнища, порогу — до грунту. Але інколи — стають стимулом до переміщення, осягнення й зухвалості. Щось дозволило Ігорю Померанцеву — людині, котра переїжджала із Саратова в Забайкалля, із Забайкалля в Україну, — знайти в Буковині Середземномор’я, а в Чернівцях, на перехресті трьох імперій, — інкарнацію Одеси, що належить тільки собі, морю та світу, як і всі порти в цьому благословенному басейні.
Ігор Померанцев — радянський дисидент, емігрант, працівник російської служби Бі-бі-сі і Радіо «Свобода», поет і публіцист. Людина, котра не так «емігрувала на Захід», як прорвала залізну завісу — в обох напрямках. «Блазень гороховий», «повітряний гімнаст», «поет радіо», який довго залишався для своєї батьківщини тільки голосом, що пробивався через перешкоди. Але тепер можна вже не тільки вільно слухати, а й читати — у тому числі українською. Ігор Померанцев повертається у своє «мале Середземномор’я» — наприкінці літа в київському видавництві «Грані-Т» очікується вихід його другої книжки українською мовою «Винарні».
— Ігорю Яковичу, як публіцистові і поетові вдається зберігати зв’язок з власною культурою, багато років живучи поза межами своєї країни, і при цьому не страждати на «островитянство», відірваність від «Великої землі», на що страждають багато представників російської літератури навіть в Україні?
— У нас є таке поняття — «зарубіжжя». Це поняття не універсальне. Наприклад, британці, котрі живуть поза Британією, називаються expatriate. Їм і на думку не спаде називати себе «зарубіжжям». Немає такого явища, як британське «зарубіжжя», американське «зарубіжжя» або французьке. Але є російське зарубіжжя, є польське, є українське. Зарубіжжя — це лихо. Але завдяки цьому лиху цілі культури знаходять для себе вихід, спосіб виживання. На жаль, ми з вами працюємо в культурах, які були вимушені існувати у двох іпостасях — при метрополії і в зарубіжжі. Є широка і глибока російська традиція зарубіжжя. Мій будинок, наприклад, розміщений у Лондоні, в місті, в якому жив Герцен. Для мене культура російського зарубіжжя — цілісна і при цьому розмаїта. Ця культура завжди артикулювала вільну Росію. І ось до цієї альтернативної культури належу і я. Як до неї колись належали Олександр Герцен, Володимир Печорін, Павло Мілюков, російське зарубіжжя в Парижі, у Празі, в Німеччині до приходу нацистів до влади. Я відчуваю належність до цієї великої культури, тому не бачу проблеми відірваності. Я при землі. І, сподіваюся, при долі.
— Як при цьому вдається залишатися цікавим у метрополії? Адже в Росії, здається, досі до своїх «вигнанців» ставляться з певною мірою недовіри.
— Я не впевнений, що дуже цікавий там. Мої книжки видаються накладами тисяча примірників. Утім, книжки поетів метрополії видаються такими самими накладами. Я знаю, що природне, інстинктивне ставлення до поетів зарубіжжя в Росії — це легке, у кращому разі — легке, відчуження. Тебе не те що ставлять на своє місце, не то що це місце — в комірчині або на горищі. Проте так чи інакше тобі дають зрозуміти: ти — відкраяна скибка. До того ж у культурі, літературі завжди є внутрішнє суперництво, тому якщо вже ти відкраяна скибка, то нею й залишайся. Я не знаю, який статус у мене у літературному світі нинішньої Росії, знаю тільки, що мої книжки видаються і що реакція критики на них млява. Втім, я знаю, що книжки розпродані. Це означає, що тисяча читачів у мене є.
— Можливо, це немало для поета. А для публіциста?
— Радіо — це зовсім інша річ, інший простір. Наша аудиторія охоплює понад мільйон слухачів. Серед них є мій клуб слухачів. Я впевнений, що цей клуб — невеликий. Але я також упевнений, що все це люди, з якими мені було б приємно й цікаво розмовляти не тільки заочно — через ефір, а й віч-на-віч.
— Журналіст зазвичай прагне охоплювати аудиторію не так «углиб», як «вшир», що, своєю чергою, підкріплюється видавничою політикою, — будь-яке ЗМІ прагне до розширення аудиторії. Як це узгоджується з вашим «клубним» принципом?
