Василь Бабій. Божий дивосвіт. – Івано-Франківськ: ВГЦ «Просвіта», 2020. - 100 с.
Чи не вперше я почув про Василя Бабія від Петра Сороки, а вже коли познайомився з цим чоловіком, прочитав про цього у щоденниках того ж Петра. Він декілька разів звертається до постаті хмелівського вчителя історії й директора школи, що родом із Серафинець на Городенківщині.
У книзі «Знак серця» (2009) Сорока захоплено пише про Василя: „Василь Бабій з Франківська володіє рідкісним даром оповідача (…). Він вміє взяти відповідний тон і ритм й видержати його до кінця. Уміє закрутити динамічний сюжет, де напруга зростає з кожною сторінкою. (…). У такої прози завжди буде читацький успіх, потреба в ній ніколи не згасне, але сьогодні вона потребує ширшої розкрутки, рекламного буму. (…). Наші видавці просто не знають, що втрачають. Більшість із них полює за письменниками з гучними іменами, щоб заробити на готовому, а вкласти кошти в рекламу перспективного прозаїка – на це їх не вистачає“.
А в книзі «Дерево над водним потоком» (2012) Сорока свої рефлексії подає під назвою «Василь Бабій», де, серед инчого, пише: „Василь пише багато і добре. Він видав понад сто книжок. Щоправда, більшість дуже вутлих, майже метеликоподібних, але містких за змістом“. Єдине, в чому помилився Сорока, назвав Бабія «гуцулом», тоді коли він є спадковимпокутянином.
Здавалося б, така симпатична оцінка письменника з тонким чуттям слова, мала би сприяти творчому зростанню письменника майже народного. Як сприяти і його популяризації серед читачів. Чого, однак, не сталося.
Василь і далі пише свої метелики-книжки. Не зважає ні на кого. Ні на приятелів. Ні на ворогів. Ні на видавців чи друкарів. Колись я пробував Василеві сказати те саме, що й Петро Сорока. Василь почав ховатися від мене, й перестав хвалитися новими книжечками. Тоді я зрозумів, що казати можна тому, хто готовий чути. Недавно знову я був свідком однієї розмови, де молодий чоловік, який має стосунок до видрукування книжок, переконував Василя писати «грубші» книжки. Василь послухав, махнув рукою, і далі робить своє.
Він справді легко закручує сюжети. У мене під руками його ювілейне вибране під назвою «Парк пригод» (2018), в якій зібрані чотири ріжних сюжети «Чудовисько Карпатського озера», «Парк Мамонтового періоду», «Дамоклів меч прокляття» і «Д’Артаньян у Станіславові». Цим повістям трохи художнього колориту і чистоти редакторської, - вони би читалися залюбки тінейджерами. Особливо тими, хто не збайдужів до книжки. А так, є книжка невеличким накладом у 200 примірників, яка десь припадає пилом у бібліотеках області, і якої сливе ніхто не знає.
Цього року Василь видав дещо більшу книжечку – це не перша і не остання в цьому році – «Божий дивосвіт», в якій об’єднав три невеличкі повістини: «Чудо у Витанії», «Апостол Григорій» і «Диво маестро Пінзеля».
Перша з них відтворює євангельський сюжет – про воскресіння Лазаря; друга – окреслює долю Григорія Сковороди, а третя, як здогадалися із назви, піднімає завісу над таємницею найдивнішого з українських скульпторів XVII-го століття Йоанна Пінзеля.
Читаються повісті легко, без якихось надужить історичних чи художніх, але з тією сюжетною грайливістю і безпосередністю, характерними для творчої манери Василя Бабія.
Окремі фраґменти в повістях, сливе, бездоганні: „Виноградники мліють під гарячим промінням і марять про милість вологи. Марно чекають її з неба, бо не пора дощів, і з надією сподіваються на щедру людську руку з відром води“ («Чудо у Витанії»); „Баговиння стало груддям, листопад – груднем, Україна – Московщиною, Київ – Петербургом, радість - ностальгією“ («Апостол Григорій»); „У цьому польовому містечку (довкола нього – самі поля) є будівля, яка стоїть осібно, недалеко від центру. Колись велична й ошатно-урочиста, певна своєї високої ролі, нині посипана пилом забуття й покинутості і сповнена такого пропащого смутку, що добра людська душа відчує раптом нескінченність всього сущого, що витворене людськими руками“ («Диво маестро Пінзеля»).
Розвинути би цю поетичну мову, дати їй передихнути, не поспішати. Але такими сливе довершеними є лише окремі фраґменти в повістях. Складається враження, що Василю не стає терпцю на розмірений виклад прози. Якийсь дідько гонить його за новими сюжетами, новими історіями, новими книжками-метеликами. І Василь піддається цій містичній намові й не може зупинитися.
У Василя безліч творчих і навколотворчих ідей. Окремі з них стають цікавими літературними проектами. Але оце вічне втікання-ловлення невидимої птахи літератури, не дає багатьом сприйняти Василя Бабія як поважного літератора. Зрештою, він постійно розривається між футболом і літературою. Так само, до речі, як і Петро Сорока, який в «Знаку серця» писав: „Література і футбол – дві великі пристрасті, що зробили моє життя змістовним, щасливим і радісним. Якби їх відняти у мене, я не знаю, чи саме існування мало б якийсь сенс“.
Я можу зрозуміти таку пристрасть, інколи сам піддаюся її чарам, але не можу дозволити, аби вона запанувала наді мною. Також не можу прийняти, хоча теоретично розумію отой рваний ритм творчого бігу Василя Бабія. Все би нічого, якби не страждали прозові сюжети письменника. Вони цікаві, легкі, захопливі, але поспіх і байдужість до їх вивершення, до редакторської і коректорської правок, дуже часто зводять потуги Василя Бабія до банального множення непотрібних книжок.
Я не буду завершувати розмову на цій печальній ноті. Надаю слово Петру Сороці: „Те, що письменник з перебігом літ не збавляє творчих обертів і на мій стіл одна за одною лягають нові книжечки, мене все більше і більше захоплює, але також змушує потерпати за його серце. Однак хочу вірити, що Василь не такий, як усі – сильніший, виносливіший і стійкіший. А отже запрограмований, як біблійний Йов, на багато літ і … жінок“.
До чого тут жінки, запитаєте ви? А це одна із тих таємниць, про які у цьому матеріалі говорити я не планував. Тому побажаймо нашому Василеві Бабію терпцю до хороших книжок. Бо сюжети його і так переслідують.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/11/18/132541.html
|
