Буквоїд

Сергій Пантюк: «За характером я, слава Богу, не «хниква», як чимало українців, а досить діяльний і креативний хлопець»

26.02.10 19:41 / «20 хвилин»
Інтервю Сергія Пантюка газеті «20 хвилин».
- Сергій Пантюк – поет, прозаїк, організатор літературно-мистецьких фестивалів… Як би ти ще доповнив цей перелік? Що вважаєш для себе головним?
- Коли я був юним початківцем, думав: ось стану відомим, усі друкуватимуть мої безсмертні твори, а я лише насолоджуватимусь творчістю і спочиватиму на лаврах. А коли подорослішав, зрозумів – а нікому в цьому житті поети не потрібні! Навіть катрена такого написав: «Тісно в землі черв’якам і мерцям, Тісно у небі пташкам і ракетам. Де ж притулитися бідним поетам, Що не потрібні ні тут, ані там?» Але за характером я, слава Богу, не «хниква», як чимало українців, а досить діяльний і креативний хлопець. Тому й заснував свій фестиваль – тоді, рівно 14 років тому, в Чернівцях. Жартома, я зорганізовував його ніби для себе, адже перший «Сліва-фест» (офіційна першоназва «Під знаком Водолія») відбувся з нагоди мого 30-річчя. Але – насправді – заради розвитку нашої нової літератури та авторської пісні. І молода мистецька еліта зрозуміла це – тепер у мене багато друзів і побратимів, з якими ми робимо чимало різних культурно-мистецьких заходів, співпрацюємо з іншими відомими культуртрегерами, як от – з Братами Капрановими, Олесем Донієм, Андрієм Саєнком. Перелік можна доповнити ще тим, що я є співкоординатором (інший співкоординатор – Борис Гуменюк) мистецької спільноти «Інша література» та однойменного сайту www.inlit.com.ua, також непогано почуваюся як у ролі громадського діяча, так і – блогера кількох поважних інтернет-ресурсів. А ким я себе відчуваю загалом? Звичайно ж, майбутнім міністром культури України :).  - У твоїй творчій (і не тільки) біографії були Чернівці, Хмельницький тепер от Київ… Чим викликана така міграція?
- А ще раніше було казкове село Сокілець, в якому я народився і прадавній Кам’янець (саме так, без отієї, штучно доточеної прикладки «-Подільський»), де закінчив школу і виш. Я, взагалі, за натурою – кочівник, не звик до місця приростати. Мене друзі якось жартома запитали: «А коли Київ набридне, куди повієшся?» «До Лондона», кажу. «А якщо і Лондон?» «Мабуть, на Марс…» Словом, що з цигана візьмеш?..  - Які ще українські міста тобі пам’ятні і чим?
- Страшенно люблю мандрувати, тож в Україні побував уже в усіх обласних центрах, переважно з виступами. У Запоріжжі, на Хортиці ми читали вірші Дніпрогесові, у Донецьку влаштували «антимафійний» фестиваль просто на центральному майдані, у Симферополі якийсь ідіот прагнув нас здати до міліції, мотивуючи тим, що «оні разгаварівают на мовє»… Неймовірно притягує Чернігів своїми «неканонічними» храмами та привидами, Кіровоград – скіфськими бабами на газонах. У Харкові, коли ми поминали Миколу Хвильового, розсівшись на його могилі, у нас дивним чином зникла єдина пачка цигарок. Усюди перешукали, кожен міліметр простору – мов у повітрі розчинилася! Зі Львовом – окрема дивна історія. 2000 року там відбувався фінал Всеукраїнського молодіжного фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Срібна підкова», де я постійний член оргкомітету й журі. У вільний час ми з дружиною Тетянкою вирішили побувати на Личаківському цвинтарі – вклонитись могилам великих українців. І от стоїмо на могилі Володимира Івасюка, я напівжартома звертаюся до пам’ятника: «А цікаво, якби ти був досі живим, чи приятелювали б ми з тобою?» За секунду нам до ніг із пам´ятника падає цілий оберемок квітів. Я здригнувся і відчув на шкірі мурашки. Не знаю досі, чи випадковість це була, чи таки відповідь на моє запитання…  - А Тернопіль?
- Тернопіль абсолютно неймовірний  – адже познайомився з ним я спочатку заочно – через романи Анатолія Дністрового «Місто уповільненої дії» та «Пацики». Попри «криміналізованість» сюжетів, ці книжки пройняті глибокою і трепетною любов’ю до міста, його просто відчуваєш на дотик. Тож коли я вперше опинився на березі тернопільського озера, пережив гостре дежа вю: так я вже ж тут був! Отак переплелися мистецтво й дійсність, отаке надзвичайне ваше місто!  - Твоя остання книга називається  "Як зав’язати з бухлом і курінням". Чим викликаний такий радикалізм?
- Ну, сподіваюся, що не остання, а нещодавно видана J. А за нею – з дня на день очікую від видавництва «Грані-Т» книжку моїх віршів для наймолодших читачів, яка називається «Неслухняники». На цьогорічному «Сліва-фесті», сподіваюся, ми її запрезентуємо. А щодо «бухла і куріння» (до речі, 12 лютого минає рівно 8 років, як викинув останню цигарку), то це не посібник для тих, хто планує перейти до здорового способу життя, а збірка гостросюжетних новел, котрі з тих чи інших причин «висипалися» з романів, над якими працюю. Хоча назва книжки насправді виявилася вдалою – наприклад, на Львівському книжковому форумі чимало жіночок середнього віку купляли книжку на подарунок своїм чоловікам. І коли я чесно прагнув пояснити, що це не збірка корисних порад, а художня література, відповідь, як правило була така: «Нічого, хай читає!»  - А що сам зараз читаєш чи перечитуєш? І хто взагалі твої улюблені автори?
- Попри тотальну зайнятість, «чукча» таки буває не тільки «пісатєлєм», а й «чітатєлєм». Нещодавно закінчив чудовий роман «Чорний ворон» Василя Шкляра, «Фіолетові діти» Маріанни Малиної ковтнув за три години, повертаючись електричкою з Хмельницького… «Цвіт геральдичний та інші поезії» Юрка Бедрика якось перечитав, взагалі, дев’яностників люблю, не лише в якості співпляшечників… А зараз – смакую Пауля Целана в оригіналі, навіть перекладати спробував, але там треба бути хутчій співавтором-переспівувачем – щоб цілком осягнути його словотворчість, мабуть, треба знати німецьку мову краще за німців :). Є ще ті, до кого повертаюся завжди – Аполінер, Антонич, Плужник, Стус. А оце вчора придбав у «Букіністі» книжку, яку в дитинстві знав мало не напам’ять –  «Легенду про Тіля Уленшпігеля» Шарля де Костера. Як українській літературі бракує чогось схожого!  - Вибач за банальність, але не можу не запитати про творчі плани, над чим працюєш зараз?
- Боюся наврочити, але знову пишуться вірші. Отже, думатиму про чергову збірку. І роман пора закінчувати – хоча б один із п’яти, котрі є в роботі. Іноді думаю, а може це літературних негрів найняти – скільки задумів є, а часу катма! Врешті-решт, усе в руках Дажбожих…   Розмовляв Олександр Вільчинський,
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2010/02/26/194133.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.