— Я знаю своє місце — скромне місце. У музиці співіснують різні жанри — є симфонії, є кантати, а є камерна музика. Отож я — камерний оркестр. І в мене немає бажання перетворюватися на симфонічний — немає тієї потужності, розуміння принципів звучання. Якщо в ефірі є місце камерному оркестру, то це місце моє, і я його зайняв. На щастя, я працюю не на комерційному радіо. І, на щастя, цю мою позицію розуміє адміністрація.
— Як вам це вдалося — переконати керівництво радіостанції віддавати ефірний час під «камерний оркестр»? Здається, в українському радіоефірі нічого такого вже не знайдеш — «неформат».
— Атож, це не так просто зрозуміти. Я з цим мав справу ще в Мюнхені. Уявляєте, епоха холодної війни. До нас на радіо приїжджають різні американці-функціонери, серед них чимало так званих реакціонерів — людей украй консервативних поглядів. Зустрічаються з нашими правозахисниками, дисидентами, емігрантами. І, уявіть собі, під час цих зустрічей будь-який з американських консерваторів звучав демократичніше й ліберальніше, ніж російські правозахисники. Для американців, якщо в назві радіостанції двічі повторюється слово «свобода» — Radio Free Europe/Radio Liberty, — то свобода стає змістом мовлення. Навіть зашкарублий американський бюрократ мене, автора програми, редактора, підтримає: вони довірили мені ефір, отже я маю право говорити й робити те, що вважаю за потрібне. Це може здатися дивним, але мене на радіо завжди підтримували бюрократи. А ось кого я побоювався, особливо у Мюнхені, то це колег. По-перше, на радіо завжди є суперництво, здорове, творче, але суперництво. По-друге, я починав працювати в роки лютої холодної війни. Можете собі уявити концентрацію енергій — це політичні емігранти, у всіх — свої переконання, погляди, у кожного свій план порятунку Росії. Кожен виходить в ефір з таким відчуттям, що саме він зараз вирішує долі країни і світу. Вони ставилися до цього дуже серйозно — по-месіанському серйозно. А я, замість рятувати батьківщину, займався якимись дивними речами, — в моїх передачах завжди були художні, артистичні обертони. Наприклад, я готую передачу «Ніс у житті людини і людства». Це гротескова передача. Автори й учасники не мають права вимовляти ім’я Гоголя. Але зрозуміло, що всі варіанти й імпровізації — навколо Гоголя: від нацистських карикатур на євреїв 20—30-х, у яких по-своєму інтерпретувався ніс, до емігрантки з СРСР, котра, переїхавши до Німеччини, змінила форму носа з допомогою пластичної хірургії. Жива, гротескова передача. До мене підходить начальник — американський бюрократ — і каже: «Ігорю, робіть в ефірі що хочете, але на летючці не називайте тему передачі».
— Судячи з книжки «Служебная лирика», в аудіоформаті, в слові, посланому в ефір, для вас є щось майже містичне. Чи означає це, що вас треба слухати, а не читати?
— На Радіо «Свобода» я веду передачі й пишу блог на сайті. Отож, передачі треба слухати. Блог можна і читати, і слухати. Свої передачі я не даю в розшифровці на сайт, тому що в моїй роботі велике значення має акустика. Якщо передача буде роздрукована, вона втратить радіосенс, той сенс, якого не передати письмово, тому я і в блозі часто даю звук. Я працюю над аудіоматеріалом, над його формою так само, як працюю зі словом, коли пишу статтю або есе. Колись брав інтерв’ю в Андрія Тарковського. Він мені каже: «Ігорю, навіщо ви так багато ріжете? Давайте в ефір життя яким воно є, як воно звучить». А я відповідаю: «Андрію Арсенійовичу, я знаю ваші фільми. У них кожен кадр зважений, монтаж художньо осмислений, жодної хвилини у ваших фільмах не віддано «просто життю». Так само і я у своїх радіопередачах — я не ріжу «життя», я працюю з фактурою. Для мене це художня фактура». Я нарізував і «зарізав» стільки людей, що достойний того, аби мене на смерть зарізали. Та в мене є союзник — слухач. У мене подвійний слух — слух автора передачі і слух слухача. Отож, заради слухача я заріжу кого завгодно.
