|
З часів Богдана Ступки й Анатолія Хостікоєва я уважно споглядаю за столичним (і не лише київським) вертепом.
Колись покладав надії на Станіслава Мойсеєва. Зкурвився сей Мойсеєв, переїхавши з периферійного Ужгорода до Кийова. Колись мене з п. Станіславом познайомив був Богдан Жолдак. Уже покійний Бодік тоді працював у газеті «За київським часом». Тоді ми з Богданчиком і намагалися творити великі діла. Та – не повірите – Марія Матіос і нині відома Лариса Івшина побились об заклад, хто з ним вийде заміж за Євгена Марчука...
Звісно, переміг Григорій Суркіс (читай: Медведчук) зі своїм баблом, і «Солодка Даруся» засмоктала театр Леся Курбаса. Що я там бачив, у сьому театрі, «Пригвождені» В. Винниченка. Гидота, безперечно, а не вистава! Видається мені, що з Винниченкових творів у Кийові найкраще зіграли [на малій сцені] в театрі Франка Богдан Бенюк і Євген Нищук.
Тоді на Українському радіо я вів авторську передачу «Четвертий універсал» і запросив був до розмови Станіслава Вишенського, аби розібратися: в чому суть, колись п’єсами В. Винниченка захоплювалася вся Европа, німці ба навіть зафільмували його «Чорну Пантеру», а ріднесенькі йому українці ні в дугу – рукоблудством захоплюються!
На що мені метр С. Вишенський відповів: «Українцям слід створити театр Володимира Винниченка, як се вже давно зробили англійці – створили театр В. Шекспіра».
Мо’ й так! Богдан Ступка й Анатолій Хостікоєв ворогували межи собою, а не творили вітчизняний театр. «Солодка Даруся» і Лариса Івшина, видається мені, вже відходять у минуле. Зате твори В. Винниченка настільки пропахлі чорноземом, як зруйноване дно Каховського водосховища.
– От де, люде, наша слава,
Слава України!
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2023/08/28/155450.html
|
