|
У нас замало романів, які сповідують релігію «живого» життя. Тобто коли, з одного боку, дія твору лінійно розвивається, а з другого, ми можемо окремо стежити за розвитком самих героїв, які «живуть» на сторінках книжки у власних роздумах, міркуваннях, діалогах. Здається, цей роман – саме з таких, попри те, що він про інше, «закордонне» життя. Але не менш «живе», додамо, оскільки всюди Бог, як виявляють його герої. Ну й читачі, зрозуміло, так само.
У філософському романі Інгурен Гутен «Ми помираємо лише раз» чимало розділів з відповідними назвами, схожими на буддистські коани: «Бог не грає по-чесному», «Не проганяй того, хто прийшов», «Жити не можна померти». Попри все, слоган «Як жити роздягненим у переповнених містах» звучить найкраще, бо визначає, здається, суть цієї історії. Яку насправді написала українка, що ховається за екзотичним псевдонімом, і яка насправді складається з кількох (історій), оскільки перед нами, як побачимо – три пари: Ітан і Єва, Лілі і Нік, Альберт і Анна. І критичні ситуації, в які вони потрапляють у житті, тягнучи за собою не лише емоції, стосунки, ситуації, а навіть сюжетну світобудову, світосприйняття і світобачення. Оскільки кожен бачить проблему по-своєму, і тому кохання, щастя і, знов-таки, навіть Бог у кожного з них свої. Як усе воно складається докупи в компанії, де вони бувають, а також у неіснуючому на жодній мапі Постшварці, що на півночі сучасної Європи, де вони живуть – у цьому й родзинка роману.
За сюжетом, у тому самому Постшварці не завжди і не у всіх все добре. Так, успішна архітекторка Єва щодня переживає наслідки трагічної автокатастрофи, весела Лілі бореться з манією, через яку вона нібито перетворюється на монстра та знищує свій шлюб, а старий доктор Альберт вагається з вибором: зберегти свою щасливу родину чи допомогти позашлюбній доньці, про існування якої він раптом дізнається. Тобто перед нами нібито сприятливий (принаймні для аналізу, чи що) психологічний пейзаж, на тлі якого, тим не менш, розвиваються стосунки людей у критичних ситуаціях. І це теж належить до жанру «живого» життя, бо іноді все воно навіть оздоблене чудовими «кінематографічними» ефектами. Особливо, коли зважити, що іноді це таки «кіно про Бога».
Справді, у романі багато розмірковують про мораль, релігію та загалом Бога, хоча він тут, як виявляється, ні до чого. Адже, як правило, важить його проєкція. До речі, у цьому контексті дуже показовий герой роману на ім’я Ісая. Як і більшість сучасних інтелектуалів, він знається на всьому підряд. Програміст‚ чайний майстер і музикант, він ще й політеїст – визнає всі релігії й філософії. «Щосуботи відвідую прасад у кришнаїтів, у неділю можу причаститися в католицькому костелі», - пояснює він. - Якщо Бог їх створив, значить, мій обов’язок їх поважати».
Отже, як завжди, «винен» Бог? Чи таки не винен? До речі, можна особисто дізнатися. За версією одного з героїв, Бог живе десь тут неподалік, бо вирішив дізнатися, як це – бути смертним. А хто ж у небесній лавці залишився, спитаєте, якщо Він тепер на пенсії? Невже Сатана? Чи ангели? У тому-то й річ, що нікого немає – всі на землі, у тому самому Постшварці. І навіть пекло з раєм нині створюють самі люди
Можливо, нещасними почуваються герої роману через те, що завжди нарікають на кого завгодно, окрім себе? На Бога, релігію, «буржуазну» мораль? «Церкви виправдовують свою неспроможність казочкою про первородний гріх, звинувачуючи у всьому власне людину, і їм продовжують вірити тисячі років, - дізнаємося ми подробиці. - Проте погляньмо на факти: те‚ що вони пропонують людині‚ не рятує від подальших криз‚ як і не розв’язує попередні‚ лише бетонуючи внутрішній конфлікт. А криза завжди неминуча!»
Так, криза, додамо, неминуча, і в тому числі, у випадку з романом, якому не одне століття передрікають неминучу смерть. Утім, хай там як, але роман Інгурен Гутен якраз відроджує надію на те, що всі відомості про трагічну подію зазвичай були перебільшені.
Інгурен Гутен. Ми помираємо лише раз. – Парасоля, 2021 – 404 с.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/column//2022/12/09/201435.html
|
