Олег Поляков. Крижана карусель. К.: Дім Химер. 2019, - 224 с.
Ця книга, перш ніж скоритися інтересові читача, пручається. От і в мене викликала скептичний спротив: та ну! знову про Майдан? Стільки вже казано-переказано! Однак, забігаючи наперед, зауважу, у найсвіжішому романі Олега Полякова «Крижана карусель» декорації Майдану виконують роль пускового механізму, що урухомлює оповідь. Бо головні події розгортаються на Житомирщині, в селі Старі Маслюки (СМ). Устроєм і уставом воно нагадує комуну, якою править колективний розум. Це – заможне, енергетично незалежне село, де розводять рибу і равликів, вирощують гриби, гарбузи, тощо, а ще там «на передній план виходить з людини усе найгірше, та ще й так переконливо, ніби нічого іншого в ній не лишається».
І справді, тамтешні школярі досліджують і аналізують ганебні історії своїх родин, навчаються викорінювати такі національні риси, як невдячність, продажність, боягузтво, брехливість, жорстокість, заздрісність. «Якби ми змогли побачити нематеріальну тінь свого роду – з усіма її вбивствами, зрадами, підступністю, розпустою – ми б заклякли від смертельного трепету», – констатує учитель історії Павло. Саме він намагається порятувати молоде покоління від задавнених родинних комплексів і травм, спричинених війнами, голодомором і нуждою.
Крижана карусель – не метафорична, а цілком реальна – головний атракціон Старих Маслюків. Вона споруджена на замерзлому озері і має кілька різних призначень: розвага для дітлахів, майданчик для ворожіння та рулетка. Урухомлює колесо такий собі чорний фармацевт, – запевняє місцева легенда. А якщо брати на віру слова Рикші – тамтешнього духовного лідера, «до котрого моляться, як до Бога, і яким втішають малих дітей», – то «енергія всіх невимовлених Гномом слів крутить нашу карусельку». Тут слід сказати, що Гном – глухонімий відлюдник, який може читати не лише по губах, а й навіть будучи оберненим до мовця спиною і, судячи із поворотів сюжету, також є не останньою людиною на селі.
Попри те, що читач занурюється в канву мирних подій поліського села, в них повсякчас вплітається відгомін революції. Автор раз у раз посмикує ниточки, якими незримо скріплений Київ та Старі Маслюки, нагадуючи, що жодна місцевість не може існувати поза геополітичним контекстом країни. Саме ж село мимоволі чи зумисно стає проекцією і суспільства, і ситуації в державі. Так, на «поклон» до Тима, одного із сільських очільників, ходять як вербувальники, так і гінці від чинної влади і навіть представники Майдану. І його цинізм (чи то пак практичність, бо за свої послуги Тим бере хабарі) щодо протиборчих таборів не має меж. «Знаєш, навіщо потрібні усі революції, майдани, бунти, страйки, коліївщини? Щоб вийшли на поверхню усі патріоти і вся сволота (хто з них є ким – питання відкрите) і перебили одне одного».
Власне Поляков виводить на яв те, про що всі ми давно здогадувалися, хоч і не промовляли вголос. Усі: і патріоти, і тітушки – маріонетки в руках можновладців. Владі комфортніше із сірою інертною біомасою, тому вона й зіштовхує лобами найбільш активні прошарки суспільства, щоб розмити їх.
Устами героїв, ні миті не вагаючись, автор ставить художньому і, безумовно, реальному держустрою діагноз: «Це якась антикраїна, запрограмована на руйнацію всього і вся. Тут лише років за сто почнеться щось притомне, нехай ваші правнуки згадають мої слова. Адже спочатку діти мають подолати в собі жорстокість батьків, не пустити її далі гуляти світом; онуки – перестати заздрити, навчитися смиренню; а вже правнуки – любити чистими серцями».
Отже, головна героїня роману Христина, незаміжня, приблизно тридцятип’ятирічного віку жінка, вирушає з буремного Києва в утопічні Старі Маслюки на пошуки батька – Кирила Дяченка. Той, пристаравши в Україні пару дітей від різних шлюбів, дременув у світи, змінюючи жінок і релігії. Через певні обставини він разом із Рикшею (який насправді рикшею ніколи й не був) змушений знову повернутися в Україну.
За все життя Христина бачилися з батьком всього кілька разів, однак він завжди підтримував її фінансово. Власне, мотив приїзду головної героїні до Старих Маслюків – доволі тривіальний: позичити грошей, аби спробувати змити ганьбу, яку накликала на себе на Майдані. Але в пошуках фантомного батька вбачається не лишень корислива мета. В Христині зрадливо проступає комплекс Електри: мати, якій до доньки не було діла, адже зазирала в чарку й на чоловіків («Мене всі зрадили, і ти – найперша», – закидає їй Христина), і дещо ідеалізований батько, до якого героїня відчуває непоясниму прихильність.
Власне, Христина, від чийого імені автор веде оповідь, і сама є незбагненною особою. Здається, О. Поляков із хірургічною ретельністю вирізав зі своєї героїні притаманні більшості жінок (та й чоловіків) емоції та почуття.
