Буквоїд

«Я нічого більше не хочу, лише писати…»

20.06.22 10:51 / Євген Баран
З останніх десятиліть: Щоденники Степана Пушика у трьох томах. Том І (1988-1992рр.) / За редак. Ольги Слоньовської; упорядник Ганна Пушик. Івано-Франківськ: Місто НВ, 2021. - 876 с.
Напевне наша цивілізація наближається до завершення. Інакше, чого би то українці так активно почали видавати спогади  громадсько-політичних і культурних діячів, де беззаперечним лідером залишаються щоденники Леся Танюка (на сьогодні видано 37 томів)? Минулого, 2021 року, в Ужгороді  вийшло 2 томи щоденників, із запланованих трьох, класика української літератури Івана Чендея, підготовлені до друку його донькою Марією Чендей-Трещак, а в Івано-Франківську вийшов Перший том щоденників письменника, громадсько-культурного діяча Степана Пушика, із знову ж таки запланованих трьох (чи не на щоденник Олеся Гончара орієнтуються упорядники, який на початку 2000-х вийшов у Трьох томах), упорядницею якого виступала Ганна Пушик, дружина письменника, а фактичне редагування здійснює письменниця і літературознавець Ольга Слоньовська. Попередня публікація вибраних сторінок Пушиківського щоденника на одному із місцевих журналістських сайтів спричинилася до «бурі в склянці води», бо оприявлені фрагменти виявилися драстичними і необережними в оцінюванні письменником тих людей, які живі й дужі нині, й виявляють активну громадянську позицію у час московсько-української войни. Той провінційний шум ще раз поставив питання етики автора чи упорядника, якщо автор помер, у виданні приватного документа і доцільності прижиттєвої публікації. Бо Щоденник, попри усю сміливість оцінок і характеристик, розрахований на часову дистанцію в оприлюдненні і сприйнятті. Недаремно, Едмон Гонкур (1822-1896), наприкінці ХІХ століття почав друкувати щоденники, які він вів разом із братом  Жулем (1830-1870), а після його смерті сам, відмовився від прижиттєвої публікації, заповівши вичекати 50 літ і аж тоді оприлюднювати. Щось змінилося в «данському королівстві»: чи люди збайдужіли до чужого життя, чи не тішаться з власного, - як там не було, але, здається, афоризм Ірини Вільде з її «Окрушин» (1969) таки не втратив своєї актуальности: ««Егоїзм! Егоїзм!» Ще бракувало, щоб ми самі собі перестали подобатися». Тому Щоденники пишуть, друкують, коментують, деколи сваряться, але вся «буря у склянці води» триває якусь мить, а потім все поростає мохом, і люди з величезним ентузіязмом вкотре беруться за відкриття велосипеда. Шкода, що Пушикові щоденники не друкують з початків його життєвого шляху, сиріч десь з кінця 50-х, коли 15-річний сільський хлопчина вперше опублікував свої вірші в районній газеті і повірив у власну поетичну планиду. А оце уриване друкування, з 1988 і далі, є, до певної міри конʼюнктурним і тенденційним. Тим більше, що відчитувала почерк Пушика його дружина Ганна, напевне, пробувала робити певні правки стилістично-ідейні, а то й побутово-родинні. А доводила до читабельного вигляду Ольга Слоньовська. Їй не позаздриш. Пушик, беззаперечно, талановитий чоловік. Але, як талановитий чоловік, пристрасний, емоційний і дуже часто кидався в крайнощі оцінок. Тому, якщо таких крайнощів ми не зустрічаємо чи не зустрінемо в Щоденнику, - це не ґандж, а раціональна необхідність. Все-таки Щоденник – жанр з претензією на вічність. І крайнощі аж ніяк його не прикрашають, а міщанське смакування – в принципі є нецікавим. Завдання Щоденника інше, як у викривального памфлета чи фельєтона, - не принизити, не образити, а бути чесним. Не з Винниченківською літературщиною чесности із собою, а з прицілом на творення власного життєвого портрета. Як там писав Вовенарг (1715-1747): в розмові зі своїм слугою той сказав, що співрозмовник Вовенарга є розумною людиною. «За яким критерієм ти оцінюєш розумна чи нерозумна людина?» - запитав здивований Вовенарг. «Розумна людина завжди говорить правду», - відповів слуга. «Тобто нікого не обдурює?» - перепитав Вовенарг. «Ні, пане, не