Цей роман – безперечний психологічний трилер, що має попри все також «українське» коріння, тож критика мала б сприймати його з певною часткою ентузіазму.
По-перше, варто привітати ідею звести в одному творі одразу кількох «літературних» персонажів з відомих зарубіжних бестселерів на зразок «Бійцівського клубу». По друге, знайома «українська» стилістика так само корисна для освоєння вже власної класики.
Тож «Тадуш» Артема Поспєлова – це сюрреалістична проза, сповідь юного монстра, аутиста і філософа, якщо таке можливе – скупа і лаконічна, навіть афористична, дівчата он-о вже цитати виписують - схожа водночас на Паланіка зі Стефаником вкупі із Селінджером. Грімка, звичайно, суміш, але тим не менш. Взяти хоча б Голдена Колфілда. Той все про свою шапку товк, цей – про штани. «Я вже казав, що на мені шкільні штани? Давно їх не надягав. Якраз після того як захворів, і не надягав». А ще в «Тадуші» є Малюк – уявний, як виявилося, друг. Наче Джіммі Джіммеріно чи Мікі Мікерано, яких вигадала собі бідолашна Рамона у «Тупташці-невдашці» того ж Селінджера. Хоча… «Коли я кажу, що говорю з Малюком, мені відповідають, що він помер», - дізнаємося сімейні подробиці героя. Тож здавалося, що така «дитяча» традиція у «дорослій» прозі, започаткована вже за новішого часу «Божеством» Дениса Яцутко, завершиться хоч би й «Бабиним літом» Марка Лівіна, аж нагодився «Тадуш» Артема Поспєлова.
Що ж до «українського» стилю, то іноді й несподівано це скидається на те, що свого часу писав Вячеслав Медвідь, називаючи його або «Кров по соломі», або «Філософія страху». Порівняйте анотацію до останньої в часі «Потьми» цього автора - хіба не те саме можна сказати про героя «Тадуша»? «Епосне мислення, автентика народного мовлення, увага до сімейно-родової проблематики». Скажете, ні? Та в одному абзаці! Наприклад, епос. «Батько Тітки – хороша людина. Тобто коли не п’є,– хороша, а коли п’є, то ніяка. Але п’яний він майже постійно, тож Дідів брат переважно ніхто». Або сімейно-родова проблематика. «На Тітці нема ліфчика, і я бачу контури сосків під чорною блузою. Вона має груди, схожі на піали, і шкіру на дотик приємну, як теплий вітер. Її торф’яне волосся зливається з блузою. Тітка виглядає не так, як більшість людей у Селі. У неї виразні брови та смаглява шкіра, а під носом ростуть чорні волосинки». Не кажучи вже про народне мовлення. Скажете, нема? «Ну і хто тобі врач, спитав би Дід».
Так само щодо порівняння зі згаданою «Філософією страху» - герой «Тадуша», як, безперечний філософ з роздвоєнням особистості цікавий своєю «слабкою» теорією. Він промовляє згаданими афоризмами в «ослабленому» вигляді – тут немає, власне, «страху» чи «смерті», бо йому, вибачте, по небу мороз, всі філософські концепти зазвичай нелогічні, невловні, як смерть, яка чомусь «приходить на зламі травня та червня», вони постійно мутують, і «дотик ніг у порівнянні з цим – ніщо». При цьому думку важко зловити і зафіксувати, як певну концепцію (те, чого прагне Медвідь у своєму «потоці свідомості»), спираючись на яку, можна було б далі розвивати антропологію тексту: «Земля і взагалі все зараз пахне, як тільки-но спечений хліб. Власне, не як хліб, а як тільки-но». «Смерть – це коли на зламі травня та червня заходиш на кухню попити води». При цьому, мабуть, «плече треба зв’язувати з чотири», як у Введенського.
Крім того, це не лише «епічно-традиційна» поетика, коли в якій-небудь «Книзі Українського Народу», наче у відповідній казці Павича, люди знали, коли помруть, щоб у той день не працювати, але й модерна. «Зараз мені три тисячі дев’ятсот сімдесят дев’ять днів», - нагадує герой «Тадуша». «Тридцять тисяч днів гомонів, кип’ятив воду», - відгукується його сюрреалістичний колега з Нью-Йорка. Не пригадуєте?
Ну, згадайте тоді, як у дитинстві було. «Якщо у палаті стоять ще три ліжка, то ти лежиш на четвертому, - уточнює наш герой. - Решта кушеток не зайняті. Біля дальньої стіни стоїть стіл. На ньому лампа, чомусь увімкнена. Тобі дві тисячі сімсот днів. Із них хворієш уже дев’ять. Що ти тут робиш?» А як потім буває, знаєте? Приходить, нарешті, мама і питає тебе: «А де той хлопчик, що тут лежав?» А ти такий кажеш: «Та його до іншої палати перевели». І всі розуміють, куди саме його перевели. Точніше, перевезли.
Але усе це неважливо, і смерті у «Тадуші» нема тому, що дехто й не народився зовсім. Наприклад, згаданий Малюк, з яким герой повсякчас спілкується. Цей теж за відсутність, йому теж по фігу мороз. «Тепер сюжет розвивається на кладовищі, - штовхає він оповідь. - Це тому що трагедії нема, – каже Малюк, – а сюжет є». І в цьому, до речі, теж загадка, а насправді - закон littérature ornementale: ніхто не тягне, а справи йдуть. Навіть смертельні. «Я його вбив, а Малюк сказав: – Не зважай», - починається ця оповідь.
Далі – більше, і в малого героя з’являється мета – знайти батька, пройшовши перед тим своєрідну ініціацію в дитячому таборі. Де так само не обходиться без інфернальних жахіть, наче у «Піщеблоку» Іванова: горять вожаті, зате виникає кохання до дівчинки. Такої ж уявної, як згаданий друг у Чака нашого Палагнюка. Словом, як-то кажуть, страшно, але ж страшенно цікаво.
Артем Поспєлов. Тадуш. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2021
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2021/07/20/145518.html
|
