Пахаренко В. Білий налив / перек. англ. Брукс Тетяна / пластика Фізер Іван / Черкаси: Видавець Ю.А. Чабаненко, 2019. – 118 с.
Іноді поезія здатна пробиватись крізь біль, час і простір, кристалізуючись у вічність. Людина ж може лише наблизити до вічності відведений їй крихітний відрізок життя. Добре, коли він осмислений, сумно, якщо безсенсовий. Мудро та виважено шукає сенсивимірами поетичного слова й Василь Пахаренко на сторінках книги з символічною та рідною для автора назвою «Білий налив». Вірші, що входять у збірку, – неримовані, однак відсутність рими компенсує в них величезна присутність Живого Духу.
Верлібр – не просто вільний вірш, він теж має певні правила. По-перше, він не повинен містити зайвих слів, багатослівна фальш одразу впадає у вічі. По-друге, верлібр має бути максимально коротким, максимально образним і максимально змістовним, адже, як відомо, надзавдання верлібру – глибина думки в конденсаціївислову. Вільним віршам Василя Пахаренка, зважаючи на щільність вислову та глибину думки, притаманна влучна афористичність («премиле мале стає потворним, коли заступає собою велике», «руку на живе підіймає лише мертве», «людина може переконливо оголосити себе атеїстом лише після того, як стане Богом», «лиш очима любови розглядиш у натовпі оман самотню постать правди», «безвірникові, що хоче побачити, ні на що дивитися»). Євген Баран, акцентуючи у передмові до збірки на деяких аспектах становлення Василя Пахаренка як людини та митця, натякає і на орієнтальну авторську світоглядну складову, про що свідчать досвід та мудрість осмислення, представлені у лаконічній віршовій формі. Саме така своєрідна сентенційність надає верлібрам певної організації та художньої межі, яка і складає враження цільнозавершеності віршів.
Тематичний спектр збірки «Білий налив» – філософсько-універсальний, екзистенційний, переплетений автентичними народними символами та іманентними українському культурному простору архетипними образами-кодами. Це вічні, пульсуючі у венах теми життя та смерті, правди та вигадок, твердості й поступу, природної гармонії та дисбалансу, любові й байдужості. З огляду на такі паралелі, можемо мовити про двочленність композиції деяких верлібрів, суть якої полягає у послідовному зіставленні світу онтологічного і внутрішнього світу людини за принципом образно-психологічного зіставлення: «люди – що орелі: усе втікаємо від своєї тіні – й марно». Простежується активне зіставлення реального і трансцендентного, земного й Божого («Вердикт», «Молитва», «Фантаст»). І тут не говоримо про апріорне Боже спасіння, а про те, що часто, обважуючи небо проханнями й марними обіцянками, не чуємо того «Візьми сам, яке травинкою шепоче він з-під ніг».
Вдало змальовує автор гармонійну мінливість світу контрасти вами («гляне любов на сніжинку – і та стане краплею сонця»); контрасти підсилюються навіть візуально (чорно-біле чергування сторінок). Подекуди є оказіональні структури (знадливо-грішні, непорочно-вишні, медвяно-прозорий). Проте приємно, що в цих поетичних текстах немає зовнішнього надміру, гри слів, фонічних чи структурних вибриків. Авторові це, зрештою, й не потрібно. Є більше – внутрішній діалог, що веде читача до власної рефлексії, якого часом так бракує нам для усвідомлення життя та себе у ньому.
Від своїх витоків українській літературній традиції був властивий синтез поетичних та музичних форм, синкретизм художнього мислення, відтворений у поліфункціональності новітнього художнього образу. Така міжмистецька контамінація є присутньою у збірці Василя Пахаренказавдяки доречному її ілюструванню пластикою Івана Фізера. Кожна зображена фігура має потужний емотивний код, живу енергію, що суголосні з настроєвою тематикою та сенсом відповідного йому вірша (наприклад, «Міряються силою» – могутність, «Бунтівник» – протест, «Народження планети» – безсмертя, «Двоє» – любов, тощо). Таке синестезійне чаклунство робить поезію не лише місткою та глибокою, але й принадною у стильовому оформленні.
Не оминути словом і лінгвістичну дуальність збірки «Білий налив», адже паралельно до українського тексту запропоновано переклад Тетяни Брукс. Одразу зауважимо, що переклад поетичного тексту справа – нелегка, тим паче, якщо потрібно з трепетом вберегти первинну автентику першоджерела й інтерпретувати текст так, аби метафора не втратила своєї ваготи, аби іноземний читач сприйняв для себе українську поезію як екзотику (побачив, як ґоґоситься чорнобривець, скуштував медвяний смак білого наливу, заплакав від скалки любови в оці та вічув як льон літ торкає Вічности). Тому деякі вірші мають не лише по одному, а й по два-три варіанти перекладу. В передньому слові Тетяна Брукс ділиться деякими труднощами ітонкощами тлумачення художнього тексту, цитуючи навіть самого автора («переклад – як жінка: або гарний, та не вірний, або вірний, та не гарний»).
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/05/04/111857.html
|