обдурює самого себе»… Якщо виходити з цього критерію, то до будь-якого оприлюдненого Щоденника є запитання. У випадку з Пушиком ми змістимо акценти, і будемо говорити не про обдурювання самого себе, а повільне пізнання своєї суті. Щоденник розпочинається із записів перебудовного характеру. Десь Пушик пише, що перебудова з латинської означає клімакс, то що хотіти від доби, яка так себе озвучила: «По-латинському «перебудова» означає клімакс. Клімакс наступає, коли жінка вже не може народжувати. Виходить, що зараз подібний стан і в державі» (запис від 21.03.91);  Про Щоденник як жанр Пушик теж виголошує своє застереження: «Що таке щоденникові записи? Це блідий відблиск подій, не завжди ти маєш змогу дивитися на події з гори, інколи з вікна, інколи зі щілини, інколи й з-за ґрат, чи в ямі перебуваєш і нічого не видно. Минає час – і стає сумно, що поруч із тобою були великі люди, і ти міг більше дізнатися про них, чи про щось інше, але …» (запис від 31.08.89). Основний тематичний блок щоденникових записів тичеться літератури і повʼязані з нею оцінки окремих письменників, історії, політики, родинних сюжетів та особистісних міркувань про себе. Кожний з них має свої часові та світоглядні видозміни, але в цілому вони вкладаються у запропоновану схему. Можна, звичайно, вибирати і дошукуватися міжрядкових прочитань, але се невдячна справа, особливо тоді, коли авторські записи пройшли подвійне, а то й потрійне коло редакторського і родинно-цензурного шліфування. Тому виберу для ілюстрації найцікавіші, на мій погляд, міркування  з кожного із означених блоків. Отже, література. Звичайно, все просякнуте у Щоденниках Літературою, навіть його громадсько-політична діяльність і все, що повʼязано з кожним фіксованим днем: 1.  «Таланти одинокі, а бездари тримаються купи, бо вони можуть перемагати тільки бандою, як тічня собак чи зграя вовків. Завжди талановиту людину запитують, чи вона щаслива. Щасливими бувають тільки дурні або мертві. Щастя – мить, воно довгим не буває. Це – блискавка, а після короткого спалаху блискавки буває довгим плач дощу» (запис від 22.09.88); 2.  «Біда з цими графоманами, які вважають себе геніями. Ще сонце спить, а вони вже в тебе вдома, і після таких відвідин весь день летить прахом, бо вже душа заповнена отою пустопорожньою енергією графомана, що не бентежиться твоїм часом, вихідним днем, не має ні такту, ні культури» (запис від 06.11.88); 3. «Чого я домігся в житті? Став письменником. Я можу писати твори кращі й гірші, але ніхто не дорікне, що я не письменник» (запис від 02.01.89); 4.  «Не знаю, який я письменник, але зате я – великий читач» (запис від 24.10.92); 5.   «Є два способи, як стати геніальним. Перше – народитися ним. Друге – каторжно працювати при наявності таланту. Віршарі, що називають себе авангардистами, нині зустрічаються повсюдно. Їх твори нагадують голі дерева: без цвіту, без листя, без плодів. Є гра слів, нема почуття. Кожна епоха має своє джерело натхнення – більше чи менше. Це джерело спільне, як криниця в саду, до якої ходять воду брати. Бог дихає в серце поетові» (запис від 25.10.92); При цьому у Пушика майже всуціль негативна оцінка Спілки письменників України, в тому числі й Прикарпатської: «Зі Спілки письменників давно пішла художня творчість, залишилася політика» (запис від 27.10.92); «Сьогодні збиралися наші літератори на збори. Ділили гроші, які дав представник президента на підтримку письменницької організації. Виділено нам аж пів мільйона крб. Але злетілися круки рвати добро. Я принципово не пішов на «розподіл паски», бо категорично проти таких дарунків для графоманів. Гроші слід скерувати на видання повноцінних вартісних книжок, журналу, бо інакше пияки пропʼють і цілий мільйон, а не тільки пів мільйона» (запис від 8.11.92); «Прикро, що в нас на Прикарпатті мало совісних людей. Такі собі літературні писарчуки» (запис від 22.07.88). Серед письменників, найбільше уваги приділено Тарасові Мельничуку. То не є дивно. Мені