Мистецтво завжди освітлювало людину, підносило її на вищий рівень духовності, відколи люди навчились захоплюватись прекрасним, бо в ньому криється таємниця людської душі.
Недавно я був присутній на вечорі Поезії, – презентації нової книги Ігоря Павлюка «Спас», книги духовної лірики (Павлюк Ігор. Спас : книга духовної лірики. – Львів: Піраміда, 2021. – 288 с.), який відбувся на камерній сцені Національного театру імені Марії Заньковецької 3 червня.
Свої вірші читав сам автор, Ігор Павлюк, читали актори театру.
Була атмосфера піднесення, – атмосфера співтворчості митця і слухачів.
Я відчув велике захоплення слухачів і велику вдячність за духовне співіснування в поетичному слові. Вибух тонких енергій, яка йшла з кожного рядка, мені захотілося вирізьбити у граніті, що я і зроблю пізніше, вирізьбивши з каменю образ Поета.
А наразі мені захотілося скласти кілька слів безмежної подяки Ігореві Павлюку, який так щедро дарує душу читачеві і слухачеві великої поезії, – як символ духовного єднання поета і скульптора, бо в нас спільні наміри,– розвивати духовне в словесній поезії і в поезії скульптури.
Я впевнений, що Ігор Павлюк уніс щось нове, зовсім свіже, несказанне у велич українського і світового Слова, і підняв призначення Поезії для зростання духовності людини у Всесвіті.
Ось деякі вислови автора:
«Крім Вітчизни гнізда,
Все на світі – міраж».
Це ключове, мені здається, в Ігоря Павлюка.
Багато хто пріє у тому міражі далеко від Батьківщини.
У декількох стислих, образних фразах автор може висловити всю правду життя, емоційно і метафорично, ніби карбуючи кожну букву.
Як-от:
«Небо нам свої хлібинні руки
Ніжно притуляє до чола».
Це дотик до самого серця.
Ігор Павлюк − автор, який «олюднює Богів, обожнює людину».
Він
«Як в дитинстві,
Іде по полю –
Маму із дороги виглядать».
Дійсно втративши в дитинстві маму, він до кінця життя буде її виглядати...
«Якби я сьогодні був дерев’яним –
Спалився б, щоб вас зігріти»...
Тут знак саможертви заради великої Любові.
Любові-Бога.
Де ключ до його поезій, неможливо здогадатись, і це його тайна, писати серцем, не збиваючи ритму.
Бо, як він каже:
«Об шаблю вигострю перо».
І далі:
«Я битими чумацькими шляхами туди іду,
Де кулі не беруть».
Дай Боже, щоб наші вояки ішли такими ж обхідними шляхами і зненацька на ворога нападали, і – перемагали!...
І також – «мені як людині людно – але нелюдяно тут».
Бо є люди, а є нЕлюди.
Тут стисло і афористично сама суть Правди та Істини.
Або –
«Немає болю.
Перехресні шрами
Нагадують голгофську самоту...»
Поет іде за Ісусом, тому відчуває Ісусові несамовиті болі, які во ім’я воскресінь Його і людства!..
Бо
«Хто ти – не знаю,
Але ітиму до тебе завжди».
Тут ніби поет звертається до Долі, до якої ітиме з Богом навіть якщо вона
не йтиме до нього, сироти...
* * *
Кожен рядок цієї Поезії несе в собі ніжно-ножову вибухову силу, – і прочитавши всю книгу, ви наповнюєтесь бойовим зарядом надовго.
І можна лише дивуватись, що є ще такі поети як Ігор Павлюк, якого «ще молодить... солодке тремтіння вишні».
Тож побажаємо, щоби ще довго його натхненна душа чула і опоетизовувала і Всевишнього, і мелодію тремтіння вишні…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/07/29/123501.html
|
