Камаєв Ю. Максими. – Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2019. – 144 с.
Юрій Камаєв відомий в Україні як талановитий автор збірки історичних оповідань «Мед з дікалоном» (2009), ретродетективу «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Підіпригори» (2011) (у співавторстві) і спроб у жанрі фентезі. Отже, у фокусі уваги письменника досі перебувало минуле і майбутнє. І як у всіх мрійників, принаймні у найближчій ретроспективі від Гоголя до Хвильового, зацікавлення сучасністю обертається наразі сатирою. Тому, незважаючи на підзаголовок «історіософські мініатюри з фейсбуку», все це насправді про сучасність.
Характер цієї книжки вже можна визначити з самої обкладинки, навіть не звертаючись до анотації. Максими – це афоризми дидактичного спрямування. І назва ця щодо змісту була б у жанровому відношенні не зовсім точною, якби не атмосфера двозначності та іронії, що відчувається відразу і робить таку точність необов’язковою. Тут тобі і кулемет «Максим», і Юлій Цезар, і фейсбучна символіка, і характерний шрифт. Так що стає очевидним: йдеться про «кулеметну» публіцистику, а її мораль і пафос (з постмодерним перепрошуванням за мораль і пафос у подальшому тексті) виражений у націоналістичних кольорах крові і ґрунту.
Власне того, що у достеменному сенсі називають максимою, у книзі Камаєва не так і багато. Його мініатюри різноманітні за жанровою природою. Це, зокрема, сатиричні афоризми, сформульовоні зі свідомо акцентованим образом автора, з педальованим суб’єктивізмом, в діалогічній манері, і в цьому сенсі справді, як сказано в анотації, Ю. Камаєв «відродив на принципово новому рівні» старий жанр, скажімо, «Кожен раз, коли в нас настають демократичні вибори, до мене приходить туга за освіченою монархією», «Шокові реформи в Україні чомусь завжди нагадують клізму при лікуванні пневмонії», «З почутого: ніщо так не свідчить про наявність перевірки в бюджетній організації, як наявність туалетного паперу у виходку», «Щоб ви знали, найбільше втішилися появі сміттєвих контейнерів для пластику бабусі, що продають молоко». Зчаста трапляються історичні мініоповідання і краєзнавчі нариси з непересічним, як на математика, знанням історії, літературознавчі, мовознавчі, історичні, політичні есе-мініатюри і анекдоти з журналістською, як на прозаїка, оперативністю і злободенністю.
Складається враження, що у письменника, який досить пізно розпочав свій шлях у літературі й нечасто радує своїх читачів новою книжкою, назбиралося чимало задумів, начерків, сюжетних схем, котрі він з різних причин не поспішає втілювати. Так ніби колекціонування спостережень і окреслення начерків життєвих історій має в собі щось самодостатнє. Так ніби для автора їхнє осмислення важливіше за художньо-інтуїтивне втілення і проживання.
Тематика мініатюр Юрія Камаєва – історія (українська і всесвітня; переважно ХХ ст.) та сучасність. На сторінках «Максим» трапляються прецікаві сюжети ненаписаних новел чи романів, замальовки невивчених уроків чи неосягнених парадоксів історичного минулого, як-от: «найщасливіша капітуляція, враховуючи перспективи полярної зимівлі» останнього німецького гарнізону «на полярному острівці неподалік Шпіцбергена» 4 вересня 1945 р. або розповідь про «карпато-русскій отряд» в складі денікінської армії, чи доля Гітлерового небожа Віллі, котрий під час Другої світової служив в американському флоті, начерк авантюрної біографії романіста Карла Мая, міркування про роль більшовицької агітації в розкладі війська отамана Григор’єва й повчальна історія загибелі ЗУНР, що вірила на слово європейським дипломатам.
Деякі, зумовлені новітніми стереотипами, твердження автора можуть викликати заперечення філологів-україністів, приміром, «як же ви, народнички, мало знаєте за село». Напевно, було б спрощенням вважати всіх так званих народників від двох сотень років і дотепер наївними ідеалістами чи вправними маніпуляторами. У того-таки класичного народника Грінченка є речі, скажімо, велике оповідання «Брат на брата», без будь-яких ілюзій щодо темного простолюду.
Орієнтовний читач «Максим» – людина, треба думати, духовно близька самому автору, світоглядно західник, із «національно свідомих», книжник і диспутант, іроніст і парадоксаліст, далекий від мовного пуризму, однак чутливий до питомих ресурсів рідної мови (сленгізми і неологізми «холіварити», «конса», «лулзи», «неймінг» тощо) і не оракул вічних істин. Одне слово, книгу адресовано мислячій, проактивній, меншій частині українських громадян, для яких історія справді є вчителькою життя. Наскрізна ідея мініатюр – давно відома, проте вічно актуальна істина: не засвоївши уроків минулого, доведеться наступати на одні й ті самі граблі.
Утім, ботокудів без історичної пам’яті історія, на жаль, нічого не вчить.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/10/17/172238.html
|
