В одному з романів цієї добірки недаремно згадують про те, що наша реальність – це книга, яку ми зараз читаємо
Адже матеріальний світ існує завдяки нашим бажанням і емоціям, і тому місце у ньому – так само, як у книжках огляду – знаходиться і героям “Матриці”, і Нестору Махну в Галичині, і, звичайно ж, Кафці з автором “Мертвих душ”. Саме такий калейдоскоп історій пропонують автори, які здатні впливати на наш настрій, а отже, на існуючу реальність.
Игорь Опадчий. Твоя. – К.: Саммит-книга, 202
Культовий фільм “Матриця” у цьому романі про талановитого молодика, який обіймає посаду керуючого директора великого холдингу, згадується недаремно, адже, як вважає наш герой, “пока не меняется сам человек - не меняются и окружающие его вещи, люди и обстоятельства”. З одного боку, у нього все є, його називають «математиком людських душ» і «композитором нових бізнес-мелодій», він трудоголік, який ненавидить вихідні, на ньому тримається весь холдинг. З іншого боку, він пише роман про Наполеона, і не дивно, що іноді паралельна реальність спалахує флешбеками у цього, здавалося б, лінійному романі. А коли вже нашому герою запропонували подорож у позасвідоме - участь у дослідженні, яке може перевернути весь сучасний світ, відкривши невідомі досі можливості людського мозку – то він з головою поринув у чергову авантюру. Утім, чого ж авантюру? Звична структура економіки цілком логічно при цьому летить шкереберть, нова модель соціуму з відміною грошей так само просто стає реальністю. Проте, чим насправді завершиться ця пригода з експериментальною реальністю, коханням головного героя і заміною матеріального світу на інформаційно-емоційний – можна дізнатися лише у фіналі роману. Точно знати лише одне. “Наша реальность — эта книга, которую мы читаем сейчас, - нагадує головний герой. - Наш мир — мир историй, которые мы проживаем. Каждый фильм и книга — это кем-то рассказанная история. И мы решаем, понравилась она или нет. И ту, которая нам понравилась, мы хотим повторить еще и еще, детализировать и реализовать”.
Игорь Шестков. Сад наслаждений. – К.: Каяла, 2020
Книга оповідань берлінського письменника-емігранта дивна тим, що свій фірмовий метод – перетворення “радянських” спогадів на «німецький» сюрреалізм – він доводить до абсурдного вигляду, і все разом це має вигляд, ніби Довлатов зійшовся з Кафкою і вони написали “Мертві душі”. Насправді це грімка суміш з комунального побуту пізнього совка – дитинство в Криму, онанізм в отроцтві, юність в інституті, бо Афганістан кличе – і берлінських буднів ошалілого художника-емігранта – музеї, злидні, еротичні фантазії. Так само дивно спостерігати, як усе це трансформується не в соціальний трилер, а в фантасмагоричну прозу, яку найкраще ілюструвати картинами Босха вкупі з музикою Einstürzende Neubauten. “Я стоял на перроне берлинского с-бана (городской электрички), - звітує автор. - На станции Грайфсвалдерштрассе. Подошел поезд кольцевой линии, и я осторожно вошел в вагон, поминутно оглядываясь… боялся, что и тут встречусь с чем-нибудь ужасным”.Якого, додамо, у його емігрантському житті вистачає, з чого й пишеться ця макабрична проза.
Антін Мухарський. I am not Russia. – К.: Наш Формат, 2020
Ще у першому романі “Попса для еліти” Антона Мухарського, назву якого автор сих рядків відредагував був на “Повернення Великого Лоха”, з’являвся диявол Мак-Лох, який виринає також у новій книжці. Утім, великої ролі наразі це вже не грає, оскільки мова якраз про дрібниці, в яких цей самий диявол зазвичай ховається. А саме – про особливості сучасного соціуму, з яких складається невмирущий образ українського совка. «То що видає в нас совків? – питають у романі. - Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається “барсетка”? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски? Усе те, що можна охарактеризувати терміном “деградативна селекція совка”.
Юліан Целевич. Чорні хлопці Карпат. – Л.: Апріорі, 2020
Мова у цій надзвичайній книжці - про Карпати, найзагадковішу частина України, де живуть представники неймовірної, фантастично цікавої й неповторної гілки нашого народу – гуцули. Крім того, це перше вагоме професійне дослідження феномену опришківства, виконане українським істориком наприкінці XIX століття. Автор об’єктивно, висвітлює явище збройного спротиву у Карпатській Руси, на основі цінних історичних джерел аналізує його витоки і природу, а також причини згасання цього руху опору підневільної руської (української) спільноти на тлі зажерливості пануючих інородців. Оминаючи апофеоз народного замилування своїми національними героями-месниками, автор змальовує велич особи найпомітнішого ватажка Гуцульщини, улюбленця свого краю Олекси Довбуша (Довбущука), якому народні перекази приписували лицарські вчинки навіть після його загибелі.
Петро Гаврилишин. Роман Чорненький. Станиславів: віднайдені історії. – Брустурів: Дискурсус, 2020
Ця незвичайна книжка про Івано-Франківськ / Станіславів просто сповнена дивних історій, загадковий подій і невідомих фактів. А стається це щоразу після того, як розкривають чергові архіви, і головне – закривають очі на “ненауковість” усної історії, яку лише нещодавно визнали за офіційне джерело. Утім, у цьому дослідженні, присвяченому колишній столиці ЗУНР, усе пристойно, і оповідь збудована не на матеріалах кшталту «баба бабі сказала» а на цілком поважних джерелах. Дивує і вражає у цих історіях, що охоплюють період від ХVІІІ до ХХ століття достоту все – і як Станіславів переміг Коломию, і свято дивізії «Галичина», і хіба що історій Єшкілєва про монстра на старому цвинтарі, який ганявся за його мамою, і якого радянські вояки з вогнеметів палили, не вистачає. Утім, Нестора Махна цілком вистачає? Як його сюди занесло зі степового краю? “Збереглося прохання за підписом Махна до староства в Станіславові від 23 квітня1922 р., - пояснюють автори. - “Перебуваючи в королівстві Румунськім я інтернований не був і навпаки мені дозволялось мати при собі шість чоловік. Маю за честь прохати від себе,групи моїх старшин і козаків дозволити мені з людьми оселитись в м. Львові або в однім із міст Польщі настановищі мирних громадян робітників”. Відомо, у принципі, чим усе воно завершилося.
Ігор Бондар-Терещенко
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/digest//2020/10/31/081317.html
|
