Ніхто не чекав, що математик за освітою Юрій Камаєв (на прізвисько Камю), людина, далека від усякої богеми, виявиться не просто письменником, здатним видати книжку, а блискучим оповідачем, який не просто переповість історію, промалювавши з майже неймовірною точністю деталі зображуваної епохи, а виведе оповідь у якийсь зовсім інший вимір – за межі реальності…
Видавши торік свою дебютну книгу оповідань «Мед з дікалоном», Юрій Камаєв одразу привернув увагу – Оксана Забужко не шкодує високих слів на похвалу цієї збірки, Інтернет, звідки Камаєв свого часу стартував, рясніє одами на честь автора та книги, а «Друг читача» визнав «Мед з дікалоном» «Дебютом року» й офіційно оголосив про це 23 квітня у Києві, під час урочистого автопробігу на честь Всесвітнього дня книжки.
- В Інтернеті можна відстежити вашу віртуальну іпостась – а от цікаво, чим ви займаєтесь офлайн? Чого про вас не знають юзери?
- Я не з тих, кого називають «автором з біографією», і в миру людина не надто цікава. Живу в маленькому тихому місті, де рідко щось відбувається, одружений, маю двох дітей, працюю в галузі ІТ.
- Книжковий дебют сорокарічного автора – велике диво! Проте автор виявився зрілим і самобутнім, тому зізнавайтеся: на чому техніку шліфували?
- Дякую на доброму слові. Мабуть, так, мого віку вистачить на двох молодих авторів (сміється). Утім, перші спроби були доволі кволими (мабуть, як і в усіх, – це як дитина вчиться ходити), й мені вистачило кеби не викладати їх нікуди. Свого часу я зареєструвався на щойно створеному сайті «Гоголівська академія», де тоді було лише зо два десятки авторів та ще існувала можливість замовити редакторську рецензію. Ну і, звісно, читацькі відгуки, подекуди дуже розлогі й по-хорошому прискіпливі. Взагалі, інтернет-самвидави – це дуже добра школа для літератора-початківця, навіть попри їхні вади: часті холівари, якісь безглузді з’ясування стосунків чи анонімних доброзичливців у коментах. І це чи не єдиний спосіб оприлюднення твору, де є реальний зворотній зв’язок між автором та читачем. У «великій» літературі, на відміну від Інтернету, такого зв’язку майже немає. Є лише критичні статті у грубих журналах чи на літературних сайтах та голосування гривнею читача. Літпроцес – це доволі щільний трафік, за рік видається досить багато книжок і треба ще мати щастя, аби якийсь критик помітив книгу автора-дебютанта і ця книга побудила його написати рецензію. Навіть гарна книжка може залишитися непоміченою.
- У дитинстві мріяли про лаври письменника?
- Мабуть, ні. В мене було багато різних інтересів та захоплень, я багато, хоч і безсистемно, читав і мав більше схильності до точних наук. А шкільні твори були для мене карою Господньою. Я заледве міг із себе вичавити необхідний мінімум – сторінку-дві учнівського зошита чогось «про видатну роль» чи «типовий образ», і мої потуги належним чином оцінювалися вчителями (сміється). Мабуть, літератором я тоді уявляв би себе найменше.
- Як би ви визначили жанр своєї книги – це ж і не альтернативна історія, і не фентезі, і не епічний твір?
- Взагалі, у нас чітка приналежність до жанру одразу ставить книжку на нижчу полицю, ставить клеймо певної другосортності, тому і видавці, й автори намагаються якось викручуватися з цієї пастки. Мій видавець у договорі дав наступне визначення: збірка історичних оповідань, пов’язаних спільними героями. Тетяна Мельник у своїй рецензії вжила термін «магічний історизм», Максим Беспалов назвав книгу історичною сагою (хоч, мабуть, це перебільшення, сага – це щось дуже ваговите й об’ємне). Втім, підсумувавши це все, можна напевно сказати, що слово «історична» має бути в означенні жанру цієї книжки.
- Як гадаєте – чи ввійде колись «Мед з дікалоном» до шкільної програми?
- Та ті бідні школярики й без мене мають що читати. Взагалі, на поточний історичний момент питання шкільних програм дуже дражливе. Як би ще ці любителі переписувати шкільні програми не повернули у читанки якогось Корнійчука з його загиблими ескадрами чи когось із інших трубадурів СССР та щоб не вичистили під поточну політичну доктрину Уласа Самчука та Івана Багряного… Як для автора-дебютанта це дуже серйозне запитання. Хоч би пропозиції перевидання колись дочекатися! Та боюся, що в розділ «література рідного краю» на позакласне читання ця книжка може колись потрапити (сміється).
- Які оцінки з історії ви одержували у школі? Любили цей предмет?
- Оцінки отримував добрі, предмет любив, допоки не пішла новітня історія з генсеками, з’їздами КПРС та їхніми рішеннями, доленосними для всієї людської цивілізації. Новітня історія була вкрай заполітизована та заідеологізована і страшенно нецікава. Крім того, у моїй родині були інші погляди на історичні події двадцятого століття та владу, і моє світовідчуття сформувалося на них. Родинні історії та перекази мене переконували більше, ніж підручники. Значний вплив на мій світогляд справив книжковий бум 90-х, що припав на час мого студентства, коли, попри різну другосортну піну, видавалося багато цікавої літератури – перекладеної, забороненої чи не друкованої раніше, в тому числі чимало надзвичайно цікавої мемуаристики. Багато з тих книг більше не перевидавалося.
- Чи не боїтеся ви закидів у розпалюванні міжнаціональної – чи якоїсь іншої – ворожнечі? Адже критики вже помітили, що образи комуністів, росіян тощо у вас позбавлені позитиву…
- Звинуватити можна у чому завгодно. Однак образи росіян, родини Грушвицьких з оповідання «Лише його кохала» чи пілотів УГА з одеського авіазагону зі «Старого нотатника» навряд чи позбавлені авторської симпатії, так само як і німецький льотчик із оповідання «Віденський вальс», гімназійний учитель Мюллер з «Розвіяних вітром» чи поляк-фотограф зі «Скелець». Це люди, які сповідували схожі цінності… Комуністи навіть у ті часи були різними й потрапляли у партію з різних причин, часто далеко не з ідейних. Певні посади, навіть доволі незначні, наприклад, директора школи, без партійного квитка зайняти було неможливо. Однак службовці репресивного апарату ЧК-ГПУ-НКВС – люди, відповідальні за масовий терор проти власного населення, за голод 20-х та 1933-34-го років, за звірячі зачистки на Західній Україні, – у мене жодних симпатій не викликають. Даруйте, не мав і не матиму бажання копирсатися у їхніх мотиваціях, вишукуючи там щось людяне, ці персонажі епізодичні. До речі, у книжці є й малосимпатичні українці.
Спілкувалася Атанайя Та
Біографічна довідка
Юрій Камаєв народився в м. Кременці Тернопільської обл.
Випускник Санкт-Петербурзького університету й фахівець у галузі інформаційних технологій.
Автор сайту «Гоголівська академія» (gak.сom.ua).
2009 року видав дебютну збірку оповідань «Мед з дікалоном», яка
потрапила до короткого списку премії «Книжка року Бі-Бі-Сі».
Лауреат премії «Дебют року» від газети «Друг читача».
Працює у галузі інформаційних технологій.
Живе у Кременці.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/04/26/173407.html
|
