Монолатій Іван. Зоосад революції: Західноукраїнська державність 1918-1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ сторіч. Есеї. Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2020. - 352 с.
Хто би що не стверджував, а історія таки нічому не учить, особливо історія нашого народу, яку можемо образно трактувати, як циклічне ходіння сліпців по полю з густо розкиданими граблями. І проблема багатостраждальної української державності не стільки в неадекватності східних/західних сусідів, скільки в патологічних особливостях ментальності, поглядів, ставленні до себе і один до одного, життєвих принципах і цінностях, які впродовж століть не дають нам об’єднатися в монолітну націю. В будь-яких визвольних потугах спочатку спрацьовує сподівання на когось сильнішого, під чиєю опікою вдасться побудувати незалежну державу, а врешті, суперечливий менталітет тягне кого в луг, кого в плуг і нівелює всі патріотичні наміри. Що отримуємо у спадок? Патетичну народну творчість про звитяги та поразки і багатолітнє міркування письменників та науковців над тим, чому все склалося саме так, і що було б, якби склалося інакше. Особливо актуальним стало проведення паралелей між загрозою нашій державності зараз і втратою ледвенародженої державності на початку ХХ століття.
Дослідження вітчизняних істориків та етнополітологів набирають нових обертів і це важливо, не тільки як можливий спосіб прозріння, а й рішення проблеми: як уникнути циклічності руху, не говорячи вже про граблі... В цьому плані маємо новий есеїстичний збірник дослідника ЗУНР та Листопадового чину, професора Івана Монолатія «Зоосад революції: Західноукраїнська державність 1918-1923 років і теорії випадковостей ХХ – початку ХХІ сторіч» (Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2020).
Як кожна книжка автора, «Зоосад революції…» – це неординарність мислення, до того ж – несподіваний ракурс підходу до розгляду, здавалось би, вже досліджених і описаних подій. Проте, зауважимо, що в історії України багато непрочитаних сторінок. А скільки ще сторінок вирваних і знищених?! Аналізуючи події, свідчення, спогади, автор продукує абсолютно нове сприйняття, спонукає до роздумів.
Інтрига починається з «Чорних лебедів» революції, як семіотичного маркера «непередбачуваних рідкісних подій великого масштабу». Які саме події досліджуваного періоду можна назвати «Чорними лебедями» і звідки вони «вилетіли»? Цікавим є факт, який І. Монолатій особливо підкреслює, що «галицькі українці… легальним чином проголосили Українську державу в межах Австро-Угорщини, а тому очікували мирної передачі влади на Східній Галичині». Тож Листопадовий зрив можна назвали «Чорним лебедем», чи, все ж таки, «Сірим» – науково контрольованою подією? (Ми не маємо на меті переказувати зміст. Ми хочемо посіяти зерна цікавості в душах тих, кому не байдужа згадана тематика).
Враховуючи, що в цісарському маніфесті від 16 жовтня 1918 року про майбутню федиралізацію Габсбурзької монархії зовсім не йшлося про «справу української державності в межах монархії», чи дійсно, як нас неодноразово переконували, галичани прагнули до злуки з наддніпрянцями і в яких межах існувала сама ідея Соборності?! Знаходимо чіткі й переконливі відповіді, підкріплені цитатами з архівних джерел. Роль у згаданих нами подіях сотника Д. Вітовського, державотворчі потуги д-ра К. Левицького, Є. Петрушевича, Л. Цегельського, реакція гетьмана П. Скоропадського на звернення вже сформованого уряду ЗУНР, і політична гра Володимира Винниченка… Ілюстрацією до питання, які настрої панували на той час в Галичині, може бути процитований у книжці уривок із львівської народовської газети «Діло» (стаття М. Лозинського): «…що значило би негайне проголошення прилучення українських земель бувшої австро-угорської монархії до істнуючої наддніпрянської української держави? Що тим самим найвищу державну владу і на сих наших землях мав би той самий гетьманський уряд, який з наддніпрянської України зробив найреакційнішу в світі державу з обмосковленим державним апаратом, – одним словом: відреставрував на Україні царську Росію. Чи можемо ми негайно прилучитися до такої держави?» [с.48]. Після цієї цитати, знайдуться ті, хто скаже про «посягання на святую святих» національної ідеї. Але насправді, це розвіювання примарного переконання в «одвічному» і пристрасному прагненні до взаємозлиття, і як зараз розуміємо, така «державотворчість» врешті вилилася в тривале поглинання насадженими промосковськими цінностями, цінностей національних, проєвропейських. На жаль, свідомість і далекоглядність галичан перевищувала їхні як фізичні, так і політичні можливості відстояти власну державу. Автор детально аналізує трьох «Чорних лебедів» і називає ще одну подію, яку гіпотетично можна вважати «лебедем» четвертим.
Не менш цікавим є наратив про Сірих носорогів, якими позначено «загрози, які ми мусимо бачити, але часто не бачимо, або які ми бачимо, але свідомо ігноруємо». Для західноукраїнської державності таким Сірим носорогом став Варшавський договір квітня 1920 року (т.зв. «договір ганьби») між Пілсудським, як переможцем, і Петлюрою, як переможеним. Фактично, Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся, Лемківщина, Підляшшя, Посяння і Холмщина стали офірою, чи як тепер кажуть, розмінною монетою в політичних ігрищах того часу. В лаконічній формі допитливий читач вибудує для себе причинно-наслідковий зв’язок між національними сподіваннями одних і реальними стратегічно-кон’юнктурними планами інших.
Вбудовуючи постаті й події української історії початку ХХ століття в семіотичний калейдоскоп тваринного світу, І. Монолатій не лише поглиблює наше уявлення про трагедію і безвихідь державників, про реальний світоглядний діапазон тодішнього українця по обидва боки Збруча, так званих політиків-скунсів (вислів В. Липинського), Левів, Лисів, Їжаків і Щурів в зоосаді української революції…
На жаль, історія, а особливо – наша, вперто рухається по спіралі, тож наші сучасники, шукаючи відповіді, шляхом проведення паралелей з подіями столітньої давнини, вбачають причину власних негараздів у так званих «державних керманичах». Та, як зауважив Кость Левицький, «кожний народ має таких провідників, яких з себе видав і вибрав до проводу» [c.116]. А оскільки народ є творцем власної історії, то саме в поведінці та інстинктах українців потрібно шукати відповіді на ті виклики, що ставлять нас на край прірви. В «Зоосаді революції» можна знайти відповіді.
Книжка Івана Монолатія – для уважного, вдумливого читача з живою уявою, реалістичним сприйняттям подій та схильністю до критичного аналізу. Головне, як підказує Книга Книг, – мати вуха і чути, мати очі і бачити…
Листопад, 2020.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/11/18/132124.html
|
