Збірка Лілії Батюк-Нечипоренко «Візьми мої крила»
Поезія не поділяється на чоловічу й жіночу. Вона може бути або твоєю, про тебе, для тебе – або не твоєю взагалі.
Однак авторка вже четвертої поетичної збірки Лілія Нечипоренко нагадує нам про те, що бути жінкою, бути жіночною, писати від імені жінки, про жінку, для жінки – це не те щоб не соромно чи вторинно, як нас намагаються переконати в тому критики зі зруйнованою самооцінкою, – а почесно, природно й надзвичайно важливо. Річ навіть не тому, що жіночих голосів в українській літературі замало – їх вистачає! – а в тому, якою є сила голосу і що він промовляє загалу. Й отаких дужих та впевнених поеток і поетів хочеться чути та читати чимбільше, адже вони кажуть ті слова, які повертають нас до життя.
Наскрізна героїня збірки «Візьми мої крила» (хоча з’являється особисто лише в одному вірші!) – улюблениця авторки, тендітна на вигляд, але надзвичайно рішуча, сильна та щира андерсенівська Дюймовочка. А віддані подруги-ластівки так і пурхають сторінками електронної (до цього формату ще багато хто з читачів довго звикатиме, але воно того варте!) книжки Лілії, нагадуючи: ти маєш крила, ти, саме ти вмієш літати, лише згадай про це, лише дозволь це собі.
Ті, кому вже полюбилася лірика цієї надзвичайно самобутньої мисткині, отримають свіжу порцію майстерних образків – і римованих, готових до перетворення на пісню, й вільних, як сама ластівка, та з чітким, мов механічний годинник, внутрішнім пульсом. Хто ж читатиме тексти Батюк-Нечипоренко вперше, буде вражений її здатністю бачити світ очима досвідченої психологині, яка б консультувала, якщо потрібно, саму Осінь, перед якою б сповідався закоханий у Весну розбишака Грудень, яка б розклала по поличках і Сонце, й Вітер, і Дощ, ба навіть чийсь колір волосся – адже все це є живим, чуттєвим, зберігає потаємні знання…
Авторка настільки деталізовано змальовує для читача картини, яких не спостерігала на власні очі, що мимоволі віриш у реінкарнацію. Це й вірш про голодомори, де жінка готова віддатися незнайому чоловікові за банку тушонки. «Хочеш повторення?»– запитує невідомий голос ніби згори, закликаючи подумати всіх тих, хто нині марить поверненням у «блаженні часи» радянського соціалізму та скуштувати ковбаси за 2.20. І про теперішню оборонну війну проти Росії – Ліліїне болісне, мов стогін пораненого: «Я не знала жодного з тих, хто там загинув. Знаю тепер. Тепер вони всі – мої. Кожен. Особисто мій...»
У кожному вірші Лілії Батюк-Нечипоренко є бодай один афористичний вислів, з яким хочеться скрізь носитися, який можна припасувати до першої-ліпшої життєвої ситуації: «А за любов багато і не платять», «Люди стікають по краплі… Кожен в своє небуття», «Осінь уже не весна, з цим що хоч, те й роби», «Хтось вміє жити лише на війні», «Бог усміхається – знає, як мрія озветься».А інколи весь вірш – суцільний розгорнутий афоризм, який навмисне вивчаєш напам’ять і потім цитуєш: «Хижаки не полюють на жаб. Якщо на Вас полюють – Ви як мінімум заєць чи косуля, або навіть буйвол».Або тлумачення на пальцях головної заповіді Божої: «Неможливо любити іншого більше, ніж любиш себе. Така любов не має ресурсу. А якщо тобі здається, що ти любиш іншого більше – це потреба, залежність, але не любов. Якщо менше – це гординя. І тільки якщо так, як себе – це любов.»
Любов для ліричної героїні – це обмін енергіями: «Візьми мою любов. І дай навзаєм свою». Кохання, що здатне зробити щасливим – легке й просте, «а все інше – від лукавого». Авторка дуже влучно пише про виміри свободи: «Свобода вибрати того, з ким будеш щаслива… Свобода вибрати того, з ким будеш вільна… Свобода не вибрати нікого…»І, якщо вірити сказаному, то все справді просто…
Збірка рясніє рефлексіями – після них хочеться бодай одним оком поглянути на картину «Степ» Андрія Шильдера; ліричних героїв надихає й комп’ютерна графіка – щоб у цьому переконатися, варто прочитати вірш, у якому фігурує чорна барва в колірних моделях CMYKта RGB…
Та справжня перлина саме цієї книжки – і, як на мене, всіх поетичних витворів поетки, – триптих «Проростати крізь асфальт». Авторка пропонує тому, хто не позбавлений уяви, випробувати себе одразу в трьох ролях. У яких саме – краще не переказувати, адже Поезію можна сприймати лише напряму, без третіх осіб, смакуючи кожне слово й перевіряючи на міцність речення за реченням. Це текст-головоломка й текст-розрада водночас. Могутній у своїй мудрості, він росте з одного-однісінького «жити».
Є такий термін у філософії – вітальність, від латинського vita«життя». В цьому й суть збірки «Візьми мої крила». Адже Дюймовочка-Майя живе доти, доки ніщо не перешкоджає її прагненню рухатись. Тоді вона може здолати будь-яку силу й досягти своєї мети.
Крила – це не транспортний засіб. І не органи тіла. Це стан нашого духу, який береже життя, примножує життя, якщо не припиняє переносити нас далі й далі в наших бажаннях, почуттях, думках і планах.
Лілія Батюк-Нечипоренко, патріотка, україноботка, відкриває очі всім, хто читає її збірку, на наш обов’язок жити в ім’я тих, хто віддав свої життя заради нас, прикрив своїми тілами, щоб дати можливість тим, хто лишився на землі, очистити від скверни душу: «А я вперта. Я дійду куди треба. І розкажу. що все не марно. Що вони нас таки вберегли, хоч і дорогою ціною. І що ми пам’ятаємо. І що нам болить. І що ми робимо те, що хотіли зробити вони. І що все буде Україна.»
І чи може бути інакше, коли ти маєш крила?
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/04/24/071446.html
|
