Значення Тараса Шевченка для України не вміщається не тільки в рамки його творчого феномену. Адже він – не просто більше, ніж геній (поет, художник, драматург, прозаїк), він один із вічних вартових України та українства. Той, хто своїм словом, яке суголосне зі Словом, відчинив для нашого народу двері в державне прийдешнє. У цій констатації – не пафос, а реалії, підтвердженні дійсністю.
З’ява такої постаті, як Тарас Шевченко, тільки на перший погляд може вважатися збігом випадковостей. Коли відійшла в минувшину давньоруська княжа епоха державності (з такими яскравими лідерами, як Володимир Великий, Володимир Мономах, титулований королем Данило Романович), коли Українську козацьку державу знищив московський царат, а назву Русь приватизував 1721 року, коли, здавалося, на Україні вже поставити хрест, Всевишній дає того, хто не дозволить народові канути в небуття. І він, Тарас Шевченко, з усвідомленням своєї місії мовить:
Возвеличу
Малих отих рабов німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово («Подражаніє 11 Псалму», 1859, 15 лютого).
Цю свою візію духовний учень Григорія Сковороди підкріплює зазвичай традиційним посиланням, звертанням, інтерпретацією Святого Письма (зокрема – старозаповітної Книги Псалмів Давидових) у контексті українського буття. Причому, без месіанського «нальоту», на радячись у тогу біблійного пророка, який проголошує, переказує, сповіщає людям слова Господа. Тарас Шевченко радше свідомий свого дару від Бога, даності тернистого шляху, обов’язку, дороговказу любові до «безталанної своєї Вкраїни». Тому й пояснює власну принципову позицію, слово та діяння: «Караюсь, мучуся... але не каюсь!» («NN», друга половина 1847 р., Орська кріпость). Він, як християнин та українець, не вправі зректися свого шляху, адже йому дано унікальну здатність побачити і сказати правду, яка, врешті-решт, виявиться (хай буде апробована десятиліттями і століттями) рятівною. Тож будучи чесним з собою, Тарас Шевченко наче висповідується у «Щоденнику» (можливо, ця категорична констатація інтуїтивна, мимовільна): «Моє пророцтво беззаперечне» (запис датований 27 серпня 1857 року). Він бачить минувшину, тодішнє сьогодення й майбуття як єдину сутність. Тому й, зізнаючись «А все-таки її люблю, мою Україну широку» (друга половина 1849 р., Косарал), почасти спроможний відхилити завісу над тим, що її очікує. У цьому сенсі Шевченко цілком підпадає під дефініцію пророка, оскільки, як пояснював сутність терміну Євген Сверстюк, «передбачає майбутнє. Але передусім пророк розмовляє з Богом і виголошує його істини перед лицем народу». Причому Тарас Григорович, звертаючись як християнин: «Простіть!.. Я Богу помолюсь», відтак пояснює власне «Я» як Покликаного:
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю («Сон»- «Гори мої високії», Друга половина 1847,
Орська кріпость).
Навряд чи словосполучення, що розпочинається з «проклену» - свідчення атеїстичних поривів. Це радше - гіперболізована максима, яка вкотре переконує у визначальній мотивації слова й чину Тараса Шевченка. Він торував свій життєвий шлях у відповідності з біблійними приписами:
Молюся! Господи, молюсь!
Хвалить тебе не перестану!
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрму, мої кайдани! («Веселе сонечко ховалось...», 9 травня 1847 р., С.-Петербург);
Не нарікаю я на Бога (однойменний вірш, 5 жовтня 1860 р.,
С.-Петербург);
Молюся Богу («Мені тринадцятий минало», друга половина 1847 р.,
Орська кріпость).
Тож у цьому сенсі, як сказав тоді Президент України Петро Порошенко 9 березня 2015 року в Києві , «Кобзар» для нас, українців, став найважливішою після Біблії книгою».
