|
Пригадується, як один з наших захисників гукав з передової до тих, кому не соромно залишатися в тилу, сидячи в кафе, дивлячись кіно і читаючи книжки.
Мовляв, не треба соромитися, бо так приємно знати, що ти усе це захищаєш, бо навіть у такий «мирний» спосіб ми доводимо всьому світу, що не зламалися і продовжуємо жити. «Без героїзму й самопожертви наших захисників українська література навряд чи існувала б», - як сказав автор зокрема цієї книжки, видавши її, та й пішовши служити у ЗСУ.
До речі, написаному, як то кажуть, можна вірити, і все викладене в романі Богдана Бедрія «Критика п’яного розуму» варте довіри, оскільки автор історії про алкогольні пригоди львівських друзів свого часу працював офіціантом і барменом у ресторанах та барах Львова. Що ж до того, чи потрібен нам цей захопливий алкомарафон, коли чвірка добряче підпилих юнаків швендяє від бару до бару в пошуках втраченого щастя… Ну, по-перше, це їхнє життя, яке має право на те, щоби бути описане в чийомусь романі. По-друге, чим ще займатися у такому віці, коли один з героїв «упевнено рухався до тридцятки, однак його тіло вирішило залишитися в підлітковому стані»? Що робити, коли у нього проблеми з дівчиною, яка йде, втративши дитину, а також на IT-роботі, де на п’яти наступають молодші та успішніші? Правильно, шукати інших проблем, гадаючи, що позбуваєшся цих, більш наявних. «- Дуже хочеться вірити, що ми завжди зможемо отак проводити час, - пояснює він. - Сподіваюся, справа не в бухлі... нині мені добре, легко, я не думаю про проблеми. Не те щоб я взагалі чимось переймався, але чомусь усі навколо намагаються мене переконати, що в мене таки є проблеми».
Якщо ж без жартів, то чимало, згадаймо, поколінь не лише в літературі, але й у власному «розбитому» житті зависало як не над прірвою у житі, то вже точно в кулінарці над чаркою. То чим сучасна українська автура відрізняється від класичних представників цього жанру? Тим паче, що в українському хрестоматійному варіанті хмільного дискурсу великих одкровень ми не завважуємо, і навіть у розгнузданій тріумфальності комункульту 1920-30-их років, де партійне п’янство було ніби як легалізоване, все одно бракувало «літературної» романтики. Пили і закусювали якось приречено, потайки, здебільшого наодинці, як Хвильовий. Відомо, до чого усе це призводило. «Пив Семенко здорово, йому допомагали пити приятелі», – довідуємось ми зі щоденників тієї легендарної епохи. – Частенько Дніпровий напивався до того, що падав і його доводилося виносити». Навіть сумирні письмаки на зразок Свідзінського звірялися у схильності до епікурейства: «Багато їм. П’ю силу горілки».
Хіба що вже за часів незалежності, проминувши «яєшню з салом» Плужника, «харроший шашлик» Семенка і «пиво з раками» Хвильового, ми повернулися до відвертих «бутербродів з мастурбою» Цибулька в «усе той сон страшний – / Шампанське й самогон / Плюс вермут й тепле пиво» Позаяка. Хоча, на той час вже траплялися більш адекватні питному дискурсові тексти, як-от «Уліссея» Лучука, де література твориться цілком пристойно – за келихом джину з Байроном, за чаркою абсенту з Аполлінером, за склянкою портвейну з Камоенсом.
І хіба у такий самий невибагливий спосіб історія новішого покоління української барної культури, ця сама «гільдія наливайок», про яку мова в романі Богдана Бедрія «Критика п’яного розуму» не вписується у всесвітню історію алкогольної літератури? В якій, крім вищезгаданих класиків, так само вже сидять рядком за віртуальним шинквасом і Буковскі, і Гемінґвей з Ремарком, попиваючи, відповідно, джин, бурбон і кальвадос. Словом, є про що подумати під ранок над сторінками цієї залитої нічним віскарем прозою.
Богдан Бедрiй. Критика п’яного розуму. – Гайсин: ТУТ, 2023
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2023/10/12/104931.html
|
