Ця книга майже чорна, але не зовсім.
Вона про смерть, але не таку, що перемагає життя; про густу і холодну темінь, але таку, котра невтомно народжує світло, бо по факту і є зворотнім лицем світла.
Ця книга не так про пекло 33-го, не так про торжество «червоних мурах на кістках невинноубієнних», не так про минуле, як радше – про нас із вами. Про нестерпні фантомні болі сьогодення – як наслідок безпрецедентної ворожої «ампутації» кількох поколінь особливо жорстоким методом – шляхом виривання народу із власної землі, про видирання з м’ясом, з коренем. Без жалю, без молитви, без анестезії…
«На світанку голод розворушив. Вовтузиться собі – не зважає, що спимо. Дістав з-під пóлу давні, ще бабині, жорна та й перетирає нас усіх, як жито, перемелює на дрібненьку мучечку, таку мілку і чорну, що ніяка смерть, навіть найлютіша у світі, не могла би вмолоти такого борошенця…»
Цей текст не дарма написаний від першої особи, і не дарма для кожного читача у часі теперішньому, бо нічого не міняється, бо історія до болю циклічна, бо досі «Голод вилущує нас із людської подоби, наче соняшникове зерня зі шкаралупи, а далі кладе на зуба: «Ось, нутро, ваше, – говорить, – ваша людська серцевина. А зараз клацнуть зуби – і не стане. Шкаралупа лише зостанеться…» І не дарма досі «Страх у моїй голові когутом червоним гребеться – ямку собі випорпує…»
Ця книга про те, що нарешті прийшов ЧАС – час подорослішати і уповільнитися, час усвідомити весь отой наш жахливий травматичний анамнез, генетику колективного страху, часто пов’язану з радянським минулим і образом Сталіна: «Червоний звір ґвалтує моє тіло – до самісінької душі проривається, аби набутися моїм безсиллям…»; «А голод тоді ще дужче скаженіє, ще дужче розпалюється нашою безборонністю… і пускає нас по колу – усіх пускає: дівчат, жінок, матерів – із дня у день, знову і знову; втішається нашою всепокорою, нашим усе глибшим і глибшим безчестям, торжествує, окроплюючи наші жовті пухлі животи пекельним червоним сім’ям…»; «– Не можна, дитино, тихо! – я злодійкувато обзираюся. – Голод учує та й нагаєм сперіщить… Не треба більше щедрувати…»
і десь підсвідоме, але таке природне, таке людське бажання якомога скоріше забувати все те, що приносить страждання. Довбана філософія позитивізму – такого собі наївного самообману, тоді, як перший крок до одужання – все ж возлюбити свої рани, як самого себе…
Ця історія сталася не у 33-му, і не лише з Явдохою і Солею, не лише зі Свиридом та іншими… Вона сталася з цілою нацією, з кожним із нас. Вчора вона трапилася зі мною, а завтра повториться з вами – з кожним, хто візьме до рук цю унікальну книгу. І саме відчуваючи свою особисту глибоку травму, я ніколи не зможу забути, як «Голод Мироськовими покришеними зубами вгризається у моє серце… Вигризає, прости Господи…», як він «нас у землю вминає, нівечить, розпластує, ґвалтує, усіх по черзі ґвалтує, та все допитується: «Ну как? Харашо тєбе? А? Харошо! Чєво ж ти нє стонєшь? Стоні давай..!», як «мертвим чужим немовлям випадає із мене душа…», а смерть «витьохкує маминим мертвим ротом…» і як «Бог прибирає мене зі світу не одразу – потроху рубає…»
Я міг би розібрати цей твір на цитати. Але зупинюся. Скажу одне: «Вік червоних мурах» – роман про вагу людської комашки, про ціну життя.
До мурашок. До сліз. До трему…
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/07/20/152111.html
|