Але водночас мусимо зауважити, що Шевченко не був схильний обманювати себе щодо справжньої сутності московського православ’я. І в християнському сенсі, і в ставленні до України. 17 вересня 1857 року він у «Щоденнику» констатує: «Головний вузол московської старої внутрішньої політики – православ’я». Воно – опора (найголовніша складова, у відповідності з формулюванням Сергія Уварова, датованим 19 листопада 1833 року: православ’я, самодержавність, народність) лиховісної імперії, яка зазвичай (хіба що окрім так званого комуно-радянського періоду, коли існувала під маскою атеїстичного СРСР) свою антихристиянську, антилюдську сутність цинічно виправдовує показово-канонічною побожністю. І не тільки у відповідності з алгоритмом «Храми, палати муровать, Любить царя свого п’яного, Та візантійство прославлять» («Я не нездужаю, нівроку», 22 листопада 1858 р.,С.-Петербург). А передовсім тому, що відбувається впродовж століть нахабна підміна понять. Імперія та її воїнство в рясах, імітуючи християнську любов, насправді її цілком заперечує:
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мирри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров! («Кавказ», 18 листопада 1845 р.,
Переяслав).
Тарас Шевченко, де б не проживав (у Санкт-Петербурзі, в Середній Азії), жив Україною. Своїм словом, звернутим до Господа, він осягав її минувшину, отримавши дар і побачити ознаки прийдешнього. При цьому він сподівається, що земляки-українці робитимуть свій принциповий вибір, покладаючись на Господа. Адже не сумнівався у торжестві Вищої Справедливості ( у тому числі – й стосовно Вітчизни):
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте
І за неї, безталанну,
Господа моліте («Згадайте, братія моя», 1847 р., Орська кріпость).
Поет запитує у «Розритій могилі» ( 9 жовтня 1843 р.):
Світе тихий, краю милий,
Моя Україно,
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
А відтак у цьому ж творчі фактично дає відповідь з приводу того глухого кута, в якому опинилася наша країна. Він акцентує увагу на «перевертнях», тих, хто зрадив свій народ, а зараз продовжує допомагати «москалеві господарювати». Шевченко, не сумніваючись, що «не вмирає душа наша, не вмирає воля», вказує (без жодної ілюзії, без сподівань на демократичні метаморфози імперії) на єдино рятівний шлях і для українців, і для всіх поневолених народів:
Борітеся — поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая! («Кавказ», 18 листопада 1845 р., Переяслав).
Ця афористична настанова-істина стала духовним орієнтиром для українців, які не відреклися від своєї, Богом даної національної сутності. Пригадаймо, що учасники Братства (Братерства) Тарасівців (таємної політичної організації, створеної 1891 року в Полтаві) на Тараса Шевченка" href="https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%9C%D0%BE%D0%B3%D0%B8%D0%BB%D0%B0_%D0%A2%D0%B0%D1%80%D0%B0%D1%81%D0%B0_%D0%A8%D0%B5%D0%B2%D1%87%D0%B5%D0%BD%D0%BA%D0%B0">могилі Кобзаря присяглися всіма засобами поширювати безсмертні ідеї свого Поета і Пророка. Процитуємо присягу, яку складали братчики: «Великий Боже – Творче всесвіту! З вільної волі, Тобою даної, складаю Тобі урочисту присягу: все своє життя присвятити справі визволення українського народу, сином (донькою) якого я з Твоєї волі є. З Твоєї святої волі я завдячую існуванню тим предкам, які не шкодували життя свого і своїх дітей для добра свого народу, і з Твоєї волі на мені лежить обов’язок спокутувати частину гріха тих, котрі спричинилися до нашого поневолення. Милостивий Боже, Ти знаєш, що чужинці тепер панують над нами, отже, благаю Тебе – якщо примушуватимуть мене обставини вимовляти слова присяги, не згідної з цією моєю присягою, примушуватимуть не для особистої користі – тільки, щоб повсякчас виконувати цю мою присягу й передати її дітям, не вважати того гріхом, бо інакші слова вимовлятимуть тільки уста уярмленого, а не серце щире і душа вільна. Коли б же, Боже, по слабості людській несвідомо чимось порушив цю присягу – благаю Тебе карати за це мене, а не нащадків. Прийми, Великий Боже, цю щиру присягу душі моєї і дай силу нелукаво її виконувати до кінця днів моїх. Амінь».
Братство Тарасівців стало своєрідним черговим стартом боротьби за державність, що, зрештою, засвідчилося постанням УНР, Директорії, Української Гетьманської держави, ЗУНР, Закарпатської України, збройного спротиву впродовж 40 – 50 років ХХ сторіччя. Своєрідним девізом, що не дозволяє сумніватися щодо безсумнівного, було ( при відновлені Української держави 16 липня 1990 р. та 24 серпня 1991 р. ), й залишається зараз Шевченкове:
Встане Україна,
Розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
Помоляться на волі
Невольничі діти («Стоїть в селі Суботові», 21 жовтня 1845 р.,
Мар’їнське).
