Буквоїд

Блудний лебідь української поезії...

11.02.10 07:25 / Євген Баран
На здобуття Шевченківської премії: Ярослав Павуляк. Дороги додому. – Тернопіль: Джура, 2009. – 156 с.
Ця книга, хоч і не пройшла непоміченою (було декілька рецензій: Юлі Починок, Тетяни Дігай), однак не дістала того розголосу, на який заслуговує. Навіть передмова Степана  Сапеляка і післяслово Богдана Бастюка та ілюстрації картин Івана Марчука не додали додаткових козирів, а мали би. Бо книга видана поліграфічно добре. Іван Марчук, як художник, бездоганний. Поезія просто чудова. Нарешті і Сапеляк, і Бастюк – талановиті автори, можливо, не бездоганні, але талановиті. Номінування цієї книги на Шевченківську премію йшло по інерції: здається, самі тернополяни не дуже вірили, що книга зможе пробитися крізь заслону експертів, кулуарних домовленостей і навкололітературних інтриґ.  Так само виглядала дещо раніше ситуація із книгою поезій Михайла Левицького, теж гідного номінування на Шевченківську премію. Одначе, у нас перемагає не завжди той, що гідний мати відзнаку. Такий льос цих провінційних поетів, до якого додається ще й стереотип міщанський, – так вони ж піяки , та яке моральне право вони мають представляти українську поезію?!. Справді, у такому разі шановний Тарас Григорович ніколи б не удостоївся чести стати лавреатом національної премії. Не знаю. Я стаю все лояльніший до недоліків людських у поетів, все більше мені йдеться про ті світи, які вони звільнили із клітки власного тіла, подавши візію світлу, майже біблійну. А ще обрамлену власним нестихаючим болем, який витворює античну (біблійну) трагедію українства. І як вони знаходять ті слова – не патетичні, не «правильні словеса», а якийсь зболено-мудрий, елегійно-просторовий стих їхньої лагідної, опечаленої душі. Ярослава Павуляка треба читати, як молитву, з відчуттям внутрішньої готовности до катарсису. Читати, як колись наші діди читали біблійні псальми: врівноважено, речитативно, наспівно. Не шукати текстів і підтекстів: вони, мов стишено-елегійна  музика з несподіваними інтонаційними проривами і надривами, з перепадами і переливами, передзвонами і півтонами обволікують серце, і тоді воно щемить: болісно, радісно, вільготно, сумно-сумно, аж до спазм, до задухи, до бажання роздерти груди, аби переконатися, що твоє серце ще не зчерствіло... .......... Я завтра прийду знов до всіх і до нікого, Когось нема, когось завжди нема. ...........    *     *     * Зарив я в землю безліч юних днів, Між ними був один, що дуже жити хтів.   Те місце, де лежать їх мертві голоси, Я каменем приклав, щоб не розрили пси.   А нині, мов на гріх, бракує того дня – До нього мчу і мчу, упавши на коня.   Рядок з вірша і повністю інший вірш, і ще , і ще находиш у Павуляка ці прості  й безхитрісні  слова. Навіть не слова – ноти, звуки, що зупиняють тебе мимоволі, і ти починаєш згадувати, споминати – перед очима люди, долі, епохи ... Щось  невловимо чисте проривається до серця, щось несподівано втрачене і далеке переживається як власне, близьке, твоє... Дуже маленьку Навчили мене співати Пісень корови.   А тая, як вишня, На кінчику рога з росою –  Співала сумної. Ох, тая, як вишня . ..............................   Нам годі змінити щось в цьому найхимернішому зі світів, але можемо бодай на мить повернутися до самих себе, якщо зуміємо повернути ЛЮДИНУ ІЗ ЖИВИМ УКРАЇНСЬКИМ СЕРЦЕМ  до розуміння правди в собі. Так довго говоримо, що треба повернути престиж культурі, літературі, відповідним нагородам, які би стимулювали розвій національного духу, і не хочемо бачити очевидного: премія, тим більше Шевченківська, тоді відІграватиме бодай незначну консолідуючу ролю в культурі, якщо ми навчимося відзначати не обсяги і кількість зробленого, а ті рядки, слова,  окремі вірші, новели etc., які пробивають товщу квазіцивілізаційного зла у нас і нагадують, навіть спам’ятовують, що ми, всього навсього, смертні й прості ЛЮДИ, покликані у світ чинити добро і протистояти злу. Така просвітлено добра (естетично бездоганна) поезія Ярослава Павуляка. Така беззахисно українська, така людяно-вічна... Просто хочеться  Підняти малий камінець, розбігтись, піднявши ногу, (Є молитва така), і жбурнути його в літака, і впасти сумним на дорогу.   Або рибою воду набити і трошки зі злості пожити.   Уїтменівські, антоничевські мотиви, настрої, інтонації зринають у поезіях Ярослава Павуляка, але так ненав’язливо, делікатно, майже ніжно... Поеми «Блудний Лебідь», «Реквієм», «Скрипаль і балада про нього», «Підошва», якими завершується книга поезій, витворюють цілісну світоглядну, естетичну панораму світу Ярослава Павуляка, з його трагедійно-драматичним переживанням індивідуального життя як національно незнищенного буття у часі й просторі. Це його спосіб говорити. Його спосіб молитися. Його спосіб мовчати. Його прагнення словом наповнити тишу, аби воно зазвучало як торжественна симфонія Бетговена. Нам залишається почути. Або не почути. Не побачити. Не звернути увагу. Скептично відмахнутися. Бо все відбувається, як записано в книзі життя: Богові Богове. Кесарю Кесареве. Поетові Вічність...
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2010/02/11/072544.html
Copyright © 2008 Буквоїд
При повному або частковому відтворенні посилання на Буквоїд® обов'язкове (для інтернет-ресурсів - гіперпосилання). Адміністрація сайту може не розділяти думку автора і не несе відповідальності за авторські матеріали.