Дитяча книжка — особливий формат. Нечасто побачиш представників цього класу в коротких списках уже досить численних українських літературних і книжкових рейтингів та премій.
Нечасто — навіть для України — наштовхнешся на рецензію чи бодай згадку у ЗМІ. Імена «дитячих» авторів навіть «літературні тусовщики» згадують із очевидним напруженням. А тим часом і видавці, і книгопродавці одностайно стверджують: саме на дитячу українську книжку наш ринок демонструє стабільний і порівняно високий попит.
Люди, які прийшли в Національний літературний музей на церемонію нагородження лауреатів премії «Золотий лелека», спочатку почувалися невпевнено. Адже так сталося, що церемонія відбулася в день інавгурації нового президента України — людини, не дуже схожої на покровителя літератури взагалі й української зокрема. Проте під час церемонії атмосфера розрядилася. «У дні сумнівів» корисно подумати про вічне й переконатися в тому, що воно існує. А дитяча книжка — у числі найдійовіших ліків від суспільно-політичної хандри.
Принаймні, судячи з динаміки конкурсу, бажання писати для дітей зростає. Нинішнього року на конкурс було подано 957 творів. У результаті журі, очолюване Лесею Ворониною, вибрало у двох номінаціях по два кращих. У номінації «Дитяча казка» першу премію отримала Галина Романенко за «Вікно до собаки», другу — відома і з дитинства багатьма любима художниця-ілюстратор Катерина Штанко, яка цього разу виступила в ролі письменниці й подала на конкурс казку «Яскрава сонячна ніч». За визнанням Діани Клочко, шеф-редактора видавництва «Грані-Т» — «господаря» конкурсу, — «казкова» номінація принесла багатий врожай. Проте він дає привід замислитися над проблемою, яка ось-ось нависне над жанром, — відсутністю оригінальності.
— Три чверті творів, які до нас приходять, — це твори про тварин. Автори бачать дитячого героя найчастіше саме в такому вигляді та якості. Це стає традицією, — каже Діана Клочко. — Взагалі, навіть дивно: українська дитяча література існує лише кілька років як явище, а не як окремі імена, і ми вже можемо говорити про «традиції».
Традиція — для дитячої літератури особливо — палиця на два кінці. З одного боку, це свідчить про те, що жанр більш-менш «відбувся». З іншого — читач-дитина віддає перевагу розмаїттю. На відміну від читача-дорослого, якому чомусь подобаються «серії». Втім, і тут є складнощі — адже за дитячу книжку «голосує гаманцем» дорослий. Проте рівень зацікавленості дитини у книжці, «якої в неї ще не було», все-таки переважує «дорослі» стереотипи. Отож видавництвам і письменникам, які працюють із юною аудиторією, доводиться час від часу шукати нові жанри, форми, способи звернення до свого читача. Тому на наступний рік конкурсне «завдання» авторам буде змінене. З двох нинішніх номінацій збережеться «Пригодницька повість». Друга буде спрямована на розробку гумористичного напряму в дитячій літературі. Номінація «пригодницька повість» у цілому була оцінена журі та видавцем не дуже високо. Журі так і не присудило першої премії. Другу поділили Олег Чуйко («Не-тинейджер») і Катерина Булах («Не все котові масляна»). Перший твір викликав суперечливі почуття в деяких членів журі, тому що повість про хлопчика-афганця українського походження, «пересипана» наркотиками та родовою пам’яттю, здалася зовсім недитячою.
Дитяче журі, яке працювало нинішнього року на конкурсі, проголосувало за «Славчика і грім» Тамари Клюкіної в номінації «Літературна казка» та «Пригоди Остапа і Даринки» Андрія Бачинського в номінації «Пригодницька повість».
Після різноманітних «дорослих» конкурсів журі та організаторів часто обвинувачують в упередженості. Цього року такі «недитячі» пристрасті спалахнули й навколо «Лелеки». Організаторів звинуватили в «показній анонімності», а також у тому, що серед переможців — жодної «випадкової людини», всі «свої».
— Такі обвинувачення мене вражають, — стверджує Діана Клочко. — Зокрема, твердження, що в нас є якесь міфічне «коло дитячих письменників», у яке ми «більше нікого не пускаємо». Шість років тому, коли ми щойно розпочинали, нам доводилося працювати з «дорослими» письменниками, які пробували писати для дітей. До речі, не завжди вдало. Інших, фактично, не було. І ось минуло лише кілька років, і ми вже маємо бути готові не тільки до того, що в нас є «коло дитячих письменників», а й до обвинувачень, буцімто туди допускаються лише «свої».
Можна звинувачувати журі в «присудженні премій своїм», але видавництво-організатор навряд чи було б задоволене таким конкурсом. Тому що йому, видавцю, працювати потім із цими авторами й продавати ці книжки. Що ж до читачів, то діти здебільшого «на імена» не купуються, — вони їх найчастіше навіть не запам’ятовують. Слава дитячого письменника — це слава кожного його тексту, точніше — його героя. Ім’я Незнайки набагато популярніше в дитячому середовищі, ніж Миколи Носова, а юні поттеромани приблизно в половині випадків не можуть згадати, як звати «маму» їхнього улюбленого героя. Вся надія тільки на дорослих, які частіше орієнтуються «на імена». Але найсмішніше, що й вони далеко не завжди знають «улюблених письменників», а не «улюблених героїв» своїх чад.
Катерина Паньо
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/03/06/131218.html
|