— Люди з досвідом еміграції казали, що не всім вдавалося, залишивши невільну країну, в якій можлива була тільки глибоко внутрішня свобода, адаптуватися до життя людини, вільної зсередини і ззовні. У вас були такі проблеми?
— Я свою маленьку свободу від-стоював, ще живучи тут. Я не згоден з римським вільновідпущеником Епіктетом, який говорив про «внутрішню свободу». Вважаю, що свободу можна і треба чіпати руками, відчувати всіма відчуттями — вона матеріальна, конкретна. Я свою маленьку свободу відвоював, ще живучи в Українській РСР. Я дозволяв собі робити те, чого не дозволяли 99,9% моїх співвітчизників, яких, на відміну від мене, не турбувала наявність політв’язнів в країні. З цього розпочався конфлікт, що привів мене в еміграцію. Я свою маленьку свободу відстояв. Тому серйозного переходу, «становлення вільним» як такого не було.
— А що ж було?
— Відкриття світу. Розумієте, коли ви живете в окопах холодної війни, в закритому суспільстві, ви маєте фантастичне уявлення про «інший світ», якого не бачите. Проте це оптика холодної війни — через неї багато що бачиться навпаки. Закрита держава закриває від тебе світ у його складнощах і суперечностях. Ми завжди говорили про Захід. А виявилося, що це міраж. Це лінія горизонту для цивілізацій, котрі «відстають». Причому це рухомий горизонт — він постійно втікає від тих, хто відстає. Заходу як такого немає. Сенс Заходу в розмаїтті. У 20-х роках Томас Манн пише про Захід із запалом російського патріота. Для нього Німеччина — не Захід. Німеччина — це язичництво, це життя, ритм, енергія. Захід — це «вони», англійці наприклад. А зараз Німеччина — один із символів Заходу. У Росії, як і раніше, незріле мислення тих, хто вічно наздоганяє. Або почитайте інтерв’ю арабських письменників — що вони наговорили про Захід! Жодної вільної арабської країни немає. Хто в цьому винен? Захід! Це риси егоцентризму й інфантилізму. Отож, коли ти потрапляєш у цей самий Захід, починаєш абсолютно інакше його бачити, а по суті — просто перестаєш бути жертвою холодної війни, і все. Тому що холодна війна — в голові. Для мене досвід еміграції — це відкриття світу в його розмаїтті. Свобода подорожей — абсолютно конкретна свобода. Для мене особисто це було пов’язано з відкриттям винної культури — одним із головних відкриттів, зроблених завдяки еміграції.
— Ви колись проводили паралель між формою поетичного мовлення й мірою внутрішньої свободи — і звернули увагу на те, що переважання римованого вірша в російській літературі свідчить про внутрішню несвободу.
— На мій погляд, нинішнє прагнення триматися за риму, втискуватися в чітко визначені рамки — це літературна незрілість. А літературна незрілість пов’язана з незрілістю особистості. Це одна з основних проблем — як у Росії, так і в Україні, — брак зрілих особистостей, індивідуальностей, здатних розраховувати на самих себе і відповідати за власні вчинки. Коли читаєш вірші, написані вільним віршем, відразу бачиш — талановито це чи ні, цікаво чи нецікаво. А коли читаєш римовані вірші... Якісь сумніви постійно виникають. Неначе гарно. Мило! Ти тільки поглянь — не гірше, ніж у Ахматової! А тут — ну викапаний Мандельштам!.. Взагалі-то, це антикомплімент для поета. Я віддаю перевагу відкритій, мужній і ризикованій позиції, з якою безпосередньо пов’язаний вільний вірш.
— Ваша нова книжка українською про вино...
— Взагалі-то, вона про кохання і самодостатність. Але все це у винному потоці, так.
— Це буде переклад «Красного сухого» чи справді нова книжка?
— Частково «Красное сухое» увійде до неї. Але мій редактор Діана Клочко придумала абсолютно іншу концепцію. У «Винарнях» буде моя нова журналістика. Крім того, редактор знайшла в моїй поезії значно більше винних мотивів, ніж бачив я сам, і в результаті виникла інша ідея книжки. Вона дуже відрізнятиметься від російської. У ній будуть інші образи ліричного героя. Це той ідеальний випадок, коли редактор і автор працюють у співавторстві.