видається, що Пушику було важко відрізнити побут і творчість у Мельничука. Зрештою, не йому одному. Але оцінки контрасні і характерні для Пушика. Тут причини того особистісного конфлікту, який прорвався на похороні Мельничука, коли під час прощання Пушикові не надали слова, такою була остання воля Мельничука, а на панахиді він вибухнув обурливими словами. Пізніше Пушик написав так звану передмову до коломийського видання Творів поета у 3-х томах. Кажу, «так звану», бо це був характерний пушиківський «мікс» - спогади, полеміка, розмова про вірші і якесь внутрішнє суперництво із мертвим поетом. Словом, читаємо: 1. «Якщо Тарас Мельничук до кінця року видасть поетичну книжку ( а така надія є), то приймемо в Спілку, бо то поет від Бога, хоч характером – препаскудний» (запис від 22.08.89); 2.  «Переляканий Тарас Мельничук [під час арешту 1965. – моє. Б.Є.] плів усілякі нісенітниці. Розказує Антонець-адвокат, нібито в камері казав, що виступатиме в суді російською мовою. -  Не треба, Тарасе. Адвокат порадив виголосити палку промову: -   Громадяни судді! З почуттям великої провини і каяття стоїть перед вами Тарас Мельничук. Мене звинувачують, що я намагався підірвати радянську владу. Та хто може підірвати її? Ті, що подзенькують зброєю? Та якби вони пішли зі зброєю на нас, то я на однім боці барикад разом із вами! І Мельничукові дали першу кару – три роки» (запис від 03.10.89); 3.  «З неділі на понеділок згоріла хата Тараса Мельничука в Уторопах і нібито він також згорів. Я не вірю, що Тарас Мельничук згорів. […]. Тараса Мельничука з місяць тому приймали до Спілки. Я зайшов на ті збори, щоб сказати три слова: «Я за Мельничука!» - і пішов, навіть не сівши з кодлом графоманів нашої організації. А ця вість мене приголомшила» (запис від 23.08.90); 4.  «ТАРАС МЕЛЬНИЧУК. Бородатий і завжди пʼяний. Не приїхав навіть на похорон матері, не приїхав, коли почув, що хата батьківська згоріла […]» (запис від 26.10.90); 5.  «[…] Коло Тараса нині добряче гріють рученята різні графомани. Малкович хоч видав книжку Мельничуку, а всі решта – що?» (запис від 07.11.91); 6.  «Зустрів Тараса Мельничука. Дав йому трохи грошей, бо ходить голодний. Шевченківську премію в сумі 4 500 крб. давно пропив і проциндрив» (запис від 25.09.92). З інших письменників, яких згадує фрагментарно Пушик, можна назвати Богдана Бойка (632), Павла Добрянського, Миколу Яновського, Олександра Смоляка (66), Володимира Качкана, Тараса Салигу (76), Дмитра Юсипа, Романа Іваничука (29, 549),  Миколу Лукаша (95), Василя Добрянського, Василя Лесіва, Богдана Томенчука, Ольгу Слоньовську, Юрія Будзяка, Ярослава Яроша (151),  Григорія Кирилюка (732). З молодих авторів згадані Галина Петросаняк, Василь Мороз, Світлана Бреславська, Галина Ільєва.  Більш розширені записи повʼязані з Дмитром Павличком, але всі записи йдуть навколо виборів до Верховної Ради СРСР (Пушик зняв свою кандидатуру на користь Павличка) і до Верховної Ради УРСР. Найхарактерніший із записів такий: «Якась дівчина з його збіркою антиклерикальних, антикатолицьких віршів [Любов і ненависть. Львів. 1953 – моє. Євг. Б.] підійшла до Павличка за автографом, але він відмовився на своїх колишніх творах поставити автограф. Каже Добрянський [Павло. – моє. Євг.Б.], що Павличко вимучений, розгублений. Аж почорнів» (запис від 09.04.90). Історія ще дасть оцінку творчости і громадсько-політичній діяльності Дмитра Павличка. Гадаю, там буде мало радісних сторінок, а Спогади самого Павличка (аж в 5-ти томах) нічого не додадуть до розуміння цієї контрасної постаті української літератури і політики. Бо в них багато самозакоханости, і мало того, що роблять спогади документом людської душі – каяття (тут нагадаю думку Ірини Вільде, яка, власне, опікувалася молодим Павличком, називаючи його геніяльним: «Яка мова може бути про прощення, коли немає каяття». Що тичеться молодих авторів, то увага Пушика зосереджена насамперед на творчости Андруховича: 1. «Молоді поети 80-их назвали себе