Ознаки того, що пророцтво Кобзаря «встане Україна», збувається, його духовні нащадки відчули й три десятиліття тому. Причому воля й державність не стали випадковістю. Це наслідок жертовності і нездоланності десятків поколінь, які не сумнівалися в істинності Шевченкового переконання «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Однак геній України усвідомлює, що імперський режим не відмовиться від свої планів щодо поневолення і цілковитого знищення. Звичайно, «підлаштувати» Шевченкові «прогнози» можна не тільки під той чи інший історичний період, коли «година тяжкая настала. Настали тяжкії літа» («Варнак», перша половина 1848 р., Орська кріпость).
Однак події, починаючи з 2014 року, стали підтвердженням того, що «Україну злії люди Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять... («Мені однаково...» , між 17 квітня і 19 травня 1847р.,Санкт-Петербург). І тоді, коли на Майдані, що в буквальному розумінні був у вогні, вже лилася кров, саме слово Шевченка вселяло віру в торжество справедливості (пригадаймо, як промовисто читав «Кавказ» вірменин Сергій Нігоян, який невдовзі загине від кулі снайпера). У ті доленосні дні, коли імперія «Русского мира» позбавилася масок і явила та являє свою справжню подобу, згадувалися і молитовне благання Тараса Григоровича, з яким він звертався до Багоматері:
Ридаю,
Молю, ридаючи: пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило,
І на Украйні понеслось,
І на Україні святилось
Те слово, Божеє кадило,
Кадило істини («Неофіти», 8 грудня 1857 р., Нижній Новгород).
До речі, безпосередній натяк на Майдан можна віднайти у Старому Заповіті. Зокрема, в Книзі пророка Ісаї, чиї візії (зокрема главу 35) інтерпретував у своєму переспіві Шевченко. Тож процитуємо кілька віршів із Книги пророка Ісаї (розділ 59): «7. Швидкі до зла їхні ноги, вони летять пролити кров безвинну. Думки їхні - думки беззаконні, спустошення та погуба на їхніх дорогах. 8. Мирні путі їм невідомі, немає правосуддя на їхніх стежках... 14. І правосуддя назад відступилося, а справедливість здалека стоїть, бо на МАЙДАНІ спіткнулася істина, правда ж не може прийти. 15. Правда зникла; хто ж зла цурається, того обдирають. Господь це побачив і обурився, що суду немає. 16. Побачив, що нема нікого, і здивувався, що заступника немає. Тоді його рамено з´явилось йому на підмогу, і справедливість його підтримала. 17. Одягся у справедливість, мов у БРОНЮ; ШОЛОМ спасіння на голові в нього. Він надягнув відплату, як одежу; горливістю; немов плащем, покрився. 18. Він кожному відплатить по заслузі; противникам своїм - гнівом, і ворогам своїм - покаранням. 19. На заході побачать ім´я Господнє, і на сході його славу, бо він прийде, як бистрий потік, який жене подих Господній».
Тарас Шевченко, наскільки б не були безвихідними, на перший погляд, реалії, покладає надію на Бога.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихо-сумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть...
Жива правда
У Господа Бога! – ні на йоту не сумнівається він («Сон» - «У всякого своя доля...», 8 липня 1844 р., Санкт-Петербург).
У цьому ж творі поет говорить і про те, як завершаться діяння послідовників «Первого, що розпинав нашу Україну» та « Второї», яка «доконала вдову сиротину». Якщо прізвища нинішнього «царя» нема, то є натяк на того, кому Путін дозволяв уже покерувати один президентський термін, і хто, вірогідно, колись може стати його наступником:
До москалів — москалики,
Тілько застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде,
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Коли здійсниться цей «сон», навряд чи можна спрогнозувати. Однак, очевидно, принаймні майбутні покоління українців вже в першій половині ХХІ сторіччя матимуть шанс переконатися у тому, що, як зізнався сам Тарас Шевченко, його «пророцтво беззаперечне». Адже сам Поет звертав свій погляд до Того, Хто «на народи й одиниці поглядає, щоб лицемір не панував, глузуючи з народу» (Книга Іова 34.29).
Тож і в своєму баченні прийдешньої України Тарас Шевченко звертається до Святого Письма:
І процвітеш, позеленієш,
Мов Іорданові святиє
Луги зелені, береги!