— Ми поступово звикаємо до того, що смакова класика літератури приходить із зарубіжжя. Досить пригадати «Русскую кухню в изгнании» Вайля і Геніса або Генделєва. Тепер ось Померанцев і вино. З чим пов’язана така підвищена літературна увага наших емігрантів до того, що вони п’ють і їдять?
— Чудовий філолог Михайло Гаспаров казав (цитую з пам’яті): «Від’їжджають люди... Але я сподіваюся, що вони їдуть не посланцями радянської цивілізації на Захід, а що вони колись повернуться додому посланцями тієї, іншої цивілізації». Отож той, хто виїхав без нічого, як розвідник, узяв «язика» й з ним повернувся, — і здійснив свій маленький жанровий подвиг. Книжка Вайля і Геніса, яку ви згадали, — найкраща їхня книжка. А той, хто упирався, тягнув за кордон усі свої баули й клунки, — так нічого й не зрозумів, залишився з колишньою оптикою, нічого не понюхав, не торкнувся, нічого не придбав нового, так і сидить на своїх клунках, на своєму старому добрі. Все залежить від особистості, від художньої відваги, від допитливості розуму, цікавості, бажання подорожувати, бачити світ, відкривати щось, а не потурати собі. Я знаю чимало письменників, які були визнані в СРСР, вважалися дисидентами чи хоча б напівдисидентами і які абсолютно нічого не відкрили для себе, перебуваючи в інших країнах, живучи серед інших культур. Вони повернулися, всупереч побажанню Гаспарова, зі старими валізами, напханими зношеними речами.
— Проте чому саме кулінарний дискурс?
— У російській культурі є такий напрям першої третини ХХ століття — напрям «Південний Захід», представлений поетами і письменниками Півдня Росії. Вони всі так чи інакше були пов’язані з Одесою. Не обов’язково уродженці — здається, Юрій Олеша родом із Кіровограда, — але все одно «одеські». Що за місто — Одеса! Чорне море — це бухта Середземного моря. А все середземноморське має виразний чуттєвий вимір. Чим далі на північ, тим меншу роль відіграє чуттєвість. Тим більше письменники займаються тим, що заведено називати душею. Я виріс на Буковині, далекому Середземномор’ї. Тому мені близький «Південний Захід», для якого чуттєвий вимір якщо не головний, то принаймні істотний — і в житті, і в творчості. Я багатьом зобов’язаний географії: якби залишився в Саратові або Читі, був би іншим письменником і говорили б ми зараз не про вино, а про долі світу.
— Що ж буде в книжці?
— Там буде журналістика — добросовісна журналістика, оскільки я був обмежений рамками жанру: майже два роки працював винним колумністом російського видання журналу Forbes. Це цілий жанр — «винна критика». Вона стала професією тільки в 70-х роках минулого століття, хоча, звісно, була завжди. У 70-х робота в цьому жанрі стала професійною в тому сенсі, що винні рецензії дали можливість критикові заробляти на прохарчування. Відтоді винна критика стала невід’ємною частиною західної журналістики, професією. Тому в моїй винній журналістиці майже немає лірики, зате багато інформації.
— Звідки в радянської людини, чиє походження пов’язане з Саратовом і Читою, такий виражений смак до вина?
— Так розумію, це запитання одного представника горілчаної культури іншому? Я не вважаю, що, виїхавши, залишивши батьківщину, ми повинні ставати іванами, які не пам’ятають горілчаної спорідненості. Але не бачу й приводу відмовляти собі в розмаїтті. У різних країнах цілком уживається культура вина і культура міцних напоїв. Наприклад, Італія — переважно винна країна, в якій вино не переходить дороги граппі — виноградній горілці. Франція асоціюється не тільки з вином, а й з коньяком, арманьяком, а ще — я любитель макухової виноградної горілки, яка називається «марком» (marc). Це і є демократія — в її плотському втіленні. Я від душі бажаю представникам горілчаної культури такого ж прориву. І не тільки бажаю — я працюю над цим. Наполегливо. Вперто. Жертвуючи собою, щоб розширити алкогольні обрії своїх колишніх співвітчизників.
Катерина Паньо
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/05/15/122433.html
|
