Мирослава Данилевська-Милян. Маски і голоси: поезії; іл. – О. Мазур. – Львів: Простір-М, 2023. – 128 с., іл.
Гумор – не мій письменницький жанр, але люблю посміятися. Та ще переконаний: здорово жартуючи, найлегше позбуватися тілесно-ментального тиску – бодай «навідуватись» у покій душі і простір серця… Тож маю поважні причини дуже серйозно – з ретельністю аналітика, хоча й усміхненого, – поставитися до веселої книжки колеги-львів᾿янки Мирослави Данилевської-Милян «Маски і голоси».
З порога вабить око графічний, під кітч, супровід текстів, здебільше лінеарний, з бутонами пародійно-впізнаваних (звісно, не для всіх) лиць, що добре вписується у друк; це художнє оформлення – явно у стилі вельми популярних «перчанських» карикатур із минулого століття, чим і найбільш цікаве, позаяк прозначує крізьчасову лінію сміху як психологічно-духовного феномену.
А за порогом – власне три розділи «масок і голосів». Тепер бачу назву книжки в загальній концепції видання. Здійнявши вихор превентивних асоціацій і алюзій (маски зривати, натягати; жити під маскою; маски класичні, атракційні, мистецькі, противірусні; голоси довкола, в тобі, авторки, її персонажів; «поезії і прози голоси»…), вона, формально бінарна, у сприйнятті поєднує тих із тими (голоси під масками, маски без голосів, голоси як маски, маски як…). Відтак констатую назву видання апріорі вдалою, яка, однак, своєю багатозначністю підсилює й певні ризики. Цікаво простежити, як авторка, природно зорієнтовуючи на книгоназву назви розділів і добираючи відповідні тексти, вив᾿язується з притаманного збірці тематично-жанрового засилля.
«Іронічні усмішки» – майже парадоксальність цього заголовного словосполучення спершу насторожує, адже іронія здатна викликати радше посмішку, ніж усмішку; та вже за мить міркую: спектр іронійності широчезний – від прихованого сарказму до щирої самоіронії, і саме прикінцеву його стадію обирає гумористка. Розділ містить покладені на енергійний вірш злободенні ситуації: вибори, фейсбук, пенсія, ковід, телевізор, кохання тощо, – кожну з яких можна окреслити, як ото зараз, одним словом не без критичного флеру, а можна, розписавши і зігрівши усмішкою розуміння, використати для підтримати ближнього навіть у найтяжчій потребі:
Страшать, всіх прищеплять, як худобу,
Доженуть, спіймають і дадуть…
Далі… ще придумають випробу –
Ртуть у кашу і на поле труть…
Або ж – десь і виклично до всього:
А я пройдусь у пеньюарі!
А що такого? – весь вагон
Спить у хмільному перегарі,
Хропе зі свистом в унісон.
Тут авторка чи не найчастіше бере на себе і людську характерність, і ситуативну невигадливість. Причому не забуваючи співчутливо, хоч більше бадьоро, «ділитися» цим з іншими:
Світ навкруг – коротка дивовижа,
Та думкам невтішним – хай їм грець!
Ниє зуб, стріляє біль у крижах…
Ти – живий! Це не відчує мрець.
«Гумористична поезія». Маю підозру, що не спокушений добірним поетичним словом загал не раз сприймає його як незрозумілий, а то й чорний гумор. Поєднання гумористики з поетичністю, мабуть, могло б стати своєрідною альтернативою… Такий, гадаю, шлях «Енеїди» Котляревського, що, не продовжений трагічно пасіонарним Шевченком, уже в середині минулого століття звівся до правдиво шедевральних метафоричних пасквілів Миколи Холодного на лукаво-криваву совєтчину. В розділі потроху того й того і, що головне, – чимало сміхових зачіпок: реготнулося, зокрема, перед «зубами-парканом» «партійними будами», на майстерну жартівливу стилізацію відомих прізвищ, завваживши «депутата на самокаті»... Все це – також уміло завіршовані несумні ситуації; а от задумана як гумореска небилиця про лампадки жінці на уродини й досі гірчить, і чим – чи не можливістю достовірності, більшої за життєву?..
«Пародії та переспіви» – розділ, особливо цікавий своєю жанровою визначеністю, підходами до вибору авторів і текстів для пародіювання й переспівування. Взагалі ж, читаючи талановиті пародії, завжди пересвідчуюсь, якою коштовною є засадничо штучна поетична річ, якою діткливою й незахищеною; і, бува, дивуюсь, як поезії вдається виживати в сучасному світі рукотворних цінностей; і розумію, що сила поезії – в її образній духовності, від образу й духа, а найбільше шкодить їй брак першого чи другого, – коли натомість вивищується життєвий буквалізм, якого й покликана обжартовувати літературна пародія… Авжеж, авторка має чуття й зірке око на проколи і перебори у творах колег-поетів. Та знайти їх – навіть не пів справи, бо проблема в тому, як це «добро» літературно загосподарити. В одних випадках, бачу, вона ніби дошукується причини пересадного моменту і «прокручує», водночас дещо поправляючи і моментами продовжуючи, чужу поетичну колізію з самого початку («Мрія-іронія», «Погоня»…), в інших, абстрагувавшись од авторів пародійованих витягів, зосереджується на ревному погромі безперечного негативу («Безглуздя»):
І дим, і сморід, і густа пітьма,
І пики блазнів і писак плюгаві.
Тут повна рівність. Королі в неславі:
Пропили силу, й молодиць – катма.
Тож чванитися «порохом» дарма:
Ані до флірту, ні (тим більш!) до лазні…
Забився глузд у хащі непролазні,
У яр глибокий з написом «корчма».
Та найчастіше поєднує перше з другим. Трапився й дубль – авторка ще раз звертається до вже спародійованих рядків, щоб копнути глибше («Шарикове»):
...То депутат, то прокурор
З’являються від влади,
До хат товчуться, до комор...
На те немає ради.
Бо в баби Ксені борг за газ, –
В старенької ж... ні цента.
...Пес Шарик гавкнув злісно враз –
Жде з’яви президента.
Це щира боротьба гумористки з явищами за людей! Деяку одновекторність спостерігаю хіба що у трактуванні чоловічих звичок й інтимних стосунків; але й тут її «жіноче одкоша» найбільше спрямоване на якусь неавторизовану тенденцію, адже, скажімо, завіршовану любосну гріховність вона завважує у представників обох статей; і «знайомий запах» (хмелю), і розпач перед побаченим «за дзеркала срібним інієм» (помисливість) – для неї, видається, одного поля ягоди; коли ж мова про справжнє ягіддя, то йому, за авторкою, найкраще місце в баняку, а не у вірші… Варто зазначити: у тонкому пародіюванні жіночої любовної й пейзажної лірики задіяні передовсім локальні або суцільні переспіви, де авторці зручно розставляти певні етико-естетичні й гумористичні акценти, ще й не раз демонструвати своє образне бачення («Кохані лапи»):
І вечір наче з лапами, і ніч, –
І як ті лапи їм повиростали?
Втекла в село, сховалася за піч,
А лапи тіней там мене піймали.
І гори лапи тягнуть аж до моря…
О, де від них сховатися на світі?
Лиш не вдалось їм вирости на зорях,
Які так тихо в душу мою світять.
Я в їхнім світлі вилізла з-за печі,
Прокралась до старенької канапи,
Заснула врешті. Це було до речі!
І снився сон, а в нім – кохані лапи.
Таки без гріха, хіба що…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2023/09/01/110434.html
|