авангардистами. Висока хвиля відродження підняла Андруховича, Ірванця, Неборака, Маленького, Гриценка. Але чому в них є думка, та нема чуття? Вони самі стали задихатися. Андруховича вистачило на римовану літературу – збірки майстерні, але неглибокі. Армійські оповідання – пережите і непогане, але проза в «Сучасності» чи «Перевалі» - це щось брудне й позерське. Зовсім не література це» (запис від 07.04.92); 2. «Була «Руська трійця», «Покутська трійця», які залишили глибокий слід у літературі. Нині зʼявилося багато нових «трійць»: «Бу-Ба-Бу», «Пропала грамота»… і аж до «Нової деґенерації». Дґгенерація – рух назад. То виходить, що хочуть доїхати до «трійць» минулого. Але чи може з мавпи вийти русалка? «Руська трійця» видала «Русалку Дністрову», яку Іван Франко назвав явищем наскрізь революційним. А що створили нинішні «трійці»?» (запис від 04.11.92). Тут треба лише сказати, що Степан Пушик сприймав занадто серйозно ці дебюти. Особливо з їхніми квазіпрограмами. Бо молодим літераторам ішлося не про серйозність заяв чи аналогій. Їм потрібно було докричатися до читацької авдиторії, яка вже тоді розпорошувалася і втрачала інтерес до літератури. Міркування Пушика про політику, попри весь наїв і дилетанство, моментами дуже прозірливі, аж до нострадамівських проривів: 1.  «Як тільки Росія чує, що втрачає Україну, обʼєднується все – і чорне, і біле, і червоне, і зубами держить, скрипить, скаженіє» (запис від 19.09.90); 2.  «Відродження української автокефальної церкви – це куди більша подія, ніж реставрація католицької» (запис від 28.10.90); 3.  «Певні сили хочуть розколоти Україну і відновити Російську імперію. Сепаратизм – злочин» (запис від 08.03.92); 4.  «Набридла політика, мучать людські скарги, бісять злодії та шахраї» (запис від 18.04.92); 5.  «Кримські депутати підганяють нас негайно приймати Закон «Про розмежування повноважень між Україною та республікою Крим». Ой, Крим, Крим – біда наша» (запис від 28.04.92); 6.  «Крим! Ось що добиває мене. Я відчував, що таке буде, але наші близькозорі політики ризикнули дати автономію Криму – і ось… Тепер треба зібрати все в кулак, бо слідом за Кримом постане проблема Донбасу й Півдня України. Дуже й дуже небезпечний час» (запис від 07.05.92); 7. «Прямо й повсюдно говорять про реальну можливість війни між Україною і Росією. Не дай, Боже!» (запис від 20.05.92); 8.  «Я бачу Київ словʼянським Римом і Царгородом» (запис від 04.12.92). А між цими записами є дуже земні, людські: «Нема нічого кращого, як працювати на землі» (запис від 22.05.92). Тут можна було би ще наводити думки Степана Пушика, цитувати оцінки і характеристики окремих людей, але не це є головним у Першому Томі. Тут насамперед виступає Людина, сповнена віри в державну перспективу України, яка прикладає багато зусиль, аби ця перспектива зреалізувалася. У цій боротьбі громадського й індивідуального допускає автор багато помилок, вдається до народницького пафосу і політичних прожектів. Але се не вина цієї людини. Це характеристика епохи, в якій конкретна людина намагалася знайти осердя, аби мати змогу йти вперед. Приватні записи, а їх небагато, тичаться родинних питань і проблем. Але всі вони записані Пушиком немовби між іншим. Бо родинний контекст, хоча він і важливий – тут смерть тещі, перманентна хвороба матері, непрості стосунки із сином, який виходить з тінейджерського віку і пробує шукати своє місце в житті, - залишається в тіні громадсько-політичної активности Степана Пушика. Можливо, в наступних томах, які готує Ольга Слоньовська, ми матимемо повнішу картину родинних взаємин. Але, гадаю, Пушик все-таки писав не родинну історію, а намагався дати зріз суспільно-політичного життя української людини на переломі епох: між розпадом імперії і будівництвом нової держави. І це завдання у Першому томі Щоденників Степана Пушика розкрито досить повно.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2022/06/20/105135.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.