Ігор Курилів. Між берегами: Поезія / Переднє слово Василя Герасим’юка, післямова Дмитра Стуса.– Київ:Видавничий центр «Академія», 2019. - 176 с.
Хіба корида
справедливе дійство
коли заздалегідь відомо
хто із двох повинен впасти
Ігор Курилів
Це вже друга поетична книжка Ігоря Куриліва. Перша – «Флейти на вітрах» вийшла 2016-го. Власне, нові вірші є продовженням авторської сповіди-розмови, на що вказує сам автор, визначаючи хронологічні рамці написання: „Вірші 2016 (останні місяці) – 2019 років“. Переднє слово Василя Герасим’юка і післямова Дмитра Стуса досить чітко визначають тематично-настроєву тональність віршів, - „наближення межі“ (Дмитро Стус).
Книжка оформлена ілюстраціями Олександра Охапкіна, - не знаю, чи художник спеціально взявся за ілюстрування чи використані його картини, - суті це не змінює, бо і вірші, й оформлення виповнюють загальну сповідальну картину книжки, і як такі, і вірші й ілюстрації треба сприймати цілісно.
У книжці відсутні розділи, зате є наскрізна нумерація віршів, - усіх 132, що зближує саму книжку з традицією сакральною, а також – формою, - ці вірші наближені до східної віршованої традиції хоку і танка (не забуваючи при цьому іронічно-мудрого спостереження Ґ. К. Честертона: „Традиція означає, що ми даємо право голосу найзанедбанішому з усіх класів, нашим предкам. Це демократія мертвих“, які голосують„своїми надгробними каменями“).
Що стосується самої книжки, то її читання вимагає філософсько-розміреного спогадання, осмислення і бачення пережитого. Тому ці вірші не можна читати залпом, і ці вірші швидше будуть сприйняті поколінням старшим, яке пройшло життєвими дорогами і має свій досвід, якого не може нікому передати. Бо досвід – це найнепотрібніше свідчення людської ходи. Бо цей досвід є тільки твоїм, і на слово тобі майже ніхто не повірить.
В усьому іншому я погоджуюся з міркуваннями В.Герасим’юка („Письмо Ігоря було рафіноване, без любих українському серцю поети змів, штампів і загальників. Натомість – тонка шляхетна пластика, напівтони і натяки, непоказна націленість на онтологічні проблеми. Він обходиться без надривних декларацій та іншої порожньої риторики. Виявляється, для нього залишилася актуальною давня бодлерівська настанова, за якою «предметом поезії є сама поезія»“) і Д. Стуса („Так, ідея цих рядків не нова. У світовій філософській ліриці – навіть заяложена. Але в контексті наших зраджених надій та ілюзій вона й тепер актуальна. Бо кожна чутлива до світу людина тривожиться думкою про справжність і праведність своїх кроків“).
Світ Поезії такий неохопний, що сьогодні, навіть повертаючись до класичного набутку, - все одно щось пропустиш. А тому кожен читач-неофіт відкриває для себе світ здебільшого випадково. І коли йому серед цієї випадкової закономірности потрапить книжка Ігоря Куриліва, він цілком порине у власне споглядання пройденого шляху.
Відзначає вірші Ігоря Куриліва сливе досконала поетична мова (тут, напевне, треба згадати і редактора книжки, талановитого поета Ярослава Довгана), хоча й трапляються окремі мовні огріхи, і відвертість сповідання, щирість згадування: (005). „Колись здавалось // що я жити буду вічно // раділа юна плоть// у хащах всесвіту згубившись //
а нині день по дні в передчуттях // боюсь аїдових підземних тіней // і їхніх позирків пекельних // що у безсиллі сил не додають // невже то доля // на приціл мене взяла“; (036). „Червоним небо обпекло // немов хто грани кинув межи очі // і лебідь із тужливим криком // щез наче явид в мареві хитливім // важкий клубок думок // намотувався в голові //
нащо ти Господи // на трон виносиш смертних // не так уже й багато вони вміють // хіба що тільки жити і вмирати“; (048). „Я змучився від себе // рвуться жили // в митарствах повсякденних // віддаляється життя // німий тупик // келійна одинокість // хтось дивиться із неба // та воріт не відчиняє“…
Але є у цій книжці інші відтінки тем, настроїв, відчуттів чи, навіть, людська „єресь“: (010). „Я тільки музиці // своє обличчя відкриваю // лише вона одна // мене ніколи не зістарить“; (079). „Яка краса падіння // діви платонічної // що у жаданні // невблаганною стає“. Останній вірш є сливе шедевральним і нагадує мені Семенкове: „Червоноплямиться за парканом, // то мила моя іде“. Бо справжня поезія не народжується з покори, з покори виростає молитва, а поезія проростає з протесту і зачудування.
Беззаперечним є той факт, що поетична книжка Ігоря Куриліва відбулася як явище індивідуального людського визрівання, яке приймає циклічність життєвої ходи, але залишає за собою право пройти сей шлях Людиною.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/03/19/155209.html
|
