Костянтин Москалець . Досвід коронації: Роман, повість, оповідання, есеї / Упор. В. Ґабор. – Львів: Піраміда, 2009. – (Сер. «Приватна колекція»)
Видання «Досвіду коронації» Костянтина Москальця із подальшим врученням йому відзнаки «Книжка року 2009» варто розглядати як химерне продовження перфомансу від 7 червня 1998 року зі спаленням його ж поетичної збірки. Іншого розумного пояснення важко навіть вигадати, не те що знайти. Адже попри символізм, тексти «опального» автора відверто недотягують до декларованої в них же власної важливості.
У «Досвіді коронації» представлена певна ретроспектива та репрезентатива прозової творчості автора. Відкриває збірку текст під назвою «Вечірній мед», який автор, наперекір всім енциклопедіям і теоріям літератури, називає романом. Чехов теж дуже хотів написати роман, помер, так його і не написавши, але чесно називав свої твори оповіданнями та повістями. Отже «Вечірній мед» – це центральний твір у книзі. Про що він? Про пригоди поета Костика, в якому навіть не треба вгадувати самого Москальця, у 90-х. Про його кількох друзів, яких він називає інтелігентами. Ну, і звісно ж, про кохання його до жінки Андрусі. Чи цікаво це? Темі самотності, непотрібності і безгрошів’я поета стільки ж років, скільки й першій римі. Чи знайдено вихід із цієї ситуації, чи подано тему по-новому? Ні, Костик і його колеги «бухають». Сильно, свідомо, самовіддано, навіть, жертовно. У них час від часу бувають «бєлка», бодун і блювота. Хтось спивається, хтось ні.
Я не візьмуся коментувати делікатну тему кохання, але вся історія української літератури, навіть недавньої, підказує, що описи улюблених жінок через «тонкі пальці», «розумні очі», «тугу попку», «точений профіль» та «довге волосся» треба подолати. Автор уперто стоїть на своєму. Має право, зрештою. Крім цього у тексті кілька невдалих анекдотів («Бодун», – подумав Троцький. «Троцький», – подумав бодун.), кілька історій про початки української незалежності, подробиці із життя Спілки письменників, автобіографізм і рефлексії, романтизм та інфантильність, пияцтво і націоналізм, самотність і фатум – це типова сучасна українська проза. Її треба подолати.
Це щодо змісту. Тут варто зауважити, що Москалець завжди був більшим поціновувачем форми і мови, тексту, а не змісту. І це правда, бо форма-мова-текст у книзі опрацьовані значно дбайливіше. Чесно. У тексті багато «коців» і «наплічників», «горнят» і «чоколяд». Непомітні друкарські помилки, яких так боїться автор. Мова солов’їна, смачна, запашна, милозвучна, як і належить споконвіку за каноном. Місцями є ритм. Цілі сторінки старанно списані запитанням: «Хто може?», мережива крапок та курсивів, що напевно додає свіжості та актуальності зовнішньому виглядові тексту........... Багато алюзій, посилань та цитат не найгірших літераторів людства. Багато традиційної сучукрлітівської музики – «Лед Зепеллінг», «Дорс» та «Пінк Флойд», на яких мужніли, або мужніють і досі, майже всі – від початківця до патріарха. Загалом, за формою, це нагадує стару, пошарпану, але міцну і надійну бандуру української літератури, яку вже років двадцять уперто волочать випаленою стернею потомлені майстри пера на своєму шляху в історію. Це типова сучасна українська проза. Її треба подолати.
Кульмінація «роману» – власноручне спалення збірки віршів Костика. Але і тут автобіографічність розповіді не дозволяє авторові належно і неупереджено описати, по-суті цінний і красивий, акт. Пафос стає смішним і пихатим: «Гомер і Орфей, Толстой і Джойс, Леся Українка і Євгенія Кононенко... – хіба не відчули би вони своєї безпорадності, якби спробували дати детальний опис подальшого?». І далі – той-таки опис акту від Москальця.
Повість «Досвід коронації» різниться від роману. Тут вже є сюжет, і це тішить. Не до кінця написаний, нелогічний, неновий, але він є, і я промовчу про нього аби не зіпсувати естетам хоч якусь можливу насолоду від майбутнього читання. Мова оповіді швидка, кінематографічна, є напруга. Але рівень прописаності персонажів, атмосфери та вчинків занизький для створення цілісної картинки. Ну і, звісно, тут теж не обійшлося без викрутасів зі словами, знаками пунктуації та віртуозних забавок зі знаком рівняння.
Решта книги важко піддається критиці. Важко визначитися із жанрами та змістами, якими оперує автор. Все це схоже на погано замішане тісто, яке навіть не збиралися випікати. Це варто було б видати на зіжмаканих аркушах зі слідами вогню. Це постійне балансування між каламуттю і мереживом, торохтінням і тактом, нудьгою і занудством, усамітненням і «самашествієм», схимництвом і східною філософією, щоденником і нужником, мимохіть перетворюється на візитівку автора. Це типова українська сучасна проза. Її треба подолати. І просто це не буде.
Послідовному читачеві сучасної української літератури «Досвід коронації» має бути нецікавим. Там немає чого і навіщо читати, якщо ви вже читали Андруховича-Іздрика-Жадана-Дереша. Ті, хто почнуть долати українську літературу із Москальця – розчаруються у комусь іншому. Якщо згадати, що «послідовних читачів» в України менше одного відсотка, «Досвід коронації» рекомендований усім. Єдина надія для «одного відсотка» – свіже інтерв’ю Москальця газеті «День». Там він каже, що захопився Гайдеѓѓером та Ніцше і ще не знає, що з цього вийде.
Ця рецензія надійшла на конкурс літературних критиків, який книжковий портал «Буквоїд» проводить спільно із видавничим домом «Most Publishing» , видавництвом «Грані-Т», магазином «Читайка» , літературним конкурсом «Коронація слова» та Міжнародним благодійним фондом «Мистецька скарбниця».
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/05/07/130857.html
|
