Євген Баран. Мова каміння / Євген Баран; передм. М. Славинського. Х.: Майдан, 2025. - 116 с.
Євген Баран – знаний і авторитетний голос в українському літературознавстві.Упродовж багатьох років він виступає як проникливий критик, есеїст, рецензент, уважний до слова й контексту, чутливий до естетики тексту і до глибинних інтенцій, екзистенційних роздумів митців. Його літературно-критичний доробок охоплює низку збірок есеїв, оглядів і рецензій. Він – «читач книг і сьогодення», який називає себе «звичайним читачем», підкреслюючи свою відкритість до літератури, щирість сприйняття і бажання «не інтерпретувати, а творити: літературний світ, уявлення про літературу».
Проте з часом цей уважний читач, який завжди вмів почути і зрозуміти інших, усе частіше почав говорити власним голосом – не тільки критичним, а й поетичним. Його перша поетична збірка верлібрів «Щоденник Пилата» стала несподіваним, але логічним етапом внутрішнього шляху – переходу від тлумачення до творення. Дуже слушно Оксана Тебешевська означила цю збірку як «виїмковий феномен з огляду на концентрованість розмислів над наболілими проблемами людської сутності, їхнє виповідання ущільнене, узагальнене та необтяжене». А нова книжка «Мова каміння» (Харків: Майдан, 2025) уже остаточно утверджує Євгена Барана як поета – не випадкового, не «ще одного», а глибокого, лаконічного, філософського. Того, хто залишаючись вірним собі, зумів перетворити мовчання каміння – на мову поезії, привабити, як зауважив М. Славинський, «насамперед невгаданістю, тією образною таємничістю», духовною атмосферою «щирої сповіді, синівських спогадів і роздумів, езотеричної “мови каміння” про авторські переконання, уявлення, здогади видіння».
«Мова каміння» – про життя, любов, родину, правду, літературу, творчість, пошуки сенсів і самозаглиблення. Це пошуки Слова:
я би хотів
знайти слова
від яких ворог
закам’янів би
дурень замовк
хворий вилікувався
лазар знову воскрес
злодій віддав
десятину на
державний розвій
мудрий згармоніював
слово і чин
фарисей перетворився
у соляний стовп
з’їдач хліба
пам’ятав про
день завтрашній
але цих слів
не знаходжу
то не я втратив
народився в тумані
спрофанованих словенят
інтуїтивно шукаю
справжнє значення слів
і навіть коли не знаходжу
заздалегідь
кидають каменем
ануж знайду
і повторю
слова Христа
хто без гріха
ударте першими
Євген Баран прагне знайти Слово, що мало б біблійну силу – зцілювати, воскрешати, навертати, зупиняти зло. Це не просто поетичне слово, а слово-дія, слово-істина. Але приходить до гіркого визнання: таких слів не існує, або ж вони втрачені. І в цій чесній поразці можна б вбачати єдину істину, якби далі ліричний герой не засвідчував самотність людини, яка хоче говорити правду в світі, де слова втратили силу, а за її пошук – «каменування». Відсилання до Євангелія від Івана – виклик і захист водночас. Тут Слово – це не лише символ правди, це й уособлення літератури.
«Слів безліч. Кожен вибирає свої. / Мої слова, як життя, ріжні», – зізнається автор. Ними він пише історію свого роду, виповідає синівську любов, «схиляє голову перед татом і мамою», передає гіркоту усвідомлення: «приїжджаю до рідної хати, у якій мене вже не чекають». Ними звертається до власного сина і констатує: «Сильним стає / не той, / хто переступає / чи відрікається / від родинної історії, / а той, / хто вростає / в родинний простір, / стаючи його / відновленою основою…», бо «Рід вічний. І ми вічні у роді. / Особливо, коли говоримо не про предків, а з предками…». Цій темі присвячено значну частині віршів збірки.
Цікавими є рефлексії Є. Барана про письменників, їхню творчість, літпроцес («Синій книжечці…», «Невиголошений монолог Стефаника перед гробом Семанюка», «У січні 1995…»). Поезії сповнені літературних ремінісценцій. І це не дивно, адже межа між життям і літературою дуже крихка:
де та межа
яка розділяє
літературу і життя
григір назвав її зав’язь
сиріч перша любов
а близнець закликав
прислухатися
до звуку павутинки
півжиття пройдеш
не знайдеш
і лиш на порозі
небуття відкриється
дитинства веселка
якої не зауважив
У поетичних візіях Євген Баран береже спогади про Миколу Мушинку, Миколу Лесюка, Олега Лишегу. Фіксує добу і суспільство («Науковий трактат про науку виживання», «Сатирична вірша 2024 року», «Усі в державі…», «Живемо як вміємо»), міркує про події й художньо відтворює віхи історії та сучасні воєнні й соціальні реалії («Читаючи сторінки сучасної історії», «Коли четверта частина країни в руїнах», «У політиці»), розважає про добро і зло, переосмислює біблійні сюжети, розмірковує про стосунки чоловіка і жінки («Десь читав вірша…», «Чому чоловіки ідуть від хороших дружин»), почуття («Чим ближче…», «Усі пишуть про любов», «Історія людських симпатій»), мораль («Живемо зі своєю правдою», «Так багато оголених жіночих тіл в інтернеті»), етику й естетику мистецтва («Етика чи естетика», «Слово мертве», «Поезія (власне, виривання за межі усталеного)»).
Збірка Євгена Барана завершується не крапкою — а обіцянкою:
війні наперекір
я проголошуватиму
правду українського слова
це не мій вибір
це моя можливість
хоч якось впирати
українську стіну
аби вона ствердла
Це не героїзм, а внутрішня сила і обов’язок людини, що підносить Cлово над руїнами сучасного світу. Не пафос, а голос того, хто розуміє: Слово – зброя й світло в темряві, що дає надію й силу духу вистояти.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2025/06/13/192111.html
|