І честь Кармілова, і слава
Ліванова, а не лукава,
Тебе укриє дорогим,
Золототканим, хитрошитим,
Добром та волею підбитим,
Святим омофором своїм.
І люде темнії, незрячі,
Дива Господнії побачать...
Радуйтеся, вбогодухі,
Не лякайтесь дива,—
Се Бог судить, визволяє
Долготерпеливих
Вас, убогих. І воздає
Злодіям за злая!
... вольнії, широкії
Скрізь шляхи святії
Простеляться(«Ісаія. Глава 35. Подражаніє», 25 березня 1859 р., Санкт-Петербург).
Він на своє сакраментальне «Чи буде правда меж людьми?» («О люди! люди небораки!» (3 листопада 1860 р., Санкт-Петербург) дає безсумнівну відповідь не тільки в цьому творі, стверджуючи: «Повинна буть». Тарас Шевченко у вірші «Осії. Глава XIV. Подражаніє» ( 25 грудня 1859 р., Санкт-Петербург) переконливо говорить, що «правда оживе». Звертаючись до України, він її молить: «Возкресни, мамо! І вернися В світлицю-хату, опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи». А відтак пише про сувору (а водночас) оптимістичну перпективу очищення від зради, торжества Господньої Волі:
Спочивши, скорбная, скажи,
Прорци своїм лукавим чадам,
Що пропадуть вони лихі,
Що їх безчестіє і зрада
І криводушіє - огнем,
Кровавим, пламенним мечем
Нарізані на людських душах.
Що крикне кара невсипуща,
Що не спасе їх добрий цар,
Їх кроткий, п’яний господар!
Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,
Не дасть коня вам охляп сісти
Та утікать; не втечете
І не сховаєтесь. Усюди
Вас найде правда-мста...
Скажи, що правда оживе,
Натхне, накличе, нажене
Не ветхеє, не древле слово
Розтленнеє... а слово нове
Між людьми криком пронесе
І люд окрадений спасе
Од ласки царської.
Однак, як неодноразово зазначає Тарас Шевченко, Україна перебуватиме в іпостасі «бездітної вдовиці» доти, доки не повернуться до неї діти, які звільняться/одужають від «московської блекоти».
Особлива увага Генія – до тих, хто вважає себе українською елітою, однак не зумів дорости до рівня свого народу. Можливо, доки не пізно, бодай частина з ще не остаточно втрачених «вершителів доль» зуміє не розминутися з Кобзарем. У тому числі – з його гнівною інвективою:
Розпинать,
А не любить ви вчились брата!
О роде суєтний, проклятий,
Коли ти видохнеш? Коли
Ми діждемося Вашингтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись! («Юродивий», грудень 1857 р.,
Нижній Новгород).
Звісно, шлях до цього «колись» ще, очевидно, тривалий. Якщо пророк Мойсей виводив свій народ із пустелі-неволі впродовж сорока років, то українські «мойсеї» поки що не «тягнуть» на статус провідників. І це вже тридцятирічне блукання, всіяне цинізмом, брехнею, унікальною політичною сліпотою, продажністю, навряд чи завершиться через десяток років. Але неодмінно станеться, адже Україна має свого Провідника, чиє слово надихнуте Словом, незнищенною любов’ю. Коли до українства наверталися й навертаються і представники інших народів (пригадаймо принаймні поляка В’ячеслава Липинського, австрійця Вільгельма Габсбурга – Василя Вишиваного, росіянина Ніколая Фітільова - Миколу Хвильового, німця Освальда Бургардта – Юрія Клена...), то це не просто промовистий знак. Тож і Тарас Шевченко не сумнівається, що рано чи пізно, але «знову іменем Христовим Ми оновим наш тихий рай («Полякам» , після 22 червня 1847р. ,
Орська кріпость - 1850 р., Оренбург).
Все життя і творчість Поета і Пророка – це самовіддана праця «на славу нашої преславної України» (цитую побажання Тараса Шевченка у листі, датованому 24 січня 1858 року, до Михайла Максимовича). Слово Генія – чи не наймогутніша духовна зброя тих, хто не відрікся від Вітчизни-матері. Тому й нині та завтра нам так потрібне слово Тараса Шевченка. Зокрема – його заповідь-настанова ( з вірша «Чи ми ще зійдемося знову...» , між 19 і 30 травня 1847 р.,С.-Петербург):
Смирітеся, молітесь Богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
Постійна адреса матеріалу: http://bukvoid.com.ua/events/culture/2020/03/06/142250.html
|