Упродовж історії Христина поводиться, ніби робот, неможливо пояснити, які душевні пориви спричинили ту чи ту її реакцію або дію. Ось, до прикладу: до Христини приходить подруга Желька й показує їй розмальовану, а затим посмуговану до крові спину. (Так доньку покарала мама за те, що та ходила на Майдан). Однак, замість співчуття, Христина… хвалить художній хист Жельчиної матері і пропонує сфотографувати спину подруги на згадку. А коли Желька розповідає по радіо про переосмислення маминого покарання, начебто воно справедливе і є актом високої материнської любові, то Христина раптом навісніє: якби Желька була поруч, то «розтовкла б їй носа і вивернула б на голову сміттєве відро». Погодьтеся, непояснимі відрухи.
А ось іще один приклад: якоїсь ночі Христина стає свідком того, як Желька займається сексом з учителем історії. Наступного дня у ресторані, коли подруга на певний час встає з-а столу, – Христина пише зубочисткою на торті слово «сука». З якого дива? Це – ревнощі, злість, зневага? Пояснення так і не знайшлося. Тим більше, що сама Христина – не з цнотливих.
Як на свій вік, походження, соціальний стан, головна героїня – жінка неперебірлива: кілька місяців, як від неї пішов бойфренд, а вона охоче підіграє залицянням майданівця Баракуди, далі цілується з барменом Стеном, без остраху приймає пропозицію японця Акіхіро приєднатися до нього і стриптизерки. (І це впродовж одного вечора). Запобіжник спрацьовує тільки у випадку зі школярем-старшокласником Валеріаном. Та й там у Христини виникає незбагненна реакція. Коли п’яний підліток намагається вдертися до неї в номер і з-за дверей зізнається, що любить, жінка раптом починає плакати.
На всі 206 сторінок тексту Христина лише раз проявляє емоцію, якій віриш, – ревнощі. Та й то – до чоловіка, тілесні стосунки з яким з певних причин виявляються неможливими. Дивина та й годі.
Хоча, вірогідно, в синтезуванні такої луб’яної персонажки й полягав авторський задум. Адже в «Крижаній каруселі» реальність, ілюзія та змінена свідомість перетікають одна в одну так легко й невимушено, ніби вода з рідкого стану переходить у газоподібний чи твердий.
У будь-якому разі Христина виконує роль каталізатора, адже з її появою у селі починаються незворотні зміни – над невидимим, однак наявним злом нависає загроза. Лиходієм, хоч і не надто переконливим, є Тим. Він прибув до СМ усього три роки тому. Брав у Рикші кредити, не завжди повертаючи. Сам Рикша невдовзі почав слабнути від невідомих хвороб. Очевидно, Тим мав недобрі наміри й щодо Христини. З огляду на те, що кара для нього не забарилася, головна героїня роману стає героїнею цілого села, адже рятує його від вселенського зла. Та з висновками квапитися не слід, адже, пам’ятаймо, в СМ у людях проявляється все найгірше, тож невідомо, що станеться із самою Христиною, яка вирішує залишитися в селі назавжди, за кілька років.
Загалом «Крижана карусель» скидається на згусток алюзії, фантасмагорії, інтертекстуальності й абсурду. Чтиво – не для релаксу, швидше, для активних мисленнєвих процесів. Оптика «Крижаної каруселі» Полякова перегукується з Віановим «Серцедером» та Рафєєнковим «Мондеґріном». Власне, тут, як і в «піснях про смерть і любов» наявні коні, що промовляють людською мовою, чи то пак спонукають людей розуміти кінську. Автор вдається до таких специфічних сюжетних і стилістичних прийомів, що годі спрогнозувати, що і як з героями трапиться на наступній сторінці і навіть у наступному абзаці.
Поляков, безперечно, має хист деталізатора й тропотворця. «Тітка Тома все життя працювала забійницею, спочатку на державних, а згодом на приватних м’ясокомбінатах, а статурою, поставою і виразом обличчя нагадувала Мінотавра… Я воліла не дивитися на її обличчя, вистачало рук: пухких, посічених, кольору сирої яловичини, наче щойно з морозу, майже без нігтів». Й одразу далі: «У них жив кіт на ймення Кай. Під його вагою тріщав стілець. У різнокольорових очах – зеленому та голубому – зверхність і зухвальство, усвідомлення того, що він уже спромігся зжерти не одну корову чи свиню – тварин, які значно переважають його за розмірами». А ось яскравий опис касирки: «… чотири тотожні за формою гірськолижні трампліни: чупринка, вигин носа, верхня губа, підборіддя». Грандіозною видається метафора горища-корабля, яку автор спромігся протягнути аж на п’ять сторінок, втримавши її цілісність.
Однак поруч із самобутніми, вдалими метафорами й порівняннями виринають недолугі, алогічні: «Мені так нестримно хочеться до тата, як колись хотілося моєму сперматозоїду до моєї яйцеклітини…». Виходить, героїня має ознаки обох статей, ще й здатна саму себе запліднити? Або ось іще: «…її груди своєю вагомістю й симетричними округлими схилами нагадували куполи Верховної Ради». Про яку ВР ідеться? Українська, як відомо, має один купол.
Невиправданою, зайвою видається сцена із собакою. Годі збагнути, яке смислове навантаження вона несе, на що впливає, що демонструє? Незрозумілою є доля і функція в тексті вищезгаданого Женьки – Христининого колишнього хлопця, який якось уночі зібрав манатки і щез. А коли героїня була у Старих Маслюках (без зв’язку), то навіщось дзвонив. Чому зник і навіщо дзвонив, – читач, на жаль, так і не довідається.
Загалом чимало питань, що виникають під час читання «Крижаної каруселі», зостаються без відповідей. Та, кажуть, добра література такою і має бути.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/reviews/books/2020/03/16/073702.html
|
