Одне з тих бридких відчуттів, що прийшли з війною, – втрата здатності читати книги.
У перші дні повномасштабного російського вторгнення ми всі активізувалися до боротьби, а світле і затишне повсякдення зникло в один момент. Згодом змусила себе читати, спочатку щодня по кілька рядків, потім абзаців... То була непроста реабілітація, наче після важкого поранення. Книга – сила! Бути з книгою потрібно й під час війни.
Серед прочитаного нещодавно – роман Фоззі «Чорний хліб», що вийшов у Книжковому Клубі «Клуб сімейного дозвілля» 2021 року. Читалося швидко. Так, ніби мчала на новенькому велосипеді, що аж вітер шелестів і узбіччя лопотіло розмаїттям клаптиків. Коли ж дорога закінчилися, отямилась – «Ой! Усе?». І давай тягти велосипед назад, щоб уважніше розглянутися.
«Чорний хліб» – книга про вбивства, точніше про серію вбивств упродовж кількох років. У романі чимало крові, трупів і прагнень убивці полювати за жертвами, залюбки відправляти їх на той світ. Чи можна подібним зачитуватися? Виходить, що так. Це магія мистецтва. Книга цікава, бо цікавий автор. Його стиль – легкість, щирість, емоційність, жвавість. А також гумор, що ходить по краю трагічного, добре відчуваючи, куди ступити, а куди ні.
В останньому розділі «Титри» Фоззі зазначив, що історія про жінку, яка мстилася за вбивство свого єдиного сина, – то реальна життєва історія. Її письменник ще малим почув від батька, який працював у будзагоні на Чукотці. Своєрідним лейтмотивом роману є давня чукотська мудрість: «Якщо на селище напали чужі й справа йшла до поразки, слід було вбити всіх дітей, а потім уже себе».
Отже, головна героїня – жінка-чукча Лилєкей, «мама одного хорошого хлопчика з довгим волоссям». В її образі безліч загадок і відкриттів! Які ж вони, представники далекого від нас народу, що населяють територію крайньої півночі росії? Нахапалася колись імперія земель, з людьми, з ресурсами, з різноманітними культурами й мовами, і сама себе ошукала, йдосі плутається, хто ж такі ті «русскіє».
У книзі представлено різні простори: Чукотка з корінними жителями, яких «приручає» радянська влада; Мордовія з реаліями таборів та законами зечок і їхніх наглядачів; Україна, а саме Первомайський район на Миколаївщині 2004 року з роботою на землі і людьми (фермерами, бандитами, «які повинні сидіти в тюрмах», журналістами, священиками, міліцією, прокурорами, наркоманами, таксистами…). Усі ці простори помережані дорогами-шляхами, по яких хтось наближається до мети.
Персонажі – яскраві образи, кожен із них додає світу свого добра і зла. Мені найбільше припала до душі Анжеліка – ліліпутка, що змогла реалізувати себе артисткою цирку та завгоспкою у фермера. І як реалізувала!
Багато уваги зосереджено на детальній підготовці й безпосередньому здійсненні вбивств. Окрім того докупи сходяться інші злочини, що розвивалися своїми шляхами у різний час. Читач має змогу за всім простежити, передбачити, засудити, обуритися чи поспівчувати (то вже кому як).
І все ж книга про любов – до дітей, до землі, до рідного народу. Праця, природа, кохання, гроші – те, що наповнює світ героїв роману і наш із вами також. Обережним потрібно бути з цим.
Фінал начебто логічний, а все ж автор не дає можливості спокійно відкласти книгу. «Як так?!», – може здивуватися читач і точно захоче домислити продовження сам.
Варто усвідомити – живи достойно, не ображай слабшого, не порушуй устрій у чиємусь домі і в долі. Інакше кара знайде, від неї не сховатися.
Коли героїв книг сприймаєш як добрих знайомих, навіть коли вони вчиняють таке, на що б ти ніколи не пішов, – в таланті автора можеш не сумніватися. «Чорний хліб» тому доказ.
Українська книга має жити. Час і місце для читання обов’язково знайдемо. В окопі, в укритті, в чужій країні чи в потязі по дорозі додому. Скоріше б тільки під мирним небом, відсвяткувавши Перемогу.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/07/31/133644.html
